За працею минуло кілька годин. Врешті Мері зголодніла і вирішила повертатися на обід. Вона знову вдягла пальтечко, капелюшок, підняла скакалку — і ще раз перейшлася попри оброблені клаптики, милуючись тендітними зелененькими ниточками. Тепер вони могли рости вільно, тепер їм ніщо не заважало!

— Пообіді повернуся, — пообіцяла Мері, немовби дерева і кущі могли її чути.

Додому прибігла радісна, розчервоніла і накинулася на обід. Марта очам своїм не вірила.

— Ого, два добрих кусні м’яса і два рисових пудинґи! — захоплено вимовила вона. — Розкажу мамі: най знає, як помогла та скакалка!

Коли Мері обробляла патичком останній клаптик землі, то знайшла якусь білу цибульку. Спершу дівчинка хотіла її викинути, а потім, повагавшись, викопала ямку, поклала цибульку туди й обережно засипала землею. Зараз вирішила спитати Марти — може, вона знає.

— Марто, — мовила вона, — я порпалася у землі і знайшла якусь білу цибульку. Що воно таке?

— А, та ту’ їх багато, — відповіла Марта. — Такі маленькі — то підсніжники і крокуси, а більші — то нарциси. А найнайбільші — то лілеї. Як зацвітуть — краса! Дікен їх в нас коло хати вирощує.

— Гм, то Дікен і про квіти все знає? — замислено вимовила Мері.

— Та Дікен може виростити квітку хоч з каменя. Мама каже, що він знає їхню мову.

— А цибульки довго живуть? Коли ніхто їх не доглядає, вони можуть самі вижити? — схвильовано спитала Мері.

— А якого ще догляду їм тре’? — стенула плечима Марта. — Перезимують в землі, а пригріє сонце — вилазять. Ту’ коло дровітні є місце, де навесну все підсніжники ся появляють. І ніхто їх там не садить.

— Хочу, щоб уже прийшла весна, — сказала Мері. — Хочу побачити все, що тут росте.

Вона встала з-за столу і зайняла своє улюблене місце на килимку перед каміном. Марта також сіла поруч.

— Марто, мені… мені потрібна лопатка, — сказала далі Мері.

— Оце то так! І що ти збираєшся нею копати? — спитала Марта, сміючись.

Мері відвела погляд і зашарілася. Треба бути обережною, якщо хочеш зберегти таємницю, подумала вона. Якщо вістка про її відкриття дійде до містера Крейвена — хтозна, може він розсердиться і накаже знову замкнути хвіртку. Ні, нізащо!

— Знаєш, — повільно проказала вона, зважуючи кожне слово, — тут все таке велике… В будинку більшість кімнат зачинена… і я блукаю по садах, по парках… сама… Ото тільки з тобою побалакаю, коли ти тут, і вряди-годи з Беном Везерстафом. Але Бен часом набурмоситься — і не хоче говорити. А якби я мала якийсь клаптик землі, то й мала би чим займатися, як всі. Зробила би квітник, засіяла би квіти.

Марта аж засяяла.

— Знаєш, наша мама вже давно то казала! — вигукнула вона. — Вона сказала: «Там стільки землі у тому маєтку. Най їй дадуть якийсь клаптик. Най собі скопає, заскородить і посадить бодай петрушку і редиску. Дитина мусить мати якусь роботу». От що сказала мама.

— Справді? — вражено перепитала Мері. — І як вона все ото знає?

— Ага, якось і я її таке спитала. А вона каже: «З дванадцятьма дітьми всього мусиш ся навчити», — відповіла Марта.

— А скільки коштує лопата… така маленька? — спитала Мері.

— Гм, — замислилася Марта, — у нас у Твейті є крамниця. Там всяке продають. І лопату я також бачила. І граблі, і вила. Воно все разом зв’язане і коштує два шилінґи. То все тобі ся придасть, як хочеш працювати на землі.

— Два шилінги? Я маю більше, — зраділа Мері. — П’ять шилінгів мені дала місіс Морісон, яка мене сюди везла, та й місіс Медлок щотижня передає шилінг від містера Крейвена.

— Оце то так, то містер Крейвен пам’ятає про тебе! — вигукнула Марта.

