— А якщо я…
— Кричати не треба, — випередив її Рашпиль. — Будь-який різкий рух з твого боку — і тоді в твого чоловіка почнуться справжні проблеми.
Іра глянула на наручний годиник.
Мозок працював на повних обертах.
Вона зрозуміла — у неї тільки один шанс, і за хвилину цього шансу не буде. До того ж сам Бог велів скористатися цим шансом: адже в коридор вони вийшли не на десять хвилин раніше, а саме зараз.
Вийди вони на десять хвилин раніше — і шансу б не було.
— Я все зрозуміла, — мовила вона. — Тільки мені треба в туалет. Можна?
Рашпиль простягнув руку долонею догори:
— Сюди.
— Пісяти сюди? — здивувалася Ірина.
— Мобільник сюди клади. І можеш іти, тільки швиденько. Часу мало.
«В мене — ще менше», — подумала Іра, а вголос сказала:
— Телефон у сумочці. Сумочка — в офісі, — і додала квапливо: — Можете обшукати!
Рашпиль уже встиг обмацати поглядом свою бранку. Коротка спідниця, тоненька блузка. Жодної кишені. Спека на вулиці, є такі дівки — взагалі майже голі ходять. Ні, вирішив він, нема в неї телефону.
— Вали.
Рашпиль не боявся, що Ірина спробує втекти — офіс на п'ятому поверсі. Та й попереджена про участь чоловіка, не ризикне.
Тут він вірно вгадав.
І хоча насправді Рашпиль знав у цьому житті дуже мало, одного він навіть при бажанні знати не міг — про звички Наталки Кузової з тутешньої бухгалтерії.
А ось Іра Бойко знала її дивні звички. Та й весь офіс знав: Наталка Кузова з якоюсь незрозумілою математичністю ставилася до часу. Вона в один і той самий час прокидалася, снідала в певний проміжок часу, не раніше і не пізніше, навіть сексом із чоловіком займалася в один і той самий час. Причому — через день і не більше одинадцяти хвилин на добу. Наталка Кузова підрахувала, що це виходить сто шістдесят п'ять хвилин на місяць, якщо в цей графік внести поправку на традиційні «жіночі дні».
У такому житті по годинах та хвилинах Наталя Кузова вбачала ознаку стабільності.
Та зараз Ірину ряувала не періодичність та тривалість, із якою колега по роботі займається сексом. Головне. Що рівно сім хвилин тому вона вийшла на традиційний щогодинний перекур, і курить вона в жіночому туалеті рівно десять хвилин. Отже, весь офіс, крім цього гобліна, знав, де зараз Наталя Кузова і коли вона звідти вийде. До того ж він не бачив, як вона туди заходила. А перевірити, чи є хто в жіночій вбиральні, навіть такій тип навряд чи наважиться.
Дві з половиною хвилини. Той випадок, коли треба стежити за секундною стрілкою.
Ірина зайшла в туалет, побачила колегу на її традиційному місці — біля вікна, і, не вдаючись у подробиці, не підійшла — підбігла до неї:
— Слухай, Наташ, я все потім поясню, а зараз виручай!
Кузова запитально підняла брову.
— Можна, я швиденько передзвоню з твого мобільного? Я говоритиму рівно одну хвилину…
Наталка нічого не спитала — просто витягла з кишені джинсів телефон, лиш нагадала:
— Не забувай: на розмови зі співробітницями я можу витратили лише півтори години на тиждень. Так що коли захочеш поговорити про свої проблеми — подумай, як витратити на патяки менше часу…
До дивацтв Кузової звик весь офіс. Шкідливими ці дивацтва не були. Її навіть перестли обговорювати і почали з нею та її розписаним часом рахуватися.
Іра схопила телефон. Номер майора Шалиги після останніх пригод вона знала напам'ять. Палець забігав по кнопках.
— Ало, це Іра Бойко! У нас дещо сталося! Не перебивайте! По-моєму, мене зараз викрадають, а Максима вже викрали! Мене везуть додому! Зробіть щось! Все!
Завершивши розмову, вона повернула телефон власниці.
— Це… гм… ну… я так одного придурка розігрую!
— Цей світ здурів, — Наталя зробила затяжку. — Витрачають час чорт знає на що…
Та час грав зараз неабияку роль.
Ірина повинна була вийти з цим гобліном так швидко, аби він не встиг помітити, що в жіночому туалті ще хотось був. Раніше, ніж за півтори хвилини, Наталя звідси не вийде.
«Хай живуть всі людські принципи на світі!», — пронеслося в Іриній голові.
