Френсіс Еліза Годґсон народилася 24 листопада 1849 року у Манчестері (Англія). Вона була третьою дитиною у сім’ї Елізи Бунд та Едвіна Годґсона, власника мануфактурної крамниці. Френсіс не виповнилося і чотирьох років, коли батько помер. Це завдало удару по добробуті сім’ї. До цього додалася економічна криза, яка у тому часі опанувала Манчестер. Мати якийсь час іще намагалася провадити крамницю сама, проте згодом прийняла запрошення свого брата, який мешкав у містечку Ноксвіл (штат Тенесі) і 1865 року разом з дітьми виїхала до Америки.

З дитинства Френсіс володіла здатністю розповідати розмаїті історії. Згодом вона стала їх записувати. Від 1868 року оповідання Френсіс Годґсон стали з’являтися друком у жіночих журналах. Молода письменниця відразу здобула читацькі симпатії. По смерті матері Френсіс фактично перебрала на себе утримання сім’ї: її гонорари стали основним джерелом існування для п’ятьох її братів і сестер.

У вересні 1873 року Френсіс виходить заміж за Свена Бернета. У них народилося двоє синів — Лайонел і Вівіян. Синів із матір’ю поєднувало цілковите розуміння. Тому страшним ударом для Френсіс стала несподівана смерть старшого, Лайонела. Хлопець згорів від гострої форми туберкульозу, коли йому було п’ятнадцять років.

У 1886 році з’явилася друком її перша повість для дітей «Маленький лорд Фонтлерой». Книга принесла нову популярність письменниці. Далі на підставі повісті було написано п’єсу, яку й поставили у театрі. Вистава тішилася величезним успіхом. Це й поклало початок новому напрямку творчости Френсіс Бернет.

Справді, історія Седрика Ерола, маленького американського хлопчика, який повинен успадкувати титул від свого діда, англійського лорда, знайшла відгук у серцях багатьох читачів і глядачів.

Після смерти батька і старших братів, дід забирає Седрика до себе в Англію. Проте робить він це зовсім не з любови до внука, а лишень тому, що йому потрібен спадкоємець титула. Мало того, головною умовою своєї опіки над внуком сер Доринкорт ставить розлуку з матір’ю, оскільки, на його переконання, ця проста американка не гідна виховувати справжнього лорда. Себто для вельможного діда хлопчик є лише власністю, на яку потрібно «наліпити» титул.

Змушена з цим погодитися, мати Седрика, проте, жодним словом не підважила авторитету сера Доринкорта перед сином. Навпаки, вона переконує хлопця, що його дід — найкраща і найдобріша людина у світі…

З таким переконанням Седрик постає перед дідусем. І саме ця дитяча щирість поволі змінює зачерствіле серце старого графа. Крок за кроком у «нечистородному» американському хлопчикові, якому мусить передати титул, оскільки «кращих» спадкоємців у нього немає, граф відкриває свого рідного внука. Отак на схилі літ сер Доринкорт відкрив у собі вміння любити…

Властиво, усі «дитячі» повісті Френсіс Бернет є справжньою школою любови — і то не лише для дітей і підлітків, але й для дорослих. Діти у її книгах долають непростий шлях і відкривають для себе зовсім недитячі істини про те, що світ можна змінити лише змінивши себе, своє серце. Іншого способу не існує.

Такими темами і сюжетами пронизані також «Маленька принцеса» (1905) і «Таємний сад» (1911). Героїні обох книг, юні дівчатка, кожна по-своєму, обстоюють чи змінюють свій внутрішній світ.

Маленька Сара Кру не є принцесою з походження, проте ця гра допомагає їй не опускатися нижче від певного рівня, який дівчинка сама собі встановила. У такий спосіб Сара доводить: шляхетність — це зовсім не обов’язково герби і титули. Шляхетність — це внутрішня гідність на кожному кроці, у кожній ситуації, а особливо тоді, коли, здається, усе на світі спрямовано на те, аби тебе тієї гідности позбавити.

