Марта зиркнула здивовано.

— Про що це ти? — спитала вона.

— Бачиш, коли ти пішла відносити посуд, то я чекала тебе і прочинила двері у коридор, щоб бачити, коли ти з’явишся. І знов почула плач, як тоді, ввечері. А нині вітру не було.

— Ох, — занепокоїлася Марта, — ну чого тобі ото все никати і прислухатися? Хочеш розсердити містера Крейвена?

— Нічого я не никала, — ображено відповіла Мері. — Просто чекала на тебе — і почула. Це вже втретє.

Тут унизу зателенькав дзвінок.

— О Боже! Місіс Медлок мене кличе, — вимовила Марта і притьмом вибігла з кімнати.

— Такого дивного дому я ще не бачила, — пробуркотіла Мері і позіхнула. Тоді скрутилася калачиком і поклала голову на подушку фотеля, що стояв ото перед каміном. За цілий день вона добряче натомилася і її зморив сон.

Упродовж наступного тижня у Мізелтвейті трималася чудова погода і потаємний сад від ранку до вечора був по вінця налитий сонцем. Потаємний сад — так називала його подумки Мері. Їй подобалася ця назва, та ще більше подобалося відчуття, що можна потайки туди прослизнути — і ніхто навіть не здогадується, де вона. Немовби потрапляєш у якийсь казковий світ, де ти — єдина володарка. За своє життя Мері сподобалося лише кілька книжок, тому вона прочитала їх від початку до кінця. І все це були збірки казок. Отож із деяких казок вона знала про чарівні сади. Найбільше її дивувало, що люди інколи засинали там і спали сотні років, аж поки хтось їх не розбудив. Цього Мері ніяк не могла зрозуміти. Спати у заповітному саду? Хто-хто, а вона спати аніскілечки не збиралася. Навпаки, із кожним днем, проведеним тут, дівчинка робилася бадьорішою, впевненішою, веселішою. Ноги її налилися силою і вона вже могла стрибати до ста. Їй подобалося бігати навперейми з вітром, подобалося працювати на землі. Яке ж тут спання? Тепер вона відшукувала цибульки, розчищала довкола них місце, звільняла їх, розсаджувала. Мабуть, якби цибульки ті могли говорити, то вони б доземно вклонилися Мері за допомогу, бо тепер почувалися просто чудово. Волога земля, тепле сонечко, необхідний простір — що іще треба, аби рости?

Загалом Мері завжди вирізнялася впертістю і наполегливістю. Коли її щось захоплювало, то вона докладала всіх зусиль, аби цього досягти. Просто раніше ці риси не мали гідного застосування… А зараз вона заповзято перекопувала землю, виполювала бур’яни і це приносило їй неабияку насолоду. Ще б пак, вона почувалася при цьому наче казкова принцеса, що впорядковує свої володіння! Дівчинка невтомно відшукувала нові крихітні паростки, які невідомо як знайшли силу, щоб пробитися крізь землю — із кожним днем їх ставало все більше і більше. Це було просто диво. Мері ж бо добре пам’ятала Мартині слова, що підсніжники і крокуси розмножуються самі, що вони можуть перетривати у землі, а потім раз — і зацвітають. Дівчинка не могла цього дочекатися. Вона частенько зупинялася й обводила поглядом сад, уявляючи, як він виглядатиме, коли його вкриють тисячі розмаїтих квітів.

За цей погожий тиждень дівчинка ближче заприязнилася з Беном Везерстафом. Кілька разів їй вдавалося підкрастися зненацька: старий тільки підніме голову від роботи — а Мері вже тут як тут, ніби зі землі виросла. Дівчинка просто боялася, аби він бува не закинув на плечі лопату і не забрався геть, як це бувало на початку їхнього знайомства, то й скрадалася якомога тихіше. Але Бен поволі-поволі також змінив думку про юну індійську міс, то вже й не уникав її. Можливо, йому навіть лестило, що вона так наполегливо добивається його товариства. Та й Мері уже не трактувала слуг з такою зверхністю, як ото звикла в Індії, отож старий йоркширець тепер набагато охочіше заводив з нею бесіду.

— Ну, ти вже зовсім як малинівка, — якось вранці сказав він дівчинці, коли підняв голову від роботи і побачив її побіч. — Ніколи не знати, коли ся появиш і звідки ото вискочиш.

— Малинівка тепер дружить зі мною, — з гордощами повідомила Мері.