— Напевно. Місіс Медлок сказала, що він наказав видавати мені один шилінґ на тиждень. І в неділю вона мені його видає. А я досі навіть не знала, на що їх витрачати.

— Ого! Та то цілий маєток, — захоплено вимовила Марта. — За такі гроші можна купити що завгодно, не те що лопатку. Знаєш що? — сказала, взявши руки в боки.

— Що? — нетерпляче спитала Мері.

— У тій крамниці є ще насіння різних квітів, по пенні пакетик. А наш Дікен знає, які там найгарніші і як їх вирощувати. І заходить туди часто. Ти взагалі вмієш друкувати листи? — спитала несподівано.

— Як це — друкувати? Я вмію писати, — відповіла Мері.

Марта хитнула головою.

— Наш Дікен вміє читати тільки друковані літери. Якщо втнеш друкованими, то можем написати йому листа: так і так, просим піти до крамниці купити лопату і насіння.

— Марто, ти молодець! — вигукнула на радощах Мері. — Слухай, я спробую: думаю, що й друкованими зумію. Давай попросимо місіс Медлок, щоб дала нам перо, чорнило і папір.

— Нащо? Можеш взяти в мене, — сказала Марта. — Я все маю, бо в неділю завжди пишу листа мамі, то й купила собі. Зара’ принесу.

Вона вибігла з кімнати, а Мері заворожено дивилася на вогнище у каміні і радісно шепотіла сама до себе:

— Коли в мене буде лопата, я все там перекопаю, повиполюю бур’яни. А тоді насію квітів, і той сад оживе… оживе.

Однак пообіді надвір вона вже не пішла, бо треба було написати листа, а це зайняло трохи часу. Спочатку Марта принесла зі своєї кімнати папір, чорнило і перо, потім мусила прибрати стіл після обіду і занести тарілки до кухні, а там натрапила на місіс Медлок, яка тут-таки загадала їй ще якусь роботу, отож Мері довелося зо дві години чекати, поки та повернулася. Тоді вони взялися укладати листа Дікену. Правду кажучи, Мері писала не дуже добре, бо в Індії вона вчилася абияк, чим доводила до розпачу своїх гувернанток. Але зараз вона дуже старалася, то й виходило зовсім непогано. Марта диктувала, а вона писала:

— Клади гроші в конверт. Ту скоро буде син м’ясника. Він давній друг Дікена, то я з ним і передам, — вирішила Марта.

— А як мені потім забрати те, що купить Дікен? — спитала Мері.

— Та він сам принесе. Він любить сюди ходити.

— Ох, то я його побачу?! — вигукнула Мері. — Навіть не сподівалася.

— Але ж ти хотіла? — усміхнулася Марта.

— Ще й як! Я ще ніколи не стрічала хлопця, який водиться з лисами і воронами. Просто не думала, що це вийде так швидко.

Марта вже було зібралася йти, але тут ляснула себе по чолі.

— Ото ґава! — похитала головою. — Ще зранку мала тобі сказати: я вже радилася з мамою… і вона казала, що сама попросить місіс Медлок.

— Ти маєш на увазі… — широко розкрила очі Мері.

— Аякже! Мама попросить, аби місіс Медлок відпустила тебе до нас в гості. Попробуєш маминого вівсяного пирога з молоком — пальчики оближеш!

«Яких іще несподіванок мені нині чекати?» — захоплено подумала Мері, а вголос сказала:

— Думаєш, місіс Медлок дозволить?

— А чого б мала боронити? Вона ж знає нашу маму, знає, що в нас в хаті чисто, що ніхто тебе не зобидить. Певно, що дозволить — най тілько мама з нею перебалакає.

— То я побачу вас усіх! — радісно вимовила Мері. — І вашу маму, і Дікена, і всіх-всіх-всіх. Як я рада!

Марта іще залишилася з дівчинкою і вони собі розмовляли. Правда, Мері більше слухала те, що розповідала Марта, сама говорила мало, в думках перебираючи все, що з нею ото відбулося. Та коли Марта уже зібралася іти на кухню за чаєм, Мері раптом спитала:

— Марто, а що, нині у тої служниці, котра миє посуд, знов болить зуб?