— Знаєш що? Якби такого бажали мені, то я… то я навпаки — робила б усе, щоб жити! — впевнено промовила вона. — От скажи: хто хоче, щоб ти помер?

— Слуги, звісно, — взявся перечислювати Колін, — і лікар Крейвен, бо тоді йому перейде Мізелтвейт і він нарешті стане багатим. Вголос він того казати не сміє, але коли мені гіршає, то у нього завжди вдоволений вигляд. Коли я хворів на тиф і мене палила гарячка, то він просто сяяв від задоволення. Думаю, що і батько був би радий мене позбутися…

— Твій батько? Неправда! — рішуче заперечила Мері.

Колін пильно подивився їй в очі.

— Думаєш, батько цього не хоче? — перепитав.

— Певно, що ні! — вигукнула Мері.

Колін відхилився на подушку, обдумуючи те, що сказала йому дівчинка. Запала павза. Мері повела далі.

— Дивися, отой лондонський лікар, який зняв з тебе ту залізну штуку — хіба він говорив, що тобі недовго залишилося? — спитала вона.

— Ні, — підняв на неї очі Колін. — Знаєш, він навіть не стишував голос, як всі тут, коли говорять про мене. Я добре чув, як він сказав: «Хлопець житиме, якщо повірить у свої сили і якщо сам захоче жити. Допоможіть йому, переконайте, що з ним буде все гаразд!» А ще він був дуже сердитий через отой корсет — казав, що це як клітка і що мені він ні до чого.

— От бачиш! А ти одне торочиш… Я знаю, як прогнати такі думки, — впевнено сказала Мері.

— Як? — кинувся до неї Колін, широко відкривши очі.

— Дуже просто: зустрітися з Дікеном. Від Дікена ти ніколи не почуєш скарг чи нарікань. Він розповідає про птахів, про звірят, про траву, про квіти, а не про болячки. А очі в нього — такі як небо. Певно, тому, що все дивиться за птахами, — усміхнулася Мері, згадавши свою розмову з Мартою. — А вже коли засміється — то й сам зарегочеш, бо нема сили стриматися. От що тобі треба.

Від згадки про Дікена у неї самої піднявся настрій. Дівчинка присунула свій стілець ближче до дивану і сказала, дивлячись на Коліна:

— Слухай, досить уже говорити про хвороби і смерть — годі, не хочу більше слухати. Давай ліпше розкажу тобі ще про Дікена. А ти потім покажеш мені свої книжки, гаразд?

І Мері розповідала йому про пустище, яке так любить Дікен, про хатинку, у якій мешкає чотирнадцять душ, котрі мусять виживати за шістнадцять шилінгів на тиждень, про братів і сестер Дікена, які цілими днями гасають по пустищу, немов дикі поні, і від того набираються сили. А ще про Дікенову маму… і про скакалку… і про тендітні паростки, що пробиваються крізь землю, лишень пригріє сонечко… про старого Бена Везерстафа і про малинівку. Колін слухав і слухав, бо його щораз більше захоплювало все те, що відкривала перед ним Мері. Це було так несхоже на те, що він знав досі… Їм було страшенно цікаво і весело вдвох. Потім вони вже сміялися з будь-якого приводу і зчинили неймовірний галас у кімнаті. Про болячки і страхи ніхто вже й не згадував.

За сміхами і жартами діти навіть забули, що збиралися розглядати книжки. Щоразу якесь слівце, якась назва викликала нову хвилю веселощів — де ж тут було до книжок? Ось і зараз: Колін широко відкритими очима глянув на Мері — і рвучко подався вперед, ніби й забувши про свою хвору спину.

— Знаєш, хто ми? Та ми з тобою брат і сестра — двоюрідні! Оце так! І чому ми раніше про це не згадали? — захоплено вигукнув він.

І те, що вони упродовж стількох годин переговорили про все на світі, а про таку просту річ і забули, видалося їм таким дивним, що обоє знову залилися сміхом. Зрештою, у тому стані, в якому вони перебували, їм і меншого приводу вистачило б. Й ось коли веселощі сягнули вершини — двері кімнати раптом відчинилися і на порозі постали лікар Крейвен і місіс Медлок.

Побачивши свого пацієнта, який аж заходився від сміху, лікар Крейвен застиг на місці з відкритим ротом. Місіс Медлок налетіла на нього ззаду — і мало не перекинулася. Вона безтямно переводила погляд то на Мері, то на Коліна і лише плямкала губами.

— О Боже! — ледве вимовила вона.

