— Гм, нема що казати: відколи ти з ним ся подружила, то він перестав ото коверзувати, перестав на нас кричати, плакати з найменшої дурниці. Бо не раз так всіх доводив, що спаси Боже! Доглядальниця вже навіть х’тіла все кидати і тікати світ за очі, бо не могла з ним витримати. А тепер каже: «Як міс Мері його няньчить, то чо’ буду тікати? Най няньчить!» — добродушно розказувала вона. — Та і ти не хто-будь: встати ото серед ночі і никати, шукати, хто там плаче! То не всякий би потрафив, — аж засміялася і похитала головою.

Мері лише глянула на місіс Медлок, але нічого не сказала.

У розмовах із Коліном дівчинка все-таки була дуже обережна і навіть коли у них заходила мова про сад, вона не признавалася, що вже знайшла хвіртку. Спершу Мері хотіла переконатися, чи Колін — той хлопець, якому можна довірити таку велику таємницю. Але як це зробити? Мері ще не придумала. Звісно, їй подобалося розмовляти з ним, бавитися, жартувати, але про сад вона могла говорити лише із тим, у кому була б цілковито впевнена. З другого боку, Колінові так припала до душі думка, що можна потайки бавитися у саду і ніхто про це не знатиме, що Мері вже й готова була все йому розповісти. Але тут поставав новий клопіт: гаразд, якщо вони з Дікеном і зможуть якось доправити Коліна в сад — то як зробити це так, аби ніхто з дорослих цього не виявив? Знову-таки: Мері добре пам’ятала слова лондонського лікаря, що Коліну треба якомога частіше бувати на свіжому повітрі — і щиро хотіла допомогти хлопцеві. Вона думала собі так: якщо він бодай раз опиниться у саду, якщо запізнається з Дікеном і малинівкою, то відразу забуде про свої болячки. Те, як прогулянки надворі можуть поліпшити самопочуття, Мері і по собі знала. А нещодавно вона побачила власне відображення у дзеркалі — і не повірила своїм очам. На неї дивилася рожевощока усміхнена дівчинка зі жвавими очима, а не бліде насуплене і невдоволене створіння, яке приїхало сюди з Індії. Нема що й казати, ця дівчинка подобалася їй набагато більше, ніж колишня «А-міс-Мері-вічно-проти». Марта також це завважила.

— О бачиш, погасала собі по садах, стала ліпше їсти — і вже не така худюща, і личко ся зачервоніло. Навіть волосся, і то вже не стирчить на всі боки, а дає’ся зачесати, — задоволено ствердила Марта.

— Так, я бачу, волосся зміцніло і підросло. Я і сама стала міцніша, — відповіла Мері.

— Ну, тепер на тебе мило ся подивити, — добродушно проказала Марта, розчісуючи її.

Мартині слова запали дівчинці в душу. Якщо сад, і скакалка, і праця на землі допомогли їй, то напевно допоможуть і Коліну. Але якщо Колін так не любить, коли на нього дивляться, — то чи захоче бачити Дікена?

— Чого ти сердишся, коли на тебе дивляться? — якось спитала у Коліна.

— Серджуся? Та я просто ненавиджу, коли на мене витріщаються, — відповів він. — Коли я був іще зовсім маленький, мене брали на море. І ось, як звичайно, я лежав у своєму візку, а всі озиралися на мене, мало шиї не скручували. Пані зупинялися, заводили розмову з моєю нянькою, а потім переходили на шепіт. Ніби я не знав, про що вони говорять: що мені вже недовго лишилося. Якось одна така пані підійшла, поплескала мене по щоці і сказала: «Бідна дитина!» А я голосно скрикнув і вдарив її по руці. Вона так злякалася, що кинулася втікати.

— Певно, вирішила, що ти сказився, як ото собака, — похитала головою Мері.

— А що мене обходить? Хай собі думає що завгодно, але не плете дурниць, — нахмурився Колін.

— Добре, чому ж ти тоді не накричав на мене, коли я увійшла до твоєї кімнати і витріщилася на тебе? — посміхнулася Мері.

— Знаєш, я подумав, що це сон або привид. А який сенс сваритися з привидом? — посміхнувся у відповідь Колін.

— Слухай, а якщо… а якщо ще хтось захотів би тебе побачити… один хлопець… ти б і на нього накричав? — обережно спитала Мері.

Колін відкинувся на подушку і подумав.

— Взагалі є один хлопець, якого я був би радий бачити. Хлопець, який знається з пташками і лисами — Дікен, — повільно промовив він.

— Ох, я впевнена, він тобі сподобається, — зраділа Мері.

