Я розумів: її присутність рятувала мене від спекоти, я дивувався з її рухів, поривчастих, крилатих, ніщо не нагадувало тепер про неквапливу сирену. Образ птиці, що ледве був позначився, вернувся, і я майже фізично відчував щільність оперення довгих просторих крил.
Знову лілові квіти, темна сукня, блискучі туфлі з бантами, шелест потривоженого шовку, що застигав на її тілі. Вона покидала мене…
Цієї миті я зібрав рештки сил. У голові прочахало від теплого липучого туману, і я ніяк не міг ясно почути свого запитання. Вона відчинила двері. Я на мить побачив її профіль і не впізнав його. Це була вже не Сооллі…
Я вигукнув з несподіванки.
Простягнувши руку, я встиг доторкнутися до рукава її сукні. Й одразу ж упав. Проте завважив: на її оголеному зап’ясті браслет, що сяє зеленим світлом. Браслет!.. Примарне видиво розтануло, тепер я знав, хто завітав до мене в гості. Швидше за нею!
— Стій! — гукнув я.
На палубі невдовзі все ожило. Я біг за нею. Відстань між нами майже не зменшувалася, проте скоро їй нікуди було б відступати: на стометровому просторі заховатися майже неможливо!
І тоді я здогадався про її наміри. Віддалік, на кормі, стояло кілька елів. Ніби жуки з відшліфованими надкрилками, вони тільки й очікували на ту мить, коли їм дадуть команду злетіти… Вона тікала стрімко, але ніхто з нас, мабуть, не був упевнений, що їй пощастить заволодіти одним з елів.
Навперейми нам вискочив голубий кібер, мій добрий знайомий. Можливо, він мріяв про те, коли його покличуть. Відстань між кібером, що біг, та Аїрою зменшилася до десятка кроків. Я гукнув:
— Зупини її, падай під ноги!
І тоді вона легко, не напружуючись, збільшила швидкість. В плавному стрибку їй вдалося втекти. Кібер гнався за нею і далі. Попереду малиново зблискували надкрилки елів. Дверцята одного з них розчинилися перед нею, вона стрибнула на сидіння. Я побачив її очі. Ель злетів. Кібер зачепився за його перильце механічними пальцями і, розгойдуючись, піднявся з ним у повітря. Він метлявся, наче паяц.
— Тримайся! — гукнув я йому. — Поверни ель!
Кібер розгойдувався дедалі сильніше. Ель рвонув угору, потім круто повернув над кормою «Гондвани» і, наче центрифуга, відкинув кібера. Той полетів у воду з двохсотметрової висоти. Ель блискавично набрав висоту і щез. Голубий кібер шубовснув у невисоку хвилю за кормою, здійнявши стовп бризок.
Я підбіг до іншого еля. Дверцята зачинив уже в повітрі. Проте за хвилину я пересвідчився, що проґавив її. У тому напрямку, де розтанула її машина, радіогоризонт був чистий, а з іншого боку плюскотіли згасаючі перешкоди. Зорієнтуватися було неможливо. Навалилася втома, руки ледве корилися. Я повернувся назад і заходився шукати кібера.
Він набрав у корпус води і ладен був уже піти на дно морське. Я витягнув його. У кабіні еля під ним набігла калюжка. Він молов несусвітні дурниці.
* * *
У пам’яті збереглося і попелясто-сіре сутінкове світло, і яскрава зелена зірка, що заплуталась у волоссі. Швидко вихолов дотик від гарячих пальців. Втрачено, забуто слова. Химерний сон, після якого її слід пропав. Лишився запах парфумів біля узголів’я, хоча вона була вже хтозна-де. Ще пам’ятаю бляклі лілові квіти на гладіні шовку, важкі колючі пасемка її волосся. Сон, вигадка? Ні ж бо!
На плечах її шелестів сніжно-білий накрохмалений комір, сукня вугільно-чорна, м’яка й тепла. Вона поринула в сутінки. Я не міг затримати її — вона щезла. Я впізнав її надто пізно.
Аїра знала все наперед. Марно ворожити, коли вона бачила мене наскрізь, вивчала, ніби метелика на голці? Зелена зірка палахкотіла над її перламутрово сяючим коміром, і темні хвилі волосся раз у раз застували її. Вона наслала дивну дрімоту, так мені опісля видавалося.
