З кожним її нападом Колін усе більше розгублювався. Такого спротиву він не чекав. Досі-бо ніхто і словом не важився йому заперечити. Всі його вимоги негайно виконувалися. А тут… Врешті хлопець відчув себе геть покинутим і самотнім. Ще б пак, його не розуміли, не слухали, не жаліли! Він відвернувся і по його щоці покотилася сльоза.

— Все одно, ти безсовісна, — жалісливо схлипнув він. — Я тут лежу, хворий. У мене росте горб. І я скоро помру. А ти кричиш на мене…

— Помреш? Не говори дурниць! — сердито вигукнула Мері.

Від обурення в Коліна миттю висохли сльози. Такого йому ще не доводилося чути.

— Дурниці?! — скрикнув він, широко відкривши очі. — Це тобі дурниці?! Всі знають, що я помру, а ти називаєш це дурницею?!!

— Бо так воно і є! — відрубала Мері. — Ти любиш про це говорити, просто хвалишся, бо хочеш, щоб тебе жаліли! Якби ти був хорошим хлопцем, то я, може, і повірила б. А так… торочиш, аби перед тобою всі бігали!

У гніві Колін забув про свою хвору спину і зірвався з подушки.

— Забирайся! Геть з моєї кімнати! — крикнув він, а тоді схопив подушку і жбурнув у дівчинку. Правда, сили у нього не було, подушка впала Мері під ноги. Але їй і того було досить.

— Я піду! — вигукнула вона, змірявши його поглядом. — І більше сюди не повернуся!

Мері рвучко схопилася за клямку, але ще обернулася, похитала головою і сказала:

— А я стільки хотіла тобі розказати. Дікен привів зі собою лисеня і ворону. І в саду так гарно, все цвіте… Але тепер нічого не почуєш!

Дівчинка вийшла, зачинила за собою двері — і в коридорі мало не зіткнулася з доглядальницею. Та явно слухала їхню розмову. Мері підняла голову: доглядальниця сміялася. Це була молода здорова жінка, яка, хоч і працювала тут, насправді зовсім не любила доглядати хворих. А Колін з його примхами тим більше ніколи не викликав у неї ні співчуття, ні симпатії. Тим-то вона за найменшої нагоди спихала його на Марту чи ще когось зі слуг.

— З кого ви так смієтеся? — насуплено спитала Мері. Доглядальниця не дуже їй подобалася.

— З кого? Та з вас двох, — сміючись відповіла жінка. — Добре ти йому виписала, ох, як добре. Ви такі подібні… Але для нього то добре — може, перестане так себе жаліти. Бо тут ніхто і слова йому не скаже. Якби в нього була така сестра, як ти, то скоро відівчила би його скиглити.

— То він не помре? — вирішила з’ясувати Мері.

— А, балачки, — махнула рукою доглядальниця. — Якби не ті істерики, то і хворів би менше. А то доводить і себе, і нас…

— Що таке істерика? — спитала Мері.

— Скоро почуєш, — похитала головою доглядальниця. — Думаю, після того, що ти йому виповіла, без істерики не обійдеться, це точно. Йому найменшої дрібниці досить, аби себе накрутити, а тут… Але все одно: добре, що бодай раз в житті почув правду!

Залишивши доглядальницю, Мері пішла по коридору. Настрій був украй зіпсований. Тепер їй зовсім не було шкода Коліна: вона так багато хотіла йому розповісти, вже навіть збиралася довірити найбільшу таємницю — а він он який… Ну що ж, нехай кисне собі у своїй кімнаті, нехай хворіє, нехай скиглить — не бачити йому саду як власних вух без дзеркала! Більше ні слова від неї не почує, раджа нещасний! Так йому і треба!

У кімнаті на неї чекала Марта. Дівчинка розкрила рота, аби розказати їй усе, але Марта її випередила, показавши рукою на стіл. Там стояла якась дерев’яна скринька — вочевидь, дівчині страшенно кортіло роздивитися, що там, але вона терпляче чекала, поки повернеться Мері.

— Маєш подарунок. То містер Крейвен тобі прислав, — оголосила Марта. — Там книжки і ще щось.

Мері із здивуванням подивилася на стіл, а тоді згадала, як містер Крейвен запитував, чи їй бува чогось не треба. Дівчинка нетерпляче відкрила скриньку і витягла звідтам кілька чудових книжок про сади і про квіти, з розкішними ілюстраціями. Такі, як у Коліна… Ще у скриньці знайшлися забавки і маленький письмовий набір — із золотими монограмами на кожному предметі, золотим пером та чорнильницею.

