— Слухай, я вкрала той сад, — випалила. — Він не мій. Він нічий. Всі його покинули, ніхто не доглядає, навіть ніхто не заходить. Може, там усе вже погинуло, не знаю.

Дівчинка страшенно хвилювалася.

— Але ніхто, ніхто не може його в мене забрати! Нікому не віддам! Крім мене, ніхто його не доглядає. Як вони могли так з ним вчинити? Як могли чекати, поки він загине? Замкнули і покинули напризволяще, — вимовила обурено, а тоді затулила руками лице і вибухнула плачем.

Небесно-сині Дікенові очі зробилися зовсім круглі.

— О-ох! — вирвалося у нього. Він співчутливо потиснув руку Мері.

— У мене тут нікого нема. Я геть сама, — крізь сльози вимовила дівчинка. — І от, знайшла цей сад. Вони не можуть його в мене відібрати. Там живе малинівка. Її ж звідтам не виганяють — живе собі. І мене не можуть.

— То де ж він? — тихо спитав Дікен.

Мері витерла сльози і рвучко підвелася з колоди.

— Ходім, зараз покажу, — рішуче сказала вона.

Дівчинка вивела його на доріжку попід стіною, порослою плющем. Дікен був дуже серйозний і зосереджений: хлопець розумів, яку велику таємницю довіряє йому Мері. Він ступав майже нечутно, так, ніби наближався до лисячої нори чи пташиного гнізда. Та ось Мері з доріжки повернула до стіни, зупинилася перед нею і підняла плющ. Очі Дікена широко розкрилися: під плющем ховалася хвіртка. Мері сягнула до кишені по ключ, відімкнула замок — і хвіртка повільно відчинилася. Діти увійшли досередини.

— Ось він, мій потаємний сад, — з гордощами промовила вона, обводячи все рукою. — Я хочу, щоб він ожив. Більше нікому про нього дбати.

Дікен захоплено роззирнувся довкруж.

— О-ох! — прошепотів. — Ту’ як в казці.

Якийсь час Дікен стояв мов зачарований. Потім ступив крок і поволі пішов уперед, жадібно вбираючи очима все, що відкривалося по обидва боки стежки: дерева, обплутані пагонами різних в’юнких рослин, альтанки із хвойними деревами, високі насипи для квітників.

— Ніколи не думав, що зобачу це місце, — нарешті вимовив пошепки.

— Ти знав?! — вигукнула Мері.

Хлопець зробив їй знак.

— Тре’ говорити тихо, — сказав він, — інакше нас почують.

— Ох, я забула! — злякано вимовила Мері, закривши рукою рот. — То ти знав про цей сад? — знову спитала вона, опанувавши себе.

Дікен кивнув.

— Марта говорила мені, що в тім маєтку десь є покинутий сад і нікому не вільно туди увійти, — відповів він. — Ото ми собі і гадали, як він виглядає.

Хлопець зупинився, придивився до сплетіння гілок побіч себе і задоволено посміхнувся.

— О, най тілько завесніє і ту’ ся появлять гнізда, — сказав він. — В цілій Англії годі знайти безпечніше місце для птахів, ніж ту’. Ніхто про нього не знає, ніхто ту’ не ходить. Що може бути ліпше для птахів? Цікаво, чому пташки з пустища сюди ся не перенесли? Ту’ їх би ніхто не потурбував.

Мері знову вхопила його за руку, навіть цього не помітивши.

— А троянди будуть? — прошепотіла вона. — Вони живі? Ти можеш подивитися?

— Ая’, можу, — кивнув головою Дікен.

Він підступив до найближчого дерева, вкритого лишайником і плющем, і витягнув складаного ножика.

— Тре’ пообтинати сухе галуззя, — пояснив він. — О, диви: ті гілки сухі, а ота — молода. Певно, торік виросла. Бачиш, кора на ній пружна і ледь-ледь зеленкувата, не така, як на сухих.

Мері благоговійно торкнула гілочку.

— Оця? — спитала. — Оця жива? Справді?

Дікен усміхнувся.

— Так, вона жиє, як ми, — мовив він.

Мері знала від Марти: «жиє» означає «живе».

— Як гарно, як гарно! Вона жива! — пошепки вигукнула дівчинка. — Хочу, аби всі вони ожили. Ходім, оглянем тут усе, то й покажеш мені, скільки є живих.

Вона аж засапалася — так хвилювалася. Дікен теж був схвильований. Вони переходили від дерева до дерева, від куща до куща. Дікен обрізав сухі гілки і показував їй живі. Дівчинка була на сьомому небі від щастя. Тепер вони обстежували троянди.

