— Звісно, звісно, я приходитиму до тебе, — запевнила його Мері, — але… — вона на мить завагалася, — але ти ж пам’ятаєш: мені треба ще знайти хвіртку.

— Ну звичайно, — погодився Колін. — Будеш розповідати мені, як просуваються пошуки, гаразд?

Він замовк на хвильку, про щось замислившись.

— Знаєш, про тебе я також їм нічого не казатиму — що ти сюди приходиш. Нехай самі здогадаються, якщо зможуть. Ти будеш ще одною моєю таємницею, — вирішив хлопець. — Мені зовсім не важко відправити доглядальницю з кімнати і сказати, що хочу залишитися сам. А ось Марта… Ти знаєш Марту?

— Так, дуже добре, — відповіла Мері. — Вона прибирає у мене.

Колін кивнув головою у бік коридору.

— Марта спить у сусідній кімнаті. Завтра доглядальниця поїде до своєї сестри і ночуватиме у неї, тобто Марта доглядатиме мене замість неї. От Марта і закличе тебе.

Тепер Мері зрозуміла: Марті заборонили навіть згадувати про Коліна. Ось чому дівчина була така стурбована, коли вона, Мері, почула плач і стала її допитувати.

— То Марта увесь час знала про тебе? — спитала, аби ще раз переконатися.

— Так, вона часто сюди заходить. Доглядальниця часом кудись іде, то замість неї залишається Марта.

— Егей, у тебе вже очі злипаються, — мовила Мері, глянувши на нього. — Певно, вже піду.

— Зачекай, спробую заснути, поки ти ще тут, — трішки зніяковіло попросив він.

— Гаразд, то заплющ очі, а я тихенько тобі заспіваю, — проказала Мері, присуваючись ближче.

— Добре, співай, — мовив він сонно.

Дівчинка схилилася над ліжком, погладила його по руці і завела колискову мовою хінді, якої навчилася від своєї няні.

— Так гарно, — ще встиг вимовити хлопець і поринув у сон. Мері обережно підвелася, взяла свічку і навшпиньках вийшла з кімнати.

Зранку так само лив дощ. Пустище потопало у густому тумані. Про те, щоб іти надвір, не було й мови. Мері хотіла поговорити з Мартою, але та цілий ранок була чимось зайнята. Лише пообіді вдалося запросити її до кімнати. Марта захопила зі собою плетиво — дівчина плела панчохи, аби не марнувати часу.

— То що ти хотіла? — спитала вона Мері, тільки-но обоє всілися перед каміном. — Здає’ся, маєш щось мені сказати.

— Ще й як маю. Слухай: я вже знаю, хто ото плаче вночі, — сказала Мері.

Марта кинула плетиво на коліна і злякано видивилася на неї.

— Не може бути! — вигукнула вона. — Звідкіля?!

— Ще й як може бути, — спокійно провадила далі Мері. — Посеред ночі знову почула той плач, тому встала з ліжка і пішла шукати. І так знайшла Коліна.

Марту кидало то в холод, то в жар.

— Ох, Мері, Мері, ну нащо ти ото наробила мені клопоту? Ну чого було туди ходити? Хоч я тобі нічо’ не казала… все одно — кінець моїй службі. Бідна моя голова! — Марта ледве не зривалася на плач, так боялася.

— Ніхто тебе і пальцем не торкнеться, — рішуче сказала Мері. — Колін дуже втішився, що я його знайшла. А потім ми з ним довго-довго говорили. Врешті він сказав, що хоче щодня мене бачити.

— Він?! — здивовано вигукнула Марта. — Він хоче тебе бачити?! Та ти просто не знаєш, що з ним ся робить, коли він впадає у гнів. Тоді ото плаче і коверзує як мала дитина, аби нам допекти. Не бійся, він добре розуміє, що ніхто з нас і слова йому не скаже — мусимо терпіти.

— Колін зовсім не коверзував ні не кричав на мене, — запевнила її Мері. — Спершу я сама спитала, чи маю йти геть, то він попросив залишитися. І я розповідала йому про Індію, про малинівку і про сади. Він довго не відпускав мене. А потім ще показав портрет своєї матері. Тоді я заспівала йому — і він заснув.

Марта геть розгубилася.

— Слухай, не годна’м в то повірити! — похитала вона головою. — Він же не любить, коли хтось чужий на нього диви’ся. Відразу впадає в нерви і верещить на цілий дім.

— Гей, я десь годину на нього дивилася — так само, як зараз на тебе. І зовсім він не верещав, а слухав мене і розпитував, — наполягала Мері.