Усе воно було таке гарне, таке барвисте й веселе, що на серці в Мері потепліло. Вона зовсім не сподівалася, що містер Крейвен пам’ятатиме про їхню розмову…

— Знаєш, зараз напишу листа містеру Крейвену цим пером, — втішено мовила вона Марті. — Хочу йому подякувати. Тільки писатиму писаними літерами — вони в мене виходять ліпше, ніж друковані.

Якби дівчинка ото не посварилася з Коліном, то відразу побігла б хвалитися подарунками. Вони читали б уголос нові книжки про сад, бавилися б… А так… Мері знову згадала їхню сварку і насупилася.

Проте цілий вечір дівчинка ні про що більше не могла думати. Вона пригадала собі, як Колін признався їй, що найбільше боїться стати горбатим. Річ у тім, що він випадково підслухав розмову місіс Медлок з доглядальницею. Вона казала, що у його батька, містера Крейвена, спина викривилася якраз у десятирічному віці. Колін вбив собі це в голову і весь час потайки обмацував хребет. Хлопець нікому про це не розповідав, тільки їй.

«Ну так, він цілий день на мене чекав… Напевно, був ображений… і стомлений… і, мабуть, знову ні про що не думав, тільки про свої болячки…» — думала Мері, проходжуючись по кімнаті.

Врешті дівчинка зупинилася і замислено зупинила погляд на дверях.

— Певно, зранку таки піду… подивлюся, як він, — вагаючись вимовила вона. — Навіть… навіть якщо знов запустить в мене подушкою… все одно, треба піти.

Невдовзі Марта принесла вечерю. Мері швиденько повечеряла і пішла спати, бо за день добряче натомилася. Вже засинаючи пробурмотіла собі під ніс:

— Зранку ще трохи попрацюю з Дікеном, тоді прийду поснідаю, а тоді… тоді піду навідаю Коліна.

Але виспатися їй не вдалося. Серед ночі дівчинку розбудив пронизливий вереск — вона аж підстрибнула на ліжку. Що це? Хто це? Було чутно, як по коридору бігли слуги, як гупали двері. Мері протерла очі.

— Це Колін, — мовила вона до себе. — Певно, не міг спати, а тепер у нього істерика. Жах! Тепер розумію, про що говорила доглядальниця.

Дівчинка вже не дивувалася, що Коліну дозволяли робити все що завгодно — аби тільки не чути цих криків. Мері затулила вуха, бо їй аж мурашки поповзли по спині.

— Треба щось зробити, — бубоніла вона. — Це годі витримати. Може, піти до нього?

Але далі дівчинка подумала: якщо Колін уже раз її вигнав, то зараз, коли він довів себе до такого стану, тим більше не схоче з нею говорити. Але що робити? Цей вереск здатен будь-кого допровадити до шалу… Врешті Мері розсердилася — вона вже ладна була розірвати хлопця на шматки. Дівчинка зістрибнула з ліжка і тупнула ногою.

— Заткніть йому пельку! — крикнула вона, дивлячись на двері. — Зупиніть його! Інакше я його поб’ю!

Тут вона почула у коридорі чиїсь швидкі кроки. Двері відчинилися і до кімнати вбігла бліда доглядальниця. Зараз їй явно було не до сміху.

— Слухай, у нього істерика, — швидко вимовила вона. — Він так себе довів, що ніхто нічого не може вдіяти. Ходи, дитино, спробуй. Може, хоч тебе він послухає.

— Він вже раз вигнав мене. Не хочу! — відрізала Мері, знов тупнувши ногою.

Дивно, але тепер жінка усміхнулася.

— Знаєш, я вже було подумала, що ти злякалася і сховалася під ковдру, бо такого приступу в нього ще не було, — сказала вона. — Ото піди і добре його висвари — може, тоді прийде до тями. Іншого виходу не бачу. Ходи, дитино, скоренько.

Мері здивувалася, що така здорова жінка прийшла просити у неї допомоги. Але дівчинка сама вже не могла витримувати ці верески, тому швиденько накинула на себе халат і побігла, випередивши доглядальницю. Поки добігла до дверей, то набрала такої злости, що ладна була його не те що висварити, а добряче відлупцювати. Дівчинка увірвалася в кімнату і стала над ліжком. Колін навіть її не побачив: він нестямно вив і товк кулаками подушку, закотивши очі.