А потаємний сад щодня являв нові дива. Самка-малинівка нанесла яєць і тепер турботливо їх висиджувала. Спершу вона дуже хвилювалася, як тільки помічала найменший рух поблизу гнізда. Самець також увесь час пильнував. Навіть Дікен у ті дні не міг наблизитися до них. Хлопець лише хотів повідомити пташкам, що розуміє, який у них зараз важливий період і що ніхто не збирається їм зашкодити. Ще б пак: спостерігати за появою нового життя з яйця — це була найдивовижніша пригода. І діти це чудово розуміли, тому поводилися якомога обережніше, щоб не злякати малинівок. Врешті пташки заспокоїлися і вже не турбувалися, коли бачили їх у саду.

Найперше довіру пари малинівок здобув Дікен. Він-бо вмів щебетати по-їхньому, отже, був свій. Дікен навіть ходити міг по-пташиному, тому малинівки зовсім його не боялися. Певно, пташки навіть собі думали, що Дікен — також малинівка, тільки без пір’я і дзьоба. А ось Мері і Колін щебетати не вміли, тому Дікен, хоч-не-хоч, мусив переходити на якусь дивну мову, аби з ними порозумітися. Пташки лише йому співчували: це ж треба мати такі клопоти! Та що поробиш, якщо ті істоти ніяк не здатні опанувати їхній щебіт. Ніби це так важко! Зрештою, хіба мало нездар на світі?

Отож щодо тих двох треба було зберігати пильність. Особливо дивним здавався хлопчина. Спочатку він навіть не приходив сам — у сад його привозили на кріслі-візку, щільно вкритого якимись шкурами. Потім хлопець став з візка і став поволі обходити сад. Це й викликало тривогу малинівок. Самець тоді зачаївся у кущах і занепокоєно спостерігав за тим, що діялося. Йому-бо не раз доводилося бачити, як підкрадається кіт, як він повільно й обережно готується до стрибка. Ця істота також могла в якийсь момент стрибнути і, чого доброго, доскочити до гнізда. Самець спробував поділитися своїми побоюваннями зі самичкою, але потім зрозумів, що цього робити не варто, бо та страшенно розхвилювалася, а їй же треба висиджувати яєчка! Самець вирішив іще трохи поспостерігати, аби перевірити свої припущення.

Врешті той хлопець з візка став ходити майже так само як Дікен, хоча час від часу все одно сідав на ослінчик або просто на траву, а тоді йшов далі. Тоді самець малинівки пригадав собі, що коли він сам колись учився літати, то так само перепочивав. То цей хлопець вчиться літати… тобто ходити! Самцеві відлягло від серця. Він одразу полетів до гнізда і доповів, що все гаразд, що жодної небезпеки немає. Це пташенята швидко все опановують, а люди надто незграбні, тому й селяться внизу, на землі. Зрештою, навіть коли людські діти виростають, літати вони все одно не вміють. Принаймні ще ніколи не траплялося зустріти людські гнізда на вершечках дерев.

На якийсь час у гнізді малинівок запанував спокій. Але потім пташки знову не знали що думати. Просто ці людські діти навіщось шикувалися під деревом, а тоді згинали й розгинали руки і ноги, обертали головами. Самець малинівки уважно придивлявся до них і не міг знайти пояснення. Прецінь коли людські діти ходять чи бігають, то рухаються зовсім інакше. Єдине, що він міг сказати — що коли вилупляться їхні пташенята, то вони ніколи не вихилятимуться в такий дивний спосіб. Він уже допильнує. І знову: заспокоїло малинівок те, що у тих незрозумілих забавах брав участь хлопець, який умів так гарно щебетати по-їхньому. Якщо вже він у це втягнувся, то жодної загрози ці дивні рухи не становлять, вирішив самець і повідомив про це самичку.

Звісно, ніхто з малинівок зроду не чув про чемпіона Боба Говорта та про його вправи для зміцнення м’язів. Просто пташкам жодні вправи не потрібні: якщо налітаєшся цілісінький день у пошуках їжі, то твої м’язи і без спеціяльної руханки налиються міццю. Але то пташки, а то люди.

Врешті малинівки звикли до присутності дітей у саду. Самичці навіть цікаво було спостерігати з гнізда, як вони там ходять, працюють коло землі чи просто сидять відпочивають. Принаймні день минав швидше. Коли випадали дощові дні і діти не з’являлися у саду, самичка вже сумувала за ними.

А ось Мері і Колін тепер не нудьгували навіть за негоди. Завдяки Мері.