— Що тут діється? — врешті опанував себе лікар Крейвен. — Що це все значить?

Мері мовчала. А Колін спокійнісінько відкинувся на подушку, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, хто тут господар.

— Це моя двоюрідна сестра, Мері Ленокс, — сказав він, ніби лікар Крейвен і місіс Медлок самі не бачили, хто перед ними. — І це значить, що я запросив її прийти сюди. Мені з нею цікаво і ми щодня будемо тут собі бавитися і розмовляти. Зрозуміло?

Лікар Крейвен з докором повернувся до місіс Медлок.

— Ох, сер, — забелькотіла та, — не знаю, просто не знаю, як таке могло статися. Слуги знають порядок. Хто сказав — поняття не маю.

— Ніхто нічого не казав, — заявив Колін. — Мері почула, як я плачу, і сама мене знайшла, от і все. Слуги тут ні до чого, Медлок.

Мері бачила: лікар Крейвен страшенно невдоволений, проте не важиться перечити своєму пацієнтові. Лікар вдав заклопотаного, сів поруч із Коліном і взявся рахувати його пульс.

— Ти щось занадто розхвилювався, мій хлопче, а хвилювання тобі тільки шкодить, — похитав він головою.

— Якщо Мері піде, тоді я справді розхвилююся, — грізно відповів Колін і його очі заблищали. — З нею я почуваюся ліпше. До речі, нехай сюди принесуть чай — ми з Мері нап’ємося зараз чаю.

Місіс Медлок і лікар Крейвен стурбовано перезирнулися, проте вдіяти нічого не могли.

— Сер, він таки виглядає ліпше, — наважилася обізватися місіс Медлок, — але… — додала, спіймавши на собі невдоволений погляд лікаря, — він і зрання мав непоганий настрій, коли її ще тут не було.

— Мері знайшла мене вночі, і ми довго розмовляли. Потім вона заспівала мені індійську колискову і я заснув, хоча до того ніяк не міг спати, — рішуче сказав Колін. — Тому і почувався добре зранку, бо виспався. І навіть поснідав. А зараз хочу чаю. Покличте доглядальницю, Медлок. Нехай накриє нам стіл. І не баріться.

Лікар Крейвен дочекався доглядальниці і потиху дав їй якісь вказівки. Потім знову застеріг Коліна: йому не можна багато розмовляти, бо він хворий і легко втомлюється — мовляв, не треба про це забувати. Мері подумала: не дивно, що Колін увесь час говорить про свої болячки — йому ж безнастанно про них нагадують. Де ж тут узятися доброму настрою?

Та Колін сьогодні поводився зовсім інакше. Він пильно подивився просто у вічі лікарю Крейвену і твердо сказав:

— Щоб ви знали, лікарю: я хочу про це забути. А з Мері мені це вдається. Тому вона буде сюди приходити.

Лікар Крейвен геть розгубився. Він спантеличено глипнув на Мері, яка забилася у крісло й упродовж цілої розмови не промовила і слова, тоді перевів погляд на небожа, тоді знов на Мері. «І чим ця мала зуміла так розвеселити Коліна? Що не кажи, а вигляд у хлопця таки ліпший. Гм, дивина та й годі», — подумав лікар і поволі вийшов з кімнати.

Доглядальниця тим часом поставила тацю на столик біля дивану і також пішла. Колін жваво поглянув на столик.

— Знаєш, мені рідко коли хочеться їсти. Переважно вони як приносять сюди тацю, то так і забирають, — сказав він. — А зараз… гм, ці булочки так пахнуть… о, вони ще теплі. Бери, частуйся. І будь ласка, розкажи мені про раджу.

Негода затрималася у Мізелтвейці ще на цілий тиждень: дощило і дощило. Звісно, всі ті дні Мері не могла ані вибратися у свій потаємний сад, ані побачитися з Дікеном. Однак дівчинка зовсім не нудьгувала: щодня вона навідувала Коліна і вони годинами розмовляли — то про Індію, то про пустище, то про Дікена, — бавилися, читали вголос книжки, розглядали барвисті ілюстрації, яких у тих книжках не бракувало — і час злітав непомітно. Коли Колін чимось захоплювався, очі у нього палали, на щоках з’являвся рум’янець — і вже годі було повірити, що цей хлопець досі думав лише про хворобу. Єдине що він так і не вставав з ліжка.

Врешті всі в будинку змирилися з тим, що діти проводять час разом: ніхто не чинив їм жодних перешкод. Місіс Медлок навіть мала причини бути вдячною Мері.