Натомість Мері Ленокс із «Таємного саду» спершу з’являється перед нами як свавільне розпещене створіння, яке не любить ні себе, ні світ довкола себе. Проте, подібно до старого графа Доринкорта, Мері відкрила у собі здатність радіти, сміятися, захоплюватися і любити. А почалося усе із співчуття до покинутого саду…

Переміна Мері заторкнула не лише її саму, але й тих, котрі її оточували. Передусім двоюрідного брата Коліна Крейвена, спершу як дві краплі води схожого на неї: пихатого, неґречного, себелюбного — а згодом і дядька, містера Арчибалда, котрий упродовж довгих років волів утікати від власного горя, занедбавши себе, родовий маєток і рідного сина.

Ось так Френсіс Бернет, немов добра чарівниця, пропонує своїм читачам зробити перший крок, тоді другий, тоді третій — і переконатися, що змінилися не лише ми самі, але і цілий світ довкола заграв новими барвами.

Повісті Френсіс Бернет уже давно увійшли до класики юнацької літератури. Вони перекладені багатьма мовами світу, за їх мотивами створено театральні вистави, їх неодноразово екранізували. Зокрема, у 1993 році фільм на основі «Таємного саду» зняла відома польська кінорежисерка Аґнєшка Голанд.

Зараз ця цікава і добра історія про пригоди у таємному саду приходить і до українського читача. Вперше.

Наталка РИМСЬКА

Коли Мері Ленокс приїхала до Мізелтвейту — маєтку свого дядька, де вона тепер мала жити, — то всім, хто її у той момент побачив, було зрозуміло: їй тут усе не подобається! І це була щира правда. Уявіть лишень худорляве насуплене дівча, хворобливе й неприступне на вигляд, з ріденьким русявим волоссячком та безживним восковим личком — оце і була Мері.

Перед тим як потрапити сюди, дівчинка жила в Індії — там вона народилася і виросла. Правда, з перших днів життя її переслідувала одна хвороба за другою — звідси цей нездоровий колір обличчя.

Батько Мері працював в англійському колоніяльному уряді. Чоловік сам частенько слабував, а поза тим завжди мав купу справ, тому донькою не займався. А ось мати малої була дуже жвава і вродлива жінка, та її цікавили лише вечірки, розваги і товариство галантних молодих чоловіків. Ця красуня зовсім не хотіла дитини, і коли народилася Мері, всю турботу про неї мати переклала на няню-індуску. Няні (яку в Індії називають Ая) дали зрозуміти: якщо вона хоче догодити мем Сагіб, тобто білій пані, то має тримати дитину якомога далі від її очей. Отож дитину відразу й забрали від матері. Зрештою, дівчинка росла, почала ходити, та нею і далі ніхто не цікавився. Дитина росла слабосилою, бо часто хворіла. Насправді Мері і не знала нікого з рідних: від перших днів вона бачила перед собою лише смагляве обличчя Аї та інших слуг-індусів.

Оскільки слуги добре пам’ятали, що мем Сагіб дуже розсердив би дитячий плач чи крик, то завжди у всьому потурали малій господині: дитина робила все що хотіла. Отож коли дівчинка мала заледве шість років, то з неї вже стала така мала деспотка й егоїстка, що другої такої ще треба було пошукати. Молода гувернантка, яку запросили зі самої Англії, щоб навчила Мері читати і писати, просто не витримала з нею і за три місяці поїхала назад. Потім приїжджали й інші гувернантки, але вони тікали ще швидше, ніж перша. Якби ото Мері сама не захотіла навчитися читати, то так і лишилася б неписьменною, бо змусити її ніхто б не зміг.

Тоді, коли це сталося, Мері було вже дев’ять років. Зранку вона прокинулася у поганому настрої — цілу ніч стояла жахлива спека, — і побачила, що при ліжку на неї чекає не Ая, а якась інша служниця. Від цього дівчинка ще більше впала у гнів.

— Ти чого прийшла? — накинулася вона на жінку. — Я не хочу тебе. Піди і скажи, щоб прийшла моя Ая.

Жінка геть перелякалася і затинаючись вимовила, що Ая прийти не зможе. Тоді розлючена Мері зірвалася з ліжка і давай бити та штурхати служницю. Бідолашна не знала куди подітися і лише покірно повторювала, що Ая ніяк не могла прийти до міс Сагіб (білої панянки).