Якось зранку, коли за вікном лив дощ, Колін не знаходив собі місця. Вилежати цілий день на дивані — це було понад його сили. Підвестися самому з дивану і бігати по кімнаті, так само як робив це в саду, — означало викрити себе.

— Я став такий, як і всі хлопці, — скаржився Колін. — Вмію ходити, вмію робити вправи… а тут мушу лежати як лялька. Набридло! У мені стільки сили, що… що хочеться співати з радощів, а не вдавати хворого й безпомічного. Ото зранку ледве стримався.

Мері засміялася.

— Якби ти заспівав, ото би переполох зчинився! Відразу прибігла б доглядальниця, місіс Медлок. Певно, вирішили б, що ти з’їхав з глузду, і послали б за лікарем, — вимовила вона.

Колін також засміявся, уявивши собі цю картину: місіс Медлок заходить до кімнати — а він стоїть біля вікна і співає!

— Хоч би батько швидше повернувся, — згодом мовив він із жалем. — Я так хочу все йому розказати… Тільки про це й думаю… Не можу далі отак лежати камінцем. Скоро все одно ніхто не повірить, що я хворий: он які щоки рум’яні. А тут іще цей дощ…

І тут Мері придумала.

— Коліне, — змовницьки глянула на нього, — а ти хоч знаєш, скільки кімнат у цьому будинку?

— Певно, добра сотня, — відповів він.

— Ага, і у більшість із них ніхто не ступає ногою, — вела далі Мері. — То ось, слухай: одного дощового дня я блукала по коридорах і виявила, що багато кімнат не замкнені. Я навіть зазирала у них. Ніхто про це не здогадався. Правда, вкінці я таки потрапила до рук місіс Медлок, але сказала їй, що заблукала. Це було тоді, коли я вдруге почула твій крик.

Колін підвівся на дивані.

— Сотня кімнат, у які ніхто не заходить, — замислено повторив він. — Незгірш як потаємний сад. То давай підемо й оглянемо їх. Ти повезеш мене на візку — і ніхто не знатиме, куди ми прямуємо.

— Якраз про це я й думаю, — мовила Мері. — Скажеш, щоб ніхто не йшов за нами. І зможемо побігати по коридорах. Чи виконувати наші вправи. А ще я покажу тобі індійську вітальню — там у шафці повно слоників. У цьому будинку що завгодно можна знайти.

— Задзвони у дзвоник, — нетерпляче сказав Колін.

Прийшла доглядальниця. Колін розпорядився:

— Привезіть сюди мій візок, — мовив він. — Ми з міс Мері підемо оглянути ту частину будинку, де ніхто не живе. Джон знесе мене у коридор, де починається галерея, бо там є сходи. Тоді міс Мері сама повезе мій візок. А за Джоном я потім пошлю.

Ось так у них з’явилося чудове заняття, що вмить прогнало нудьгу. Джон доправив візок у галерею і пішов назад. Колін та Мері захоплено перезирнулися. Тоді Колін зістрибнув з візка.

— Спершу побігаю, тоді пострибаю, аби розім’ятися, а потім перейдемо до вправ Боба Говорта, гаразд? — звернувся до Мері.

Нарешті вони дали собі волю. Коли вже вдосталь нагасалися, взялися розглядати старі картини на стінах. Мері показала Коліну портрет дівчинки з папужкою.

— Подумати тільки, усі ті люди на портретах — мої родичі, — вражено сказав хлопець. — Вони жили багато років тому. А ота дівчинка з папужкою, певно, якась моя прабабця… або тітка. До речі, Мері, вона дуже схожа на тебе… Хоча ні, тепер ти виглядаєш ліпше. А коли я вперше тебе побачив — тоді ти була так само насуплена.

— Як і ти, — відповіла Мері і вони обоє засміялися.

Потім діти пішли до індійської кімнати і бавилися фігурками слоників. Далі оглянули рожеву вітальню, де Мері побачила була мишенят. Зараз там залишилася лише дірява подушка на дивані: мишенята, певно, вже виросли і розбіглися хто куди.

Деякі кімнати Мері вже бачила, проте були й такі, що вона тоді пропустила. Щоразу діти виявляли якісь коридори, пасажі зі старовинними картинами і — купу речей у кімнатах, про призначення яких годі було здогадатися. Зайве й казати, що у тій мандрівці час минав непомітно. Ну бо що може бути ліпше, ніж дослідження безлюдних закутків величезного старого будинку?