— Знаю-знаю, вона пташка товариська, — відказав Бен Везерстаф, — їй їсти не дай, а дай з друзями побалакати. А то ще з новими. Любить вона себе показати, любить. Як розпустить хвоста, як ся запишає — чиста тобі пава.

Бен дуже рідко так розбалакувався. Бувало, навіть не відповідав, коли Мері щось запитувала, тільки буркав собі під ніс.

— Ти вже скілько тута? — спитав він далі.

— Та десь місяць, — відповіла дівчинка.

— Виджу, ти часу не марнувала, — добродушно прогудів він. — Поправилася троха, та й личко ся зарум’яніло. Вилюдніла! А як ото прийшла була перший день на город, як стала коло мене, то я собі подумав: «А що то за кислиця така, на милість Божу?!»

Мері ці слова зовсім не зачепили: її-бо ніколи особливо не цікавило, як вона виглядає.

— Знаю, що погладшала, — усміхнулася вона. — По панчохах бачу: вони вже не спадають, як раніше. Ой, диви, малинівка!

Пташка сьогодні була просто чарівна. Вона то граційно пурхала, то кокетливо нахиляла голівку, пускаючи лукаві бісики своїми оченятами-намистинками, то випинала оксамитові груденята, розпускала хвоста і тріпала крильми. Здається, вона понад усе хотіла сподобатися старому Бенові Везерстафу. Але Бен напустив на себе байдужість.

— Ага, оно ти, не забарилася! — вдавано ображено проказав він. — То пропала на два тижні, а то прилетіла, згадала старого. А запишалася як, пір’я розпушила! Що, певно, вже ся знайшов якийсь молодець та впадає за тобою? Певно, де ж тобі тепер до Бена.

Але малинівка не відступала. Вона пурхнула на кущ смородини і защебетала, дивлячись просто на старого.

— Підлещуєшся, хочеш мене підкупити. Так-так, гадаєш, ніхто перед тобою не встоїть, — пробуркотів Бен, наморщивши лоба. Однак було видно, що робить він це навмисне.

Тут малинівка злетіла з куща — і сіла на заступ, що його Бен Везерстаф тримав перед собою. Старий не витримав: обличчя його поволі злагідніло, погляд потеплів. Він боявся навіть глибше дихнути, аби не сполохати пташину.

— Ну добре-добре! — ніжно прошепотів він, дивлячись на пташку. — Знаєш, чим мене взяти, небого, ой, як знаєш! І де ти така ся взяла?

Малинівка ще трохи посиділа, задоволена, що вдалося помиритися з Беном, а потім стріпнула крильцями і полетіла. Старий якусь мить стояв мов зачарований, не зводячи очей із заступа, далі стрепенувся і взявся копати.

Мері знову з ним заговорила.

— У вас є свій сад? — спитала вона.

— Нє. Я сам-один, не маю ні землі, ні хати, живу разом з Мартіном у сторожці.

— А якби мали, що би там садили? — спитала Мері.

— Капусту, картоплю і цибулю, — відказав старий.

— А з квітів? — допитувалася Мері.

— Тюльпани і гіяцинти… вони так мило пахнуть… і троянди.

Обличчя Мері просвітліло.

— Ви любите троянди? — спитала з надією.

Бен Везерстаф вирвав з коренем лободу, а тоді відповів:

— Люблю, ая’. Як їх не любити? Я садив їх для одної молодої пані. Вона не могла без них жити. Любила їх як дітей… чи пташок. Я сам бачив, як вона гладила їх, цілувала…

Чоловік висмикнув ще один бур’ян і нахмурився.

— То було давно. Вже десять літ минуло.

— А де тепер та пані? — спитала Мері, ніби їй нічого про це не було відомо.

— В раю, — сумно відповів він, із силою загнавши заступ у землю. — Так каже наш пастор.

— А що сталося з трояндами? — схвильовано допитувалася Мері.

— Їх покинули.

Мері ступила крок, а тоді набралася відваги поставити питання, яке її найбільше цікавило:

— А зараз, зараз вони живі? Чи могли вони вижити, коли їх покинули?

— Так, покинули… але вона їх так любила… і я не х’тів, аби вони згинули, то час до часу ходив туди і троха обрізав, підживляв… Багато здичіло, але земля там добра, то деякі кущі вижили, — неохоче признався Бен Везерстаф.

— А як знати, живі вони чи ні, якщо на них нема листя? — невгавала Мері.

— Зачекай, аж весна за них ся возьме… аж соненько пригріє — і тоді зобачиш.

— Але як? Як? — палко вигукнула Мері, вже й забувши про обережність.