Проте я був ближче до покоління попереднього, від джерел цивілізації до нього сто дев’яносто дев’ять народжень і смертей. З іншого боку, нас начебто ніщо не розділяло. Хотів би я все ж дізнатися, чим дихає двохсоте покоління, яке вже належить саме собі. Ось це й утримувало мене від того, аби одразу пристати до веселої ватаги біля багаття.

Один з них бродив, збираючи сучки, галуззя, сірі від дощів корчаги. Він пройшов за три кроки від мене, але не помітив. Був він високий і худий. У гітариста округле, широке, світле обличчя, тонкий рот, випуклі очі, в’юнке волосся кольору стиглого вівса. Погляд був серйозний, зосереджений, і це довго збивало мене з пантелику, я вважав, що простенькі пісні — це і є він сам… Лише згодом я помітив перехід: кілька хвилин він ніби вживався в пісню — в мелодію і слова, мовчав, розмірковував, склавши руки, стуливши брови. Та ось брав гітару, стискав її, і від цієї миті рухи його були сильні, швидкі, впевнені, а голос ясний, чистий, дзвінкий. І все ж це була гра. Але не він сам.

Третій був темноволосий, зеленоокий, з обличчям, виточеним із світлої бронзи, з тонкими пальцями — вони стискали коліна… Їх огортала півсутінь: вечірнє світло слабшало з кожною хвилиною, і багаття теж згасало. До вогню підійшов перший і кинув оберемок хмизу. Дим, полум’я, світло.

Я побачив трьох дівчат.

Двоє з них неуважно слухали, одна дивилася, як витанцьовували над вогнем іскри, і думала про своє. Я придивився, обличчя видалося дуже знайомим. Темні розкосі очі, тюркські вилиці, тонкі брови врозліт: Сілліеме! Це була вона. Втілення спокою й незворушності; вона скидалася на скульптуру. Тільки очі робили обличчя живим-зараз вони були схожі на прорізи в масці. І раптом поривчастий, різкий рух, помах рукою в такт мелодії, сміх, білозуба радість — і я впізнав її остаточно, такою вона була на Півночі, коли я з нею познайомився.

Тоді їй було дев’ятнадцять, отже, тепер тільки двадцять два. Але тоді вона здавалася дорослішою. Цікаво, про що б я з нею зараз говорив?

Були часи… І була любов. Я з непарного покоління.

Над чим замислилася Сіллієме?.. Чи пригадуєш твого давнього гостя? Там, на Півночі, багаття яскравіші, вони — як заграви. Сухе й крихке модринове гілля спалахує наче порох. І не димить. Полум’я рівне, легке, гуде. Від вогнища і до вогнища лижний слід. А сніжні сопки намальовані, ледь намічені в пам’яті їх м’які контури. Близьке — далеке.

Якщо заплющити очі, я і зараз бачу лижню. Оленів з оксамитно-заіненими рогами біля вікна, скрипіння полоза.

Ось про що вона тоді мріяла: про Сонцеград, про проект, про те, щоб працювати разом з Ольміним. Здається, так. Тепер ось повели балачку. Про що?

Той, у кого обличчя здавалося бронзовим від засмаги, пригадав, як ворони змагалися з чайками над річкою, коли йшла риба: вони трималися над водою так низько, що кінці крил замочувалися. Теж кортіло риби. Євген — так його називали — усміхнувся. Його слухали. Всі розуміли затятість осмілілих ворон. Виявляється, вони добрі літуни, майже такі самі, як і чайки. Але ж досить було цій непоказній птиці завагатися — і її забере річка. Як спритно махали вони крильми, як точно опускалися слідом за чайками, щоб поживитися свіжою рибою. Проте тільки одній з них це вдалося. Вони не могли сісти на воду, як суперниці. Чорно-сірі птиці виснажились і відстали від чайок. І політ їхній став такий же повільний, як завжди, — звичайний.

Я почув ще одну нехитру історію. Про собаку. Десь роздобув він півбуханця хліба і біг вулицею селища. Біг не озираючись, ніби нічого не чув і не бачив, такий був у нього зосереджений, по-собачому серйозний вигляд. Вибіг за околицю, перейшов на крок. Почав роззиратися. Примітив відлюдну місцину під кущем. Заходився розгрібати лапами сухе листя, потім випорпав яму. Поклав туди хліб. І став неквапом, обережно загортати здобич. Але не лапами, а носом. Як бульдозер. І робота ця так поглинула його, що нічого й не помітив довкола. Навіть ворону, що сиділа на сусідньому дереві, не примітив. А та, скособочившись, пильнувала й дивувалася з несподіваної удачі.

