— Ая’, я все казав: тому хлопцеві тре’ доброї різки, а не пігулок, — добродушно прогув старий лакей. Він сам був чоловік сімейний і не міг дивитися, як усі догоджають примхам Коліна.

Колін перебрався на диван. Невдовзі доглядальниця принесла сніданок. Хлопець почекав, поки вона розставила усе на столику, а тоді розпорядився:

— Зараз до мене має прийти хлопець з лисеням, вороною, двома білками і ягням. Як тільки вони з’являться, їх треба негайно привести нагору до мене, — заявив він тоном раджі. — То щоб слуги не тримали звіряток внизу — це перше.

Доглядальниці стало смішно. Вона вдавано закашлялася, аби це приховати.

— Так, сер, — відповіла, опустивши очі.

— Друге, — він далі Колін. — Скажете Марті, аби привела їх сюди. Той хлопець — Мартин брат. Його звати Дікен, і він вміє приручати диких тварин.

— Сподіваюся, ті його звірі не кусаються, пане Коліне, — обережно вимовила доглядальниця.

— Я ж сказав вам: вони приручені, — серйозно заявив Колін. — А хіба приручені звірі кусають? Звісно, ні!

— В Індії я бачила приборкувачів змій, — підтримала його Мері. — То ось: вони навіть можуть запхати зміїну голову собі в рот.

— Брррр! — здригнулася жінка і швидко вийшла з кімнати.

Діти снідали при відчиненому вікні. Колін їв з неабияким апетитом. Мері весело дивилася на нього.

— Ти скоро погладшаєш, як я, — сказала вона. — В Індії мені ніколи не хотілося їсти зранку, а тепер вовка би з’їла.

— Нині мені все смакує, — відповів Колін. — Певно, тому, що подихав свіжим повітрям. Як думаєш, коли прийде Дікен?

Довго чекати не довелося. За якихось десять хвилин Мері підняла руку:

— Слухай! — вимовила. — Чуєш каркання?

Колін прислухався: справді, що може бути дивніше, ніж вороняче каркання у будинку?

— Ага, чую, — потвердив.

— Це Смолька, — пояснила Мері. — Слухай ще! Чи чуєш мекання… таке тоненьке?

— Оце так! — збуджено вигукнув Колін.

— Це ягнятко, — сказала йому Мері. — Вони йдуть сюди.

Хоча Дікен намагався ступати якомога легше, та його важкі черевики було чутно ще здалеку. Мері і Колін радісно перезирнулися і…

— Чи можна, сер? — спитала Марта, відкривши двері. — Дікен та його звіринець!

Дікен усміхався від вуха до вуха. В руках хлопець тримав маленьке ягнятко, а побіч трюхикало руде лисеня. Гострозубка сиділа на лівому плечі, Смолька на правому, а з кишені виглядала мордочка Вуханьки.

Колін повільно сперся на диван і прикипів очима до Дікена — так само, як коли вперше уздрів Мері. Хоча Колін стільки наслухався про Дікена, та однак ніяк не міг собі уявити, як той насправді виглядає. А тут іще лисеня, ворона, білки і ягня! Здавалося, що Дікен настільки злився зі своїми звірятами, що вони становлять одне ціле. Колін узагалі ніколи не спілкувався зі своїми ровесниками, а тут йому і просто мову відібрало.

А ось Дікен зовсім не розгубився. Він знав, що коли хочеш із кимсь подружитися, треба мати терпіння. Наприклад, коли на пустищі він уперше підходив до пташок чи звірят, то також доводилося чекати, поки вони звикнуть до нього і перестануть боятися. Отож хлопець просто підійшов до Коліна й обережно поклав йому на коліна ягнятко. Ягня одразу притулилося до хлопця і стало нетерпляче водити носом поміж складками теплого оксамитового халата, а тоді потерлося об нього своєю кучерявою голівкою. Колін широко відкрив очі і спитав здивовано:

— Що воно хоче?

— Воно просить їсти. Думає, що ти його мама, — усміхнувся Дікен. — Бачиш, я не годував його зранку. Хотів, аби ти зобачив.

Дікен став навколішки і дістав з кишені пляшку з молоком.

— Ходи до мене, маленький, — лагідно промовив хлопець, обережно повертаючи до себе голівку ягняти. — Зара’ ми тебе нагодуєм. Ходи сюди. О, на.

Ягнятко знайшло пипку і стало жадібно смоктати. Наситившись, воно так і заснуло на колінах у Коліна. Колін дивився на нього мов заворожений і боявся поворухнутися, аби не потривожити ягня.

