Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

День уже хилився до вечора. Дікен і Мері сиділи на траві, усе начиння поскладали в кошик. Колін тим часом напівлежав собі у візку, спершись на подушки. Рум’янець цілий день не сходив з його обличчя.

— Шкода, що треба вже йти, — з жалем вимовив хлопець. — Але я повернуся сюди завтра, і післязавтра, і після-післязавтра.

— Сподобалося, правда? — мовила Мері.

— Ще питаєш! Я приходитиму сюди цілу весну і ціле літо, бо хочу бачити, як усе росте. І сам буду тут рости. Як трава, — весело відповів Колін.

— Угу, — добродушно прогув Дікен. — Тілько тобі ще тре’ навчитися ходити і працювати коло землі. Ми тебе навчимо.

Колін широко відкрив очі.

— Я зможу ходити?! Зможу копати землю?! — перепитав він, не ймучи віри.

Дікен обережно поглянув на Коліна. Насправді він досі не запитував, що діється з його ногами. Проте упевнено заявив:

— Певно, що зможеш. Будеш ходити, як от ми з Мері. Тілько сили наберешся, правда?

Мері трішки злякалася, але Колін пояснив:

— Знаєте, я боюся ставати, бо ноги в мене просто підгинаються — такі слабкі.

Діти полегшено зітхнули.

— Ну то ось: як ся перестанеш бояти, то відразу все вийде, — усміхнувся Дікен. — Не бійся!

— І я зможу ходити? — з надією перепитав Колін.

— Зможеш! — запевнив Дікен.

Якусь мить усі мовчали, дивлячись, як заходить сонце. Цей чудовий день, який подарував їм стільки нового, поволі завершувався. Навіть звірята — і ті втихомирилися. Смолька вмостилася на гілці і ліниво спостерігала за тим, що діється довкола. Мері здалося, що пташка ось-ось засне зовсім і, можливо, навіть засопе.

Раптом Колін підняв голову і стривожено прошепотів:

— Хто це? Що це за чоловік?

Дікен і Мері зірвалися на рівні ноги.

— Де? — вимовили стишено.

Колін показав на мур.

— Бачите? Он він! — прошепотів схвильовано.

Таємний сад - i_019.png

Дікен та Мері обернулися і… З-за стіни стирчала драбина, а на ній стояв розгніваний Бен Везерстаф! Старий стиснув п’ястук і погрозив у бік Мері.

— Ото мала вертихвістка! Була би ту’ близько, то я так би тобі всипав, що пам’ятала би до нових віників! — крикнув він.

Бен піднявся ще на один щабель, ніби хотів перестрибнути через мур, проте дівчинка сама рушила йому назустріч. Старий зупинився і тільки потрясав кулаком.

— Чого не сподівався, того не сподівався! — сердито кричав він. — Ти мені відразу не сподобалася, як тілько тебе зобачив. Ото все випитує і пхає носа де не тре’. А я не міг додуматися, чо’ вона так ся підлизує. Баки мені забивала, казала, з малинівкою хоче ся подружити…

— Не сердьтеся, Бене, — озвалася Мері, перевівши подих, — але якраз малинівка показала мені дорогу сюди!

Почувши це, Бен Везерстаф ще більше розсердився і вже, здавалося, зібрався стрибати.

— Ти… ти, мала брехухо! — заволав він. — Звертає на пташку! Малинівка показала їй дорогу, ая’! І до чого той світ коти’ся? Таке придумати!

— Так, малинівка показала мені хвіртку, — вперто повторила Мері. — Може, вона і не знала, що робить, але так сталося. Бене, я більше не скажу ні слова, якщо не перестанете кричати і вимахувати кулаком.

Бен тільки набрав у груди повітря, аби знову щось їй виповісти — і тут раптом розгублено затих, роззявивши рота від несподіванки. Тільки дивився він уже не на Мері.

Річ у тім, що Колін врешті отямився і торкнув Дікена за руку, мовляв, вези мене туди. Отож поки Бен Везерстаф сварився з Мері, Дікен розвернув візок і доправив до муру. І коли Бен уздрів візок із юним господарем, то у нього просто відібрало мову.

— Ви знаєте, хто я? — суворо запитав Колін, піднявши руку.

Бен Везерстаф дивився на хлопця мов заворожений. Візок з барвистими подушками нагадував колісницю якогось царя. І цей хлопець… Старий лише плямкав губами, проте не міг вимовити і слова.

— Ви знаєте, хто я? — повторив питання Колін. — Кажіть!