— Якщо вже пташки підпускають його до себе, то й мені нема чого боятися. Може, він і мене приручить, як своїх звірят, — проказав Колін, а тоді засміявся.

Мері уявила собі, як Колін ото визирає зі своєї кімнати-нори — і також залилася нестримним сміхом: справді, спробуй-но його звідси виманити.

Що ж, одне питання Мері розв’язала: Колін не боїться Дікена, отож нема чого боятися і їй.

Врешті випогодилося. Того ранку Мері прокинулася дуже рано. Її розбудили промені сонця, що пробивалися крізь штори. Дівчинка миттю зірвалася з ліжка і підбігла до вікна. Вона відсунула штори, відчинила вікно — і в кімнату увірвався струмінь свіжого повітря, напоєного розмаїтими пахощами. Небо над пустищем було чисте. Звідусіль долинали пташині співи. Мері витягнула руку через вікно і потримала на сонці.

— Вже весна… весна! — радісно вимовила дівчинка. — Все піде в ріст. О-ох!

Мері вихилилася з вікна, жадібно вбираючи у себе цілюще повітря, а тоді засміялася, пригадавши, як хтось казав про Дікена: що має заячий нюх.

— Гм, ще так рано, — мовила вона до себе. — Сонце щойно зійшло, а небо… о Боже, яке небо! Я ще такого не бачила. І ніде ні звуку. Навіть на конюшні тиша. Цікаво, а що там діється у саду? Не можу чекати — біжу!

Вона швиденько вдяглася і за якихось п’ять хвилин уже вибігала з кімнати. Черевички взяла в руку, аби не зчиняти галасу, і взулася вже внизу. Тоді зняла ланцюжок з дверей, відчинила їх і помчала.

Надворі було тепло, довкола буяли розмаїті пахощі, звідусіль лунали пташині співи. За той тиждень, що дівчинка не була надворі, все зазеленіло, заграло барвами. Мері сплеснула у долоні і підняла голову — угорі було чисте світанкове небо, освітлене сонцем. Дівчинці захотілося і самій заспівати, защебетати вголос, злитися з хором дроздів, малинівок і жайворонків, аби вихлюпнути цю радість, що переповнювала груди. Вперше в житті Мері зустрічала схід сонця! Іще пів року тому вона й подумати про таке не могла. Захоплена, піднесена, вона чимдуж бігла до потаємного саду.

— Як тут усе змінилося, — мовила вона, зупинившись на хвильку й розглядаючи квітники і кущі побіч доріжки. — На кущах розкрилися бруньки і з’явилися листочки, а попід ними вже і молоденька травичка виросла, і крокуси з нарцисами зацвіли. Ого, скільки їх!

Мері добігла до хвіртки і вже мала її відчиняти, коли раптом просто над нею пролунало: «Каррр-каррр!» Від несподіванки дівчинка аж здригнулася. Підняла голову. На стіні сиділа велика ворона з синювато-чорним пір’ям, що аж вилискувало на сонці. Птаха нахилилася, пильно подивилася на неї, а тоді розпростерла крила і перелетіла у сад. Мері подивилася їй услід, переступаючи з ноги на ногу. «Ну що їй робити у саду?» — невдоволено подумала Мері. Ворона її лякала і дівчинка сподівалася, що вона полетіла далі.

Мері відчинила хвіртку й увійшла досередини. Пройшовши по стежці, вона знову побачила ворону, яка зручно вмостилася на вершечку яблуньки і дивилася на неї згори вниз. Мері озирнулася довкола, шукаючи, чим би її прогнати, — і за деревом помітила маківку Дікена. Хлопець схилився і зосереджено працював, то й не почув, як вона підійшла. А поруч із трави виглядало якесь руде звірятко з розкішним хвостом.

— Ох, Дікене! Дікене! — втішилася Мері. — І коли ти встиг? Щойно тільки зійшло сонце!

Дікен випростався, усміхаючись від вуха до вуха.

— Та де би я чекав, поки воно зійде? Я встав коли ще ледве світало, і прийшов сюди, о! — радісно вимовив він. — А як йдеш вдосвіта через пустище — ото краса! Все пахне, буяє, пташки співають, бджоли гудуть. Я сам почав щось насвистувати, як ішов. Нині сонце мене напівдорозі до саду застало, о. Диви, скілько ту’ роботи, а ти кажеш…

Мері приклала руку до грудей, ніби намагаючись вгамувати хвилювання, що переповнювало її.

— Ох, Дікене, Дікене! — повторювала вона. — Я така щаслива, що аж повітря бракує!