Тоді Дікен розповів Коліну, як знайшов ягнятко серед дрокових заростей:

— Воно, бідне, вже ледве дихало від холоду і голоду, а тепер диви як відійшло!

Колін розпитував Дікена про пустище, про звірят, про квіти, а той терпляче все йому пояснював. Поки діти говорили, Смолька встигла кілька разів вилетіти крізь відчинене вікно і повернутися назад. Гострозубка і Вуханька тим часом досліджували дерево за вікном. Тільки лисенятко згорнулося калачиком побіля Дікена і не виходило з кімнати.

Потім Дікен показував свої книжки. Дікен знав геть усі квіти, які ростуть у потаємному саду.

— О, а тої назви я не знав, — мовив він, показуючи у книжці, де було написано «аквіледжія», — бо ми називаєм їх орлики. А ото — ротики. Вони є дикі і є садові. Ту’ намальовані садові, то вони більші, гарніші. В саду ростуть великими купками. Квітки у них бувають сині і білі. А пелюстки подібні на метеликів: як відцвітають, то летять за вітром.

— Я їх побачу? Побачу? — вигукнув Колін.

— Ая’, зобачиш, — серйозно відповіла йому Мері, — і то скоро. Не тре’ марнувати часу.

Хоча діти прагнули негайно показати Коліну потаємний сад, чекати цієї важливої події їм довелося ще більше як тиждень. Насамперед — тому, що у Мізелтвейті упродовж тих днів трималася доволі холодна і вітряна погода. По-друге, Колін встиг трішки застудитися, отож мусив спершу видужати. Якби це раніше щось перешкодило Колінові здійснити те, що задумав, то істерики б не минути. А тут хлопець терпляче чекав, поки сам зміцніє та поки надворі випогодиться. Зрештою, щодня його навідував Дікен зі звірятами, тож нудьгувати було ніколи. Дікен докладно описував йому, що зараз діється на пустищі. Колін з цікавістю слухав й уявляв собі, ніби він сам ото мандрує поміж заростей, зупиняється понад струмочками, ходить по стежинках і бачить ондатр, борсуків, диких кроликів, мишок — так захоплювали його розповіді Дікена. Колін також уже розумів, що потрібно мати багато терпіння, аби подружитися з дикими звірятами чи пташками: поки вони не переконаються, що тобі можна довіряти — нізащо не підпустять до себе.

— Знаєш, звірята і пташки — вони такі як ми, — сказав якось Дікен. — Тілько люди збудують собі дім — і живуть у ньому. А пташки довго ся гнізда не тримають, приходить весна — нове будують. Тому зара’ у них нема часу на забави — мусять встигнути.

Усі приготування виходу Коліна до потаємного саду трималися у цілковитій таємниці. Діти продумували кожну деталь. Ніхто не повинен був бачити візок із хлопцем, коли вони повернуть на доріжку, що провадить до хвіртки. Тому спершу вони покрутяться біля квітників — ніби розглядають квіти, які висадив тут сам головний садівник, містер Ровч. Потім повернуть на ту доріжку. Вона обсаджена кущами — там їх уже ніхто не бачитиме. Тоді швиденько до хвіртки — і в сад. Кожен крок обговорювався так серйозно і докладно, що збоку це нагадувало нараду полководців перед вирішальною битвою.

Ця таємничість щораз більше захоплювала їх, а особливо Коліна. Сад у його уяві ставав чарівною схованкою, їхнім гніздом, про яке ніхто з дорослих не мав права знати. Нехай собі гадають, що він просто гуляє з Дікеном і Мері, бо йому подобається їхнє товариство.

Зрештою, їхні наради стали новою темою для слуг, котрі не могли зійти з дива: хлопець, який нікого до себе і близько не підпускав, зараз цілі дні проводить з Мері та Дікеном! І навіть диких звірів пускає до своєї кімнати! Спершу ці новини обговорювали між собою покоївки, потім справа дійшла до конюхів, а там і до садівників. Але навіть знаючи про ці дивовижні переміни, містер Ровч неабияк здивувався, коли отримав розпорядження власною персоною з’явитися до кімнати пана Коліна, оскільки молодий господар бажає з ним розмовляти.

— Гм, ото дива, — мовив до себе садівник, поспіхом вдягаючи куртку. — Скільки ту’ працюю, чую, що хлопець нікого до себе не пускає. І на тобі: тепер сам мене кличе.