Бен Везерстаф підняв свою вузлувату руку і провів нею по очах, ніби відганяючи від себе привида, а тоді схвильовано вимовив:

— Ая’, як не знати… у тебе мамині очі. Бог його знає, як ти сюди потрапив. Ти ж каліка.

Колін забув про свою спину: він рвучко подався вперед і налився багрянцем.

— Я не каліка! — розгнівано вигукнув хлопець. — Не каліка!

— Він не каліка! — підхопила Мері, також неабияк розсердившись. — Я оглядала його спину — там нема нічого… ніякого горба… навіть ґульки!

Бен Везерстаф ще раз провів по очах. Рука у чоловіка тремтіла, голос дрижав. Цей старий йоркширець зовсім не хотів образити Коліна: просто, за своїм звичаєм, бовкнув навпростець, що думав.

— То ти… ти не горбун? — спитав хрипко.

— Ні! — вигукнув Колін.

— А я чув, що тобі ноги покрутило, — знову бовкнув Бен.

Колін спалахнув. Такого йому ніхто ще не говорив в очі. Юний раджа витягнувся як струна. Його охопив гнів. Зазвичай такі спалахи призводили до істерики. Проте на цей раз гнів і образа розбудили у Колінові якусь неймовірну силу.

— Іди сюди! — крикнув він до Дікена, скидаючи зі себе плед і подушки. — Підійди! Швидко!

Дікен умить опинився біля хлопця. Мері від хвилювання аж зблідла — вона відчула, що зараз буде.

— Ти можеш! Можеш! Можеш! Можеш! — знай повторювала вона.

Тим часом Дікен узяв Коліна під руку. Хлопець переставив ноги з візка на землю — і встав. Тоді випростався. Через свою худорлявість він здавався ще вищим. Очі палали.

— Дивіться! — вигукнув він, дивлячись на Бена Везерстафа. — Дивіться на мене! Дивіться!

— Він стоїть! — скрикнув Дікен. — Він може стояти, як я. Він такий, як всі хлопці в Йоркширі!

Бен Везерстаф затремтів і — з його очей потекли сльози. Цього Мері ніяк не сподівалася.

— О-ох! — сплеснув руками старий. — То люди брехали! Хлопець худий як тичка, блідий як стіна — але нічо’ йому не бракує: спина рівна, ноги рівні. З тебе виросте моцний чоловік, хлопче. Благослови тебе Боже!

Дікен тримав Коліна за руку, але в цьому не було потреби: хлопець впевнено стояв на своїх ногах.

— Коли нема батька, то господар тут я. Ви повинні мене слухати, — проказав Колін, дивлячись просто в очі Бену Везерстафу. — Це мій сад і я буду сюди приходити. Тільки нікому про це не кажіть — ні-ко-му. А зараз злазьте з драбини: міс Мері зустріне вас на доріжці і приведе сюди. Досі ми все тримали у таємниці, але тепер ви знаєте. І я мушу з вами поговорити. Ходіть, я чекаю!

Бен Везерстаф ніяк не міг відірвати очей від Коліна, але став поволі спускатися.

— О-ох, хлопче, мій милий хлопче! — розчулено шепотів старий.

Врешті хитнув головою, приклав руку до капелюха і промовив:

— Так, сер! Слухаю, сер! — і зник за стіною.

Розділ 22

При заході сонця

Як тільки голова старого садівника сховалася за муром, Колін обернувся до Мері.

— Піди зустрінь його, — мовив він і дівчинка побігла до хвіртки.

Дікен пильно спостерігав за кожним рухом Коліна. Але хлопець зовсім не збирався падати.

— Бачиш, я стою, — промовив Колін, високо піднявши голову.

— Я ж казав тобі: як перестанеш ся бояти, то все в тебе вийде, — втішено відповів йому Дікен. — І ось, вийшло.

— Так, вийшло, — потвердив Колін.

Тут він згадав, як Мері говорила про Дікенові чари.

— Дікене, може, це ти мені допоміг? Може, ти чарівник? — спитав несподівано.

Дікен усміхнувся.

— Коліне, ти сам це зробив, — відповів йому. — Ти зробив диво. Може, тобі помогла земля. Вона пробудилася — і диви, — мовив хлопець, показуючи черевиком на кущик крокусів. — Може, вона тобі дала силу.

Колін глянув на крокуси.

— Ая’, — промовив повільно, — годі знайти більші чари понад ті, що ту’ є… і будуть. Дікене, допоможи мені: я хочу пройти он туди, — сказав він далі, показуючи дерево за кілька кроків від себе. — Зараз прийде Бен Везерстаф, то я його там чекатиму. Якщо стомлюся, то сяду й відпочину. І прихопи ще плед з візка.

37
{"b":"281021","o":1}