— Слабші кущики, звісно, погинули, — говорив він, — а ті, котрі сильніші, то он як розбуялися. Тре’ пообтинати їх, аби молоденькі гілки мали місце. Диви’ сюди! — хлопець нагнув грубу гілку, яка здавалася сухою. — Виглядає як суха, але чекай, зара’ зроблю надріз внизу, то зобачим.

Дікен став навколішки і надрізав гілку над самою землею.

— Ну от! — тріумфально вигукнув він. — Я ж казав. Подиви’.

Мері теж опустилася на коліна, намагаючись зрозуміти, що побачив Дікен.

— Як кора на надрізі зелена і появляє’ся сік, о, бачиш, то воно жиє, — пояснив він, показуючи їй краплину. — Котре галуззя вже всохло, то воно і всередині сухе, тому легко ся ламає. А ту’ коріння моцне, кущ жиє. Як ще обкопаєм довкола, то вліті будем мати море троянд, — впевнено мовив він, показавши очима на гіляччя над собою.

Діти невтомно працювали, поволі посуваючись по саду. За якихось пів години вже й Мері вміла відрізняти живі гілки від сухих. У цій роботі їм дуже придалися заступ, мотика і вила. Дікен показав дівчинці, що вилами зручно обкопувати коріння, аби рослини мали чим дихати.

Коли вони взялися до найбільшого трояндового куща, хлопець раптом нахилився, зацікавлено щось розглядаючи. Тоді обернувся до Мері і захоплено показав на оброблений клаптик з тендітними паростками.

— Слухай, а то чия робота? — здивовано спитав він. — Хто то зробив?

— Я, — з гордощами відповіла дівчинка.

— Оце так! А Марта писала, що ти нічо’ не вмієш і на землі ніколи не працювала, — вигукнув він.

— То правда, — хитнула головою. — Але коли знайшла ті паростки, то подумала, що їм нема як рости, бо скрізь торішня трава. Тому я звільнила для них місце. Навіть не знаю, які це квіти.

Дікен підійшов і опустився на коліна перед паростками, сяючи посмішкою.

— Ти все зробила як належить, — сказав він. — Садівник би ліпше не нарадив. Тепер вони аж до неба виростуть, як ті чарівні боби у казці про Джека. То є крокуси і підсніжники, а ту’, — показав на інший клаптик, — білі нарциси, а тута жовті. Чекай-чекай, скоро буде на що ся подивити, як зацвітуть.

Він бігав від одного розчищеного клаптика до другого.

— Для такої малої, як ти, ту’ було до біди роботи, — з повагою вимовив він, змірявши її поглядом.

— Я вже сильніша, і трохи погладшала, — посміхнулася Мері. Їй було приємно почути таку похвалу від Дікена. — Раніше мене все стомлювало і дратувало. А тут і втоми не відчувала, тільки б той запах нюхала, як ото землю копаєш.

— Так, нема нічо’ ліпшого, як запах свіжої землі. І трави, і вересу, — поважно похитав головою Дікен. — Тепер ти он яка рум’яна, як попрацювала троха. І сили наберешся. Я також дуже люблю, як пахне земля. Особливо коли падає дощ. Я тоді лягаю під кущем і слухаю, як краплі падають на верес, і втягую у ніздрі ці пахощі. Мама каже, що в мене такий чутливий ніс, як у зайця.

— А ти що, не мерзнеш? — здивовано зиркнула на нього Мері. Такого чудного і милого хлопця вона ще не бачила.

— Нє, — відповів він, усміхаючись. — Холод мене не дожене, бо я гасаю по пустищі як заєць. Мама каже, що за дванадцять років я стільки часу провів на свіжому повітрі, що жодна болячка мене не возьме. Отак!

Увесь цей час Дікен працював і говорив, Мері також не відставала і завзято орудувала вилами або лопаткою.

— Та-ак, ту’ роботи є досить! — врешті протягнув хлопець, випроставшись і обвівши поглядом все довкола. — Ну певно, десять років… За один день не дамо ради.

— А ти ще прийдеш мені допомогти? — благально вимовила Мері. — Я також буду старатися, буду робити все, що скажеш — копати, полоти. Дікене, прийдеш?

— Ая’. Можу приходити сюди хоч кожен день, чи дощ, чи сонце, — впевнено сказав хлопець. — Та то найліпша забава — сховатися ту’ і рятувати сад.

— Коли ти… коли ти допоможеш мені його оживити, то… навіть не знаю, як тобі віддячитися. Що я можу зробити для тебе, Дікене? — зворушено спитала Мері.