Їй вдалося вкластися в дев'яносто секунд.
Рашпиль зовсім не здивувався її квапливості.
Чого не скажеш про майора Павла Шалигу.
Він був певен — родина Бой ків після останнього випадку заспокоїться і назавжди залишить його в спокої. І, що найбільш прикро, він не міг, не мав права зараз послати Ірину Бойко з її попередженями туди, куди одна половина людста щодня посилає іншу. І той, кого не послали сьогодні, буде неодмінно посланий завтра.
Навряд чи вона зараз подзвонила, аби пожартувати. Видно, її, чорти б його взяли, чоловік знову вступив у якусь смердючу купу. Та й слово «викрадення» не дуже подобалося досвідченому сищику.
Він підсунув до себе телефонний апарат.
— Шалига. Так. Надійшла інформація про викрадення людини… Правильно ти все розумієш: почнемо щось робити, якщо вона підтвердиться. Я на зв'язку. Пиши: Бойко, Ірина…, адреса…
А в цей самий час до кабінету майора Петра Швидкого влетів захеканий опер Немирович.
— Коротше… Той…
— Сядь, — розпорядився Шалений Майор.
— Нє… Значить, той… Наружка наша доповіла: об'єкт терміново кудись зірвався. Грамотно діяв, сучий син — вперше за весь час, поки щого водять, намагався від «хвоста» відірватися. Тільки наші його там обклали — він навіть не про все знає…
— Багато тексту! Ну? Куди він рвонув?
— Так той… відірвався… Кажу ж, грамотно спрацював…
Швидкий грюкнув кудаком по столу, і його намір розламати стіл навпіл був неприхованим.
— Грамотно, кажеш? І ти оце прибіг мені доповісти, що Котовський грамотно відірвався від наружного стеження?
— Та ні…
— Не відірвався?
— Відірвався, — визнав Немирович. — Тільки наші його знову пришили, хе-хе… Словом, ще одна група пасла Мусу. Той хоч і відривався. Але не так грамотно. Він взагалі якось менш обережний. Значить, кілька годин тому Муса і четверо четверо його довбодятлів вже скоро як сто двадцять хвилин сидять в одній адресі. І наші фіксують в тому районі нездорову движуху, шеф.
Немирович перевів подих і тепер доповідав чітко та зрозуміло.
— О дев'ятій сорок п'ятеро гоблінів з Мусою на чолі зайшли в під'їзд одного будинку. О десятій двадцять двоє вийшли. Об одинадцятій десять вони повернулися, привезли з собою молоду жінку, яскраву блондинку. І вже хвилин двадцять щось там роблять…
— Де — «там»?
— Шеф, наші швиденько пошустрили по сусідах і дізналися: в підїзді живе лише одна яскрава блондинка потрібного нам віку. У квартирі, яку їм вказали, прописані Бойко Максим Степанович та Бойко Ірина Григорівна. По всьому, ця комашка для чогось зачинилася саме в тій квартирі. Поки що імена і прізвища цих пасажирів ні про що не говорять. Але поки наші це все дізнавалися, біля того будинку виринув наш банкір! Вистрибнув із машини, забіг у той самий під'їзд!
Швидкий мовчки підвівся, витяг з сейфу наплічну кобуру з вкладеним туди пістолетом.
— По конях, мужики.
— Не поспішимо, як минулий раз? — спробував застрегти Немирович.
— Минулого разу в нас була інформація, отримана від сторонньої людини, — промовив Шалений Майор. — Тепер же ми вийшли на цю компанію самі. Вони вже кілька днів шукають зниклий мільйон, і не дарма раненько з'їхалися в одне місце. Та в хлопчиків Муси при собі зараз точно стволи є! Беремо за незаконне зберігання, решту — за компанію, а потім головне — все це розкрутити і дотиснути. Треба щось пояснювати?
6
Кому-кому, а Ірі Бойко нічого пояснювати не треба було.
Побачиши прикутого до батареї Максима і повний розгром у квартирі, вона остаточно зрозуміла: йдеться про той самий скарб. Ці потвори, інакше їх не назвеш, шукають гроші, судячи по всьому, не знайшли їх і тепер налаштовані дуже серйозно.
Вона не знала, чи повірив їй Шалига. Дуже хочеться, аби повірив. А якщо повірив — то як швидко наспіє допомога. Бо ці страшні непрохані гості виглядали так, що сумнівів не лишалося: вбити можуть в будь-який момент. Шалига може приїхати вже до трупів.