Зненацька приплив тепла, осяяння, ніби в півтемряві спалахнуло іскристе миготливе світло. Для чого це їй? Запитання пригадалося несподівано — воно дозволяло мені, поки вона була поряд. Воно ясно спливло в пам’яті, і я, як і до цього, не знаходив на нього відповіді…
Думаю, «Гондвану» вона наздогнала на елі: таку невеличку розвагу вона залюбки могла собі дозволити. Але ж не я зрештою потрібен був їй. Хоча, може, саме і я? Адже я знав про неї. Так, були й інші… Однак я знав усе чи майже все. Дещо знали Ольховський та інші, але вони теж не мовчали, уникаючи безлічі запитань, і досить лише дати волю уяві…
Уже зовсім розвиднилось. Я забрався в каюту і повалився на диван, не роздягаючись. Запитання і далі тривожило мене. Я знову ніби бачив підводний сад, був він тепер майже реальний, справжній морський сад на самому дні долини, осяяної зеленим світлом. Мабуть, Аїра передала мені частину вічних видінь, які назавжди лишились у її свідомості. Хто знає, скільки літ чи тисячоліть тривав той зачаклований стан, коли навкруги підводна півтемінь, і зачарований сад, і повільні хвилі на поверхні народжують ледь видимі полиски — тиша, нерухомість — і так віки, віки. Тепер я здогадувався, звідки видива — від неї; мовби так тільки вона й могла полегшити тягар спогадів, передавши частину з них мені.
Зненацька прийшло прозріння, я схопився з диванчика. Дрімоту ніби рукою зняло. Тремтячими руками відкрив я стіл, висунув верхню шухляду…
Що гарячковіше нишпорив я у пластиковій коробочці, то більше прояснювалася нехитра істина. Касети із записом, яку мені передав Янков, не було! Ось чому вона завітала до мене! Тепер я міг розповідати всю історію кому завгодно. Тільки хто повірить? Я міг описати її зовнішність, навіть деякі особливості характеру, міг розповісти про те, що бачив її двічі — біля фітотрона й тут, на «Гондвані». Міг розповісти, що вона звідти, із зірок. І що на борту космічного зонда доставлено зовсім не просту підводну квітку…
Дивно звучали б мої слова. Найвірогідніше мою пам’ять просто розрядили б, звільнили від нав’язливих ідей, як іноді чинять у таких випадках. Хто розумніший — промовчав би. Але ж був ще Янков.
Припустимо, їй потрібен був запис. Для чого — поки що неясно… Виходило ось що: вона мала б спробувати взяти касету в Янкова, він був ближче. А коли їй треба було конче подбати про те, щоб ніхто на Землі не знав про неї, то вона просто мусила викрасти ту янковську касету.
«Ех, — подумав я, — адже саме цієї хвилини вона, можливо, вже там, у фітотроні, а я навіть Ямкова не попередив». Я негайно натиснув кнопку «МАГІТ». Я був просто зобов’язаний сказати йому про все раніше. А тепер пізно.
«МАГІТ» — міжконтинентальний апарат голографічної інформації і телекомунікації — мовчав.
Довга пауза, після якої вже марно на щось сподіватися. Сухе потріскування. Потім відеоканал запрацював. Дівчина усміхалась, але мовчала. Була вона вродлива, і шия струнка, і пальці тонкі, легенькі. Яскраві нігті й губи: приємна вишнева фарба на губах, здавалося, випромінювала сяєво, може, навіть люмінесціювала. Але що з того, коли на трасі казна-що діється.
— Отже? — запитав я, дивлячись просто у вічі цьому засліплюючому манекенові з обличчям язичницької богині. — Буде зв’язок?
Вона незворушно усміхнулася.
Лише за півгодини я побачив його. Я вже звик до нього, хоча ми жодного разу не бачились по-справжньому: тільки зв’язок. Я одразу перейшов до діла. Він замислено дивився на мене і мовчав. Я здогадувався чому. «Тут нічого не вдієш», — мовби говорив вираз його спокійного обличчя.
— Ніхто не знає, що сталося, вчора викрали фільм.
— Чому ж ти мовчав?
— Увечері мені сказали, що тебе немає.
— Де ж я міг бути… — почав був я і затнувся.
— Тебе не знайшли, от і все. Валентина шукала…
«Ну що ж, тепер саме час знехтувати правилами контактів, — подумав я. — І надрукувати інтерв’ю, скажімо, з Ольховським. А потім надрукувати й спростування. Жарт, мовляв».
Я спробував уявити себе на її місці. Незнайома планета. Інший світ. Навряд чи можна швидко пізнати його закони. За таких обставин будь-який контакт буде втручанням, разючим за своїми можливими наслідками. Контакти змінюють майбутнє. Епізод з інопланетянкою, набувши сили факту, може стати навіть поворотним пунктом розвитку, хто знає, хто передбачить, що буде через десять років, сто, двісті? Хоча, звичайно ж, давно відомо, що передбачати просто: треба тільки пам’ятати, що збуваються лише найбезглуздіші пророцтва. У цьому жарті є частка істини. Мабуть, Аїра знала не гірше від мене, що життя — це експеримент, який неможливо повторити.