Обоє розуміли: часу, аби розкрутити журналіста, в них лишилося максимум до вечора.

У камері попереднього ув'язнення їх сиділо п'ятеро.

Одиночна камера малася в наявності, навіть дві. Проте звільнити жодну з них не виявлялося можливим. У одній сидів ексгібіціоніст, любитель показувати свої причандали дітям у скверику, якого міліція району ловила місяць, а спіймали в результаті самі батьки. Одиночку поруч із ним займав дрібний злодюжка, який крав шоколадки в супермаркетах, мінімаркетах, і взагалі — всюди, де тільки ці солодощі бачив. Коли його нарешті скрутили, то з'ясувалося: злодюжка до всього ще й пасивний гомосексуаліст. Він сам просив не кидати його в загальну камеру до, як він сам висловився, брутальних волохатих тварин. Демонстратора власних причандалів теж не можна було закривати в загальну камеру — у кількох її мешканців точно є діти того віку, якій так подобався збоченцю. Що з ним зроблять до ранку, можна було лише уявляти.

Зводити ж у одну камеру «блакитного» і статевого збоченця теж не хотілося — ці фрукти треба зберігати окремо. Саджати ж до когось із них журналіста Петро Шалига навіть при всій своїй величезній особистій неприязні до нього в останній момент не ризикнув.

Тому за Максимом Бойком у результаті зачинилися важкі двері загальної камери.

Спочатку до нового сусіди арештанти поставилися байдуже. Тим більше, що Максим, стримано привітавшись, зайняв місце на брудних загальних нарах біля самої стіни, притулився до неї і завмер. До подібної поведінки тутешні мешканці звикли, тому просто вирішили не чіпати людину. Так уже заведено: захоче — сам розкаже.

За пару годин з камери на допит висмикнули худого неголеного чоловіка.

А коли він повернувся, Максим відразу відчув — щось змінилося.

Він не міг пояснити природу своїх відчуттів. Тільки зрозумів: неголений, судячи з усього, не вперше і не в двадцяте потрапив у тюрму. Для нього тут усе знайоме, можна навіть сказати — рідне. Нічого тут не могло ані здивувати неголеного арештанта, ані схвилювати.

Тим не менше, погляд, яким він зміряв нового співкамерника, був сповненим неприхованої поваги до новачка.

Ще за годину неголений, цикнувши на якогось арештанта, відігнав його в протилежний бік камери, а сам примостився біля Максима.

— Гнат, — без зайвих передмов простягнув він Бойку суху міцну руку, яку той машинально потис. — Називають мене так. За паспортом я Гнатюк, тільки паспорт людину не робить. Людину вчинки роблять. Діла її, значить.

Максим не починав розмови, розуміючи — не за тим неголений Гнат підсів до нього, аби просто згаяти час на пусті балачки.

— Ти, я так краєм вуха почув, ще той баклан, — вів далі Гнат. — Іншим краєм вуха почув, ти хороший вчинок зробив. «Погонів» до печінок дістав.

— Вони тобі самі це сказали? — поцікавився Бойко.

— Не знаю, за кого ти мене маєш, салабон. Але якщо зараз скажеш, що я ментівська квочка, відірву бейци. За такі слова це ще по-християнські.

Максим вирішив — краще мовчати і слухати.

— І фарами своїми мене не просвічуй, — додав неголений Гнат. — Все в порядку. Що ти зробив ментам — не знаю і знати не хочу. Але вони на тебе злі. Значить, нормальні люди з тобою дружити будуть. Слухай далі — я до кінця дня звідси вийду. Третя доба затримання як раз закінчиться. За ці три доби вони нічого на мене не знайшли. Випускати треба — закон. Здається мені, тобі з волі допомога потрібна.

— Припустімо, — промовив Максим.

— Кажи номер. Вийду, дзенькну, кому треба, привіт передам.

«Чим я ризикую? — подумав Бойко. — Скажімо, Шалига хоче знати, з ким я шукатиму зв'язку? Так я ж не кримінальник, всі мої можливі контакти йому точно вже відомі. Чи можуть бути відомі при бажанні. Отже, я нікого не підставлю. Тим більше, що я й не збираюся називати цьому Гнату чийсь інший телефон, крім Ірчиного. Ні, старий, це не пастка, це — шанс».

— Скільки? — запитав коротко.