— Добре, і що я маю тепер робити? — розвела руками Марта. — Як місіс Медлок ся довідає, то скаже, що то я вибовкала. І все, і виженуть мене додому, аж за мною ся закурить. А я тілько почала помагати мамі…

— Зачекай: Колін зовсім не збирається розповідати про мене місіс Медлок. Це буде наша таємниця, — впевнено сказала Мері. — Та навіть якщо хтось зі слуг мене там побачить, то все одно буде мовчати, коли він накаже. Слуги повинні його слухати, правда ж?

— Ая’, то правда… що-що, а покомандувати він вміє! — зітхнула Марта, витираючи чоло краєм запаски.

— Ну от, Колін сказав: місіс Медлок робитиме те, що він їй накаже. А він хоче, щоб я щодня до нього приходила. А ти якраз даси мені знати, коли він хоче мене бачити.

— Я?! — знову перелякалася Марта. — Ну, тепер мене точно виженуть зі служби… кажу тобі, Мері!

— Перестань! Ніхто тебе не вижене. Подумай сама: ти ж будеш виконувати наказ Коліна — то за що тебе виганяти? — рішуче заперечила Мері.

Останній доказ, здається, переконав Марту. Вона поволі прийшла до тями.

— То ти кажеш, він не коверзував, не кричав, не ображав тебе, а просто отак мило балакав? — про всяк випадок перепитала Марта, аби остаточно упевнитися.

— Слухай, ми балакали з годину, я вже тобі казала, — дещо нетерпляче відповіла Мері.

— Ну, то ти мусила його зачарувати, не інакше! — знайшла пояснення Марта, видихнувши повітря.

— Чари? — перепитала Мері. — Знаєш, в Індії я бачила, як причаровують змій, але сама я нікого не причаровувала. Просто зайшла до кімнати і страшенно здивувалася, коли побачила його на ліжку. Подумала, що мені наснилося. Він також думав, що я привид або сон. Кілька разів перепитував, чи я жива. Тоді ми сіли і почали розпитувати одне одного про все-все-все. Ага, а перед тим я спитала, чи маю піти геть, якщо він не любить, коли його розглядають, то Колін попросив залишитися. Сказав: «Якщо підеш, то я так і думатиму, що ти мені наснилася». От.

— Кінець світа! — прошепотіла Марта.

— А на що слабує Колін? — поспитала Мері.

— Ніхто нічо’ не знає, — відповіла Марта. — Коли не стало місіс Крейвен, містер Крейвен від нього ся відвернув. Не х’тів його бачити. Казав, що то росте ще один горбун і що ліпше най відразу вмирає. Лікарі навіть радили віддати дитину до притулку. Але врешті хлопець лишився ту’, тілько нікого до нього не пускають.

— Горб? У Коліна? — стенула плечима Мері. — Нічого в нього нема, я ж бачила.

— Зара’ нема, але може вирости, бо в нього слабкий хребет, — сказала Марта. — На нього навіть вбирали спеціяльний корсет… тримали в ліжку, не дозволяли ходити. Той корсет потім так його натер, що хлопець ще гірше захворів. Тоді приїхав якийсь знаменитий лікар і наказав це зняти. Потім троха висварив того лікаря, який той корсет приписав. Сказав, що хлопцеві не тре’ стільки ліків — то йому шкодить. А ще сказав, що нема чого у всьому йому потурати, бо то вже великий хлопець, а не мала дитина.

— Так, хто-хто, а Колін справді доволі свавільний хлопчисько, — завважила Мері, пригадавши його заяви, що всі зобов’язані його слухатися.

— Ще й який свавільний! — вигукнула Марта. — Я не кажу, він таки часто хворіє. Два чи три рази так був застудився, що мало Богу душу не віддав від страшного кашлю і гарячки. То якось ревматизм його взявся, а ще якось тиф. О, тоді він добряче налякав місіс Медлок. Вона сиділа коло нього і говорила з доглядальницею. Думала, він нічо’ не чує. То вона і каже: «То буде найліпше і для нього, і для всіх, як він помре. На той раз напевно вже не оклигає — оно який лежить». І кивнула на нього. А він як відкрив очі, як ся на неї видивив, то та, бідна, не знала, де ся подіти. А він до неї каже: «Досить базікати! Принесіть мені води».

— Невже він справді скоро помре? — із сумом спитала Мері.

— Знаєш, наша мама все каже, що ніяка дитина не буде здорова, як ото місяцями не виходить на свіже повітря, а тілько лежить пластом в ліжку, читає книжки і заживає пігулки. Аби була сила, тре’ ся на сонце показати. Але і ту’ справа непроста, бо якось його вивезли надвір — а він ся застудив. І тепер навіть носа з кімнати не висуне: каже, що більше не хоче ся застудити.