Євген замовк і підкинув у багаття хмизу. Я подумав про нього: це перше бажання побачити життя і збагнути його по-своєму. І ось що вразило: ці два простенькі епізоди, про які Євген розповів, я потім не раз пригадував. Проте мені не пощастило: я так і не побачив хоробрих ворон. І собаку з хлібом теж не довелося зустріти.

Хвилини зо дві мовчали, тільки смолисте дерево потріскувало від жару. Я підійшов ближче, і багаття війнуло на мене теплом.

Я почув про Арктичне кільце життя. Про Велику Сибірську ополонку. Серед льодових просторів океану — сині озера. Великі ділянки там ніколи не замерзають. Відкрита вода в серці Арктики. Євген добре знав про це і бачив своїми очима.

— Є ще Східно-Таймирська ополонка, — додала Сіллієме, — та інші… там, де закінчується шельф, далеко від берега. Під час припливів материковий схил піднімає з глибини теплу воду. А коли ще є підводні хребти, тоді припливна течія руйнує лід у найлютіші морози. Це зовсім особлива географічна зона.

— Ні, з Таймиру не вийде Мадагаскару, — сказала одна з дівчат. — Навіть після Сонцеграда в це важко повірити. Хай колись були тропіки, але й тоді земна вісь була нахилена зовсім під іншим кутом, і океани з’єднувалися один з одним широкими протоками, і Північний магнітний полюс був десь на півдні. Все, все зовсім не так, як зараз.

— Річ не в тропіках, — зауважив гітарист, — пустеля ні до чого, ось про що йдеться.

— Там не пустеля, а пташині базари! Мільйони птахів.

— Це природа змушує птахів гніздитися там, де вони можуть знайти корм, — заперечила Сіллієме. — Пташиний базар — це п’ятдесят чи сто тисяч птахів, але не мільйон. Пташенята там рідше гинуть від холоду. Коли поряд інші птахи, тепловіддача менша. А ось на острові Врангеля гніздиться всього шість пар воронів. Птиця всеїдна, та однаково взимку скрутно. Пустеля! От якби весь Північний Льодовитий перетворити на кільце життя!

— Я читав, — сказав Євген, — що через потепління клімату багато птахів уже гніздиться на градус північніше. Чайки, свищі… Сіллієме, підкажи… ага… морські чернюки, люрики, лугові коники, кайри, баклани…

— Птахи почали прилітати раніше. Днів на десять-двадцять.

— Потім буде тепліше. Коли проект завершимо. Ліс на північ теж далі піде. Тоді навіть на острові Врангеля можна буде побачити ялівників, синьошийок, снігурів, горихвісток. А влітку буде тепло, як тут у нас.

— Чому б не встановити приймачі одразу на Півночі? Ось що не второпаю, — сказала дівчина, яка сиділа поруч з Сіллієме.

— Там мерзлота, — відповів Євген. — Складно. Та й рівновагу можна порушити. П’ятдесят років потрібно, щоб трав’яний покрив відновився.

— А я бачив женьшень, — сказав високий хлопець. — Позаминулого літа. Місце — глухе-глухе, кряжисте дерево з дуплом. Я спочатку на дупло дивився. В ньому може навіть ведмідь заховатися. Потім бачу-яскраво-зелене листя, схоже на долоню… Батько сказав: женьшень. Доторкатися до нього не можна: дуже легко зіпсувати. Навіть кедрова шишка або джміль, якщо зачеплять цвіт і листя, змушують його заснути. Він перестає рости і спить багато років.

— А потім?

— Прокидається. Кажуть, в одну з ночей, коли з’являється цвіт, можна побачити світіння, білий вогонь, ніби й корінь світиться так само. Проте це легенда. А в іншій легенді розповідається про народження женьшеня. Коли сильна блискавка влучає в дзеркальну воду джерела, на цьому місці виростає корінь життя, а вода йде під землю.

— Я був у курильських лісах, — сказав гітарист. — Там де-не-де ще залишилися такі ж зарості, як на Сахаліні. Лопухи двометрові, а дудник — як пальма. Луг схожий на ліс. Дощ почнеться, парасоля не потрібна — лист лопуха наче намет або пляжний навіс.

…Багаття згасало. Стало тихо й незатишно, ніби в покинутій домівці. Крізь глибину кедрової гущавини до нас підкрадалася ніч. Ні шереху, ні звуку. На тлі світлої зоряної пороші — брили кедрів, за спиною внизу — чорне сонне море.