— Я не заробляти прийшов, — у тоні Гната бренькнула образа. — Ти щось таке ментам зробив, від чого їм погано. Їм погано — мені харашо. Вони мої вороги. Ворог мого ворога мені друг. Кажи телефон, не думай про погане.

— Запам'ятаєш?

— На раз-два-три!

Від телефонних дзвінків Іра Бойко за цей день втомилася.

Але всякий раз хапала трубку, чекаючи — раптом озветься без сліду зниклий чоловік. Та всякий раз це були або Сєва Присяжний, або Костя Бабкін, яким вона рокаала про пригоду ще вдень і які тепер регулярно дзвонили їй, аби обмінятися новинами.

Власне, новин як таких не було. Обоє Максимових приятелів активно долучилися до розшуку. За їхніми словами, підключили навіть їхнього шефа Рога з його можливостями. Тільки результат лишився нульовим: відомостей про місце перебування її чоловіка до пізнього вечора так і не з'явилося.

Та близько дев'ятої, коли Ірина втратила будь-яку надію, озвалася мобілка. На дисплеї висвітився незнайомий номер.

А на її: «Так, слухаю!» відповів незнайомий чоловічий голос.

Уже за годину після того, як Ірина поговорила з незнайомцем, із таксі, яке зупинилося біля районного відділення міліції, вийшло неземне створіння.

Принаймні, так здалося черговим міліціонерам. Стіни казеної установи бачили всяке, окрім ефектної доглянутої білявки, нафарбованої може і надмірно як на смак цивільного товариства, проте на смак працівників української міліції — в самий раз.

Біле волосся з платиновим відтінком лежало на майже оголений плечах, рівно засмаглих та ідеально круглих. Ноги, не сухі цурпалки, в міру повні та картинно стрункі, робили ще стрункішими туфлі на тонкому високому підборі. А смілива міні-спідниця, як на смак глядачів, взагалі виявилася тут зайвою. Офіцери та сержати, які стали свідками появи цього божества, не знали, до чого прикипати очима: до нижнього краю спідниці чи до сміливого, навіть хуліганського декольте. Причому груди під майже прозорою кофтиною нічого не підтримувало, вони нахабно напинали матерію.

Команди не було — всі, хто сидів у черговій частині о цій вечірній порі, дружно підвелися назустріч відвідувачці.

— Вибачаюся, панове офіцери, я сюди потрапила? Це міліція? — поцікавилася гостя.

— М-м-міліція, — промукав черговий з погонами старшого лейтенанта.

— Тоді я до вас, міліція, — гостя підійшла зовсім близько, і від доступності цих ніг і цих грудей всі глядачі остаточно втратили мову. — Мені сказали, що десь тут мій чоловік. У тюрмі сидить.

«Цікаво, в кого з наших вурок така ляля-жінка», — подумав старший лейтенант, а вголос промовив:

— У нас не тюрма взагалі-то…, — і не стримався. — Кому це так щастить із дружиною?

— Подивіться — Бойко Максим, — просто відповіла гостя і повела плечима так, що груди мимоволі настовбурчилися ще більше.

Але Іра навіть уявити не могла, що прізвище її чоловіка, сказате тут уголос, трошки приведе шокованих її ефектною появою міліціонерів до тями.

Тим не менше, вона, з урахуванням почутого від незнайомця, який назвався Гнатом, обрала правильну тактику поведінки. У черговій частині насторожилися. Проте виконувати суворі інструкції майора з Главку, і брехати цій гості, що таких затриманих тут нема, теж ніхто не наважився.

— Зараз перевіримо, — по можливості сухо і діловито відповів черговий.

На щастя, майор Шалига саме поїхав кудись по термінових справах. Тому старший лейтенант прийняв Соломонове рішення — він зняв трубку і подзвонив капітану Середі.

Нехай сам розбирається. Зробити послугу такій жінці офіцер вважав своїм першим обов'язком.

Підходячи до кабінету капітана Середи, Павло Шалига почув з-за дверей сміх.

Коли бути точним — два сміхи. Вірніше, два варіанти сміху: густий чоловічий і дзвінкий жіночий.

Смикнувши двері, він зрозумів, що програв. Як би там зараз не повернулася ситуація, капітан Середа вже був нейтралізований. Господар кабінету сидів навіть не зі свого боку службового столу, а зручно, зовсім по-домашному вмостився навпроти гості, ефектної білявки в такій міні-спідниці і з таким декольте, від вигляду яких навіть зразковому сім'янину Павлові Шализі стало не по собі.