На цьому участь преси у вирішенні соціальних проблем громадян завершувалася.

— Як із понеділка народ? — поцікавився Максим. — Скільки ображених?

— Вже четверо, — відповіла, прожувавши, Люда Марусенко. — Пенсіонери. Ті, в кого нема сьогодні бажання йти зранку по своїх районних поліклініках і ставати в черги, аби їм тиск поміряли.

— На що скаржаться громадяни України? — Сєва, наче так і треба, підхопив кекс і відкусив половину. Ніхто з дівчат нічого йому не сказав: справді, так і треба…

— Двоє — на ЖЕК. Дах тече, а в ЖЕКу бюрократи не чухаються, — пояснила Оля Ольжич. — Бери ще, це я сама пекла.

Замість Сєви пропозицією охоче скористався Максим.

— Ай-ай-ай! — театрально зображуючи гнів, вигукнув він. — Бюрократи! Негідники! Найманці Москви! Хіба заради цих бюрократів ми мерзли на Майдані, а, мужики? Дякую за кексик, Оль. Що у вас там іще?

— Дитячий майданчик біля одного будинку не ремонтують, — озвалася Світлана Мудрик. — І оце останній раз подзвонила тітонька. Заявила, що в країні бардак, а ми нічого не робимо.

— А хто робить? — поцікавився Сєва, прожувавши другий шматок кексу.

— Ніхто нічого не робить, — сказала Світлана.

— Ага, — кивнув Бойко. — Бардак, значить. А хто конкретно винен, тітонька не сказала?

— Бойко, тобі зранку теж нема чого робити, як і стареньким київським пенсіонерам? — запитала Оля Ольжич.

— Тут, Оль, питання серйозне, — промовив Максим. — Глобальне, можна сказати. Чого конкретно вона хотіла? Когось взути за бардак?

— Аби наша газета написала, коли буде порядок, — пояснила Світлана.

— Через місяць, — упевнено заявив Бабкін.

— Що — через місяць? — не зрозуміла Люда Марусенко.

— Порядок буде через місяць. Так і кажіть їй та всім іншим, хто дзвонить. За місяць багато чого може статися.

Дівчата дружно знизали плечима.

— Пенсіонери залишали якісь телефони своїх кривдників? — запитав Бойко. — Особливо мене цікавлять координати отих бездушних ЖЕКів. Взагалі дуже добре було б, аби ці громадяни лишили телефони начальників, куди повинні подзвонити з редакції газети і навести порядки.

Люда Марусенко мовчки підсунула йому клаптик паперу. Бойко не помилився: в дев'яти випадках із десяти всі, хто скаржиться «соціальному відділу» на неподобства, мають та охоче дають телефони тих, хто у цих неподобствах винен.

Переписавши номери, Бойко кивнув колегам, і вони з почуттям виконаного обов'язку повернулися до рецепції, де вже примостилася Валя Заєць із кавою.

— На! — Максим урочисто простягнув їй папірець.

— Що це таке?

— Номери телефонів Білого Чаклуна. Оновлені. Можеш відразу два дати, можеш по черзі, аби мати запас міцності. Днів десять протягнути зможеш, — пояснив він.

— Дякую, — ущипливо всміхнулася секретарка. — Хотіла б так само тобі допомогти, але…, — вона картинно розвела руками. — Тільки що бачила нашого очкарика Гогу. Летів, наче футбольний м'яч. Тьотя Галя з туалету вигнала.

Колеги завмерли, посмішки поволі сповзли з їхніх облич.

— Люди, біда…, — нарешті вичавив із себе Сєва.

— А перед цим, — продовжила дівчина забивати цвяхи в труну кожного з творців Білого Чаклуна, — тьотя Галя зловила шефа в коридорі. Як ви думаєте, про що наша почесна прибиральниця запитала Рога і якою була його відповідь?

— Оп-па! — Бабкін опустився на стілець.

— Виставляйте пляшки на коридор! — розпорядився Бойко. — Він знову відмовився підвищувати тьоті Галі зарплату!

Та пізно — Валентин Семенович Ріг уже влетів до офісу, сильно хряснувши за собою дверима, не зупиняючись, кинув на ходу:

— Ви всі мені потрібні. Зараз же, — і зник у надрах кабінету, так само хлопнувши дверима.

Тепер Валя Заєць переможно дивилася на винуватців її порушеного вже три тижні спокою.

— Думаю, зараз вам буде! — вона красномовно потерла пучку великого пальця об пучку вказівного, і цей відомий жест зовсім не означав, що всім трьом перепаде якась копійка. Навпаки: цілком можливо, після розмови з тьотею Галею шеф захоче трошки спустошити гаманець одного з них. Якщо гаманцем трясне не вся дотепна компанія.

— Пристебніть ремені безпеки…, — це все, на що спромігся Максим Бойко.

Жінок у редакторському кабінеті в даний момент не було. Тому шеф дозволив собі послабити ремінь на одну дірку, випускаючи на волю пузце, яке цей сорокашестирічний чоловік по мірі можливостей намагався ховати при жінках та сторонніх.

Троє журналістів, викликані ним на термінову розмову, навпаки, були йому мало не рідні. Саме тому їм діставалося найбільше керівних пістонів: хто кого любить, той того й лупить. І насправді чергова спроба прибиральниці вибити собі більшу зарплатню стала не головною причиною, а останньою краплею, котра переповнила чашу його понеділкового терпіння.

— Значить, мужчини, ситуація в нас є блядською, як сказав колись перший спікер українського парламенту Іван Степанович Плющ, — почав Ріг. — Навіть якщо Іван Степанович Плющ ніколи нічого такого не говорив, цю унікальну фразу треба було вигадати і приписати йому.

Заклавши руки за спину, шеф почав міряти кроками невеличкий кабінет. Бойко, Бабкін і Присяжний, вмостившись на диванчику в кутку, мов горобці, мовчали і слухали: якщо Рога перебивати, то навіть якщо нічого серйозного не сталося, так можна лише спровокувати серйозну проблему.

— Я не збираюся нічого казати вам, мужчини, про легендарного Білого Чаклуна. Хоча деякі речі починають уже виходити за, так би мовити, рамочки. Бойко, ось скажи мені, будь ласка: чому Білому Чаклуну на минулому тижні дзвонили по службовому телефону дільничного інспектора міліції на Оболоні?

Бабкін з Присяжним, які від самого початку були в курсі цієї історії, не стрималися — реготнули. Бойко теж скривив рота в посмішці, хоча прекрасно розумів: шеф сьогодні не в гуморі.

— Максиме Степановичу, — підкреслено ввічливо, навіть єлейно запитав Ріг, зупинившись біля столу і спершись на нього кулаками. — Я зізнаюся перед колективом: ідея з Білим Чаклуном допомогла збільшити тираж нашої газети на десять тисяч примірників лише в Київському регіоні! — він підніс вгору пальця, багатозначно націлив його в стелю. — Дані по всій Україні мені ще не давали. Так, за цю ідею всі її автори, тобто — ви, отримали невеличкі грошові премії. Але — на Бога! — редакторський кулак вкарбувався в поверхню стола і, здається, цей звук пролунав далеко за межі кабінету. — На Бога, Бойко, для чого було давати тим, хто хоче поспілкуватися з Білим Чаклуном та отримати в від нього допомогу в кризовий період, телефон дільничного інспектора міліції! Він виявився не таким дурним, провів розслідування і поскаржився на нашу газету своєму начальству! В мене вже була з цього приводу розмова… не буду казати, з ким! Бо вам усім страшно стане.

Навіть в такій драматичній ситуації троє підлеглих не могли стримати короткий синхронний смішок.

— Смішно вам? — Ріг стишив голос. — Пожартували? Від нас вимагають спростування!

Редакторський кулак знову влупив по столу.

— Хіба вперше? — обережно вклинився в розмову Максим.

— Тут інша ситуація, Бойко. Я насилу переконав… не буду казати, кого, що це помилково переплутана одна цифра в номері телефону. І це уточнення ми дамо в газеті найближчим часом.

— Вибачте, — кахикнув Бабкін. — Ми надрукуємо в газеті правильний номер Білого Чаклуна? Тираж знову виросте, хіба ні?

Ріг відмахнувся від нього.

— Чому так сталося, Бойко? Як у цій історії опинився працівник міліції?

Максим зітхнув.

— На цього дільничного скаржилася купа народу. Є лист, під яким підписалося тридцять дві особи. Бере хабарі, покриває торговців наркотиками на прилеглій території, заплющує очі на притони. Грубий, часто його бачили при виконанні нетверезим. Писати статтю — безперспективно. Ви ж знаєте, толку від цього не буде зовсім. Ми порадилися ось, із народом, — Бойко зробив жест у бік колег, шукаючи підтримки, — і вирішили: дати його телефон тим, хто виловлює Білого Чаклуна — єдине, чим ми можемо допомогти в цій ситуації.