— А може стати не ходячою!

Тепер Шалига почув справжню жіночу істерику.

Рука машинально крутнула кермо, розвертаючи машину буквально в ста метрах від свого будинку.

Уміє ж цей ідіот у історії влазити… Головне: всіх інших утягувати.

— От уміє ваш чоловік у історії влазити! — повторив майор Шалига, вислухавши все до кінця.

— Вибиратися не навчився, — покірно промовила Іра. — Що тепер робити?

— Нічого! — Шалига справді був роздратований. — Горбатого могила виправить!

Слово «могила» викликало нову хвилю жіночої істерики.

— Не треба! — вигукнула Ірина.

— Ясно, що не треба.

Насправді в цю хвилину майор Шалига намагався домовитися сам із собою і не міг. Бо, з одного боку, він, офіцер міліції, якого, як не крути, опустив цей поганий писарчук Бойко, має повне право не втручатися в те, що відбувається. Адже він, Шалига, не зміг з різних причин накрутити Бойкові хобот. Тому журналюга продовжив свої погані ігрища, загрався остаточно і тепер йому з повним на те правом загорнуть хобот позбавлені гальмів люди. В певних моментах більш первісні за способом мисленя та дії, ніж навіть у дикуватому Києві. Та якщо глянути на все це під іншим кутом зору, нахабного хитруна Бойка не просто відшмагають ременем по голій задниці. Аби все звелося до такого профілактичного покарання, Шалига навіть сам випросив би ременя і стьобнув кілька разів, та ще й хорошим чоловічим відтягом.

Одначе невідомий йому Коля Зубок ризикнув подзвонити Ірині і сказати: її чоловіком займається не лише тамтешня міліція в особі начальника. Там підключився якійсь місцевий ділок із явно кримінальним минулим. І не надто вже й прихованим кримінальним сьогоденням. Власне, це його репутація постраждала від невинних, на перший погляд, жартів Бойка.

Це означає: якщо він, майор Шалига, нічого не робитиме для порятунку Бойка, від журналіста може нічого не лишитися. Він не міг дозволити собі, аби з його відома і при його бездіяльності скалічили людину. Нехай навіть це Максим Бойко, через чиї фокуси він, майор Шалига, мав величезні проблеми і вони, до речі. не до кінця вирішені.

Саме тому про участь Шалиги у цій рятувальній операції ніхто сторонній знати не повинен.

— Коротше, спробую приватним порядком, поки не почалося…, — сказав він.

— Що почалося? — препитала Іра.

— Це приказка така є… Ваш чоловік, Ірино, будь-кого до білого каління доведе. Тому, поки пожежі нема, зроблю пару дзвінків. Я в тамошній міліції нікого не знаю, але система одна, люди в ній завжди є, невідомих солдат у нас не буває.

Вислухавши матюкливі тиради від кількох колег, Шалига вже протягом наступних двадцяти хвилин дізнався, хто з Головного управління свого часу вчився з Глібом Гергійовичем Товкачем, чиє прізвище може бути для нього авторитетним настільки, що він піде на поступки, а ще за півгодини з'ясував, що собою являє Антон Рикалов.

Таки треба витягати звідти Бойка, вирішив Шалига.

Заслужив цей придурок кари. Тільки не такої страшної.

— Поїхали, — мовив до Ірини, яка весь цей час мовчки стежила за ним і слухала уривчасті телефонні розмови. — Зараз, тільки жінку свою попереджу — і поїдемо.

— Куди?

— Туди! Ну, ви себе в порядок якось приведіть… Так, як тоді за чоловіком і міліцію примчали. Ви в мене, Ірино, будете як артилерія…

— Тобто?

— Красива жінка, тим більше — натуральна білявка, завжди секретна зброя.

— Хіба…

— А то! Проти неї навіть чоловік з гранатометом не встоїть, бо чоловік, розумієте? Ох і повезло ж вашому чоловікові з жоною! — розуміючи, що відходить від теми і дає волю особистим відчуттям, Шалига діловито розпорядився: — Десять хвилин на збори вам вистачить?

— Вистачить вам десять хвилин на прийняття рішення? — суворо запитав майор Шалига у Товкача.

Двом розумний та бувалим у бувальцях людям, котрим на початку другої ночі показали серйозне міліцейське посвідчення, а потім коротко виклали стуть справи, десяти хвилин на роздуми цілком вистачало. Ось тільки рішення, яке вони мусили прийняти, жодного з них не влаштовувало.

— Чого ти визвірився на мене? — роздратовано кинув Рикалову начальник міліції. — Я ж не знав, що у київських колег до нашого хлопчика оперативний інтерес! То-то він так борзо тримався! Добре хоч, що ти його відразу із собою не забрав, хоч не попсували його твої ці…

— Ми можемо якось розрулити ситуацію? — глухо запитав Рикалов, розуміючи — бодатися з київським міліцейським майором, який примчав серед ночі та ще з такою розкішною бабою в якості групи підтримки, він не в силах.

— Вважай, це тобі київський карний розшук у писок наплював, — похмуро відповів Товкач.

— А тобі — нє?

— А мені, до твого відома, постійно хтось плює. Чи в писок, чи в борщ, різниці нема. Я все одно своє місце займаю.

— Займаєш, — погодився Рикалов. — Поки я цього хочу.

У глибині душі Гліб Товкач усвідомлював: правий Рикалов. При його та Чортіва бажанні він зі свого місця швиденько полетить кудись у область, ніби-то на підвищення, а насправді — на посаду, яка нікому не потрібна і нічого в міліцейському табелі про ранги не важить. Та в нього теж був свій козир.

— Слухай, Рикалов, мене: я так добре тебе знаю, що тобі вигідно, аби мене на моєму місці ніхто не займав! А Чортіву — тим більше! Так що, дядьку, давай по-хорошому! Я теж хочу цього Бойка придушити. Але йому, по-моєму, вже без того все зрозуміло.

— Ти хочеш сказати, що хлопчик більше не буде?

— А ти хочеш сказати: розхитав оцю гойдалку, аби хлопчиків поганих виховувати? Скажи краще, що тебе жаба задавила — не вийшло з Чортіва чогось на свою кишеню отримати.

Повітря в кабінеті Товкача розкочегарилося до критичної риски, і начальник міліції першим вирішив спустити пару.

— Все, Антоне. Давай закриємо тему, добре? В мене тут інша ідея, компенсація, так би мовити…

— Кому? Нам?

— Чортіву. Значить, Гриша Боженко ніби як нормальний мужик. Іванович навіть не знає, що мільйонер — липовий. Він далі журиться — не вберегли, донька без зятя в котрий раз… Коротше, для чого нам із тобою заважати Гриші Боженку його бізнес робити? Мені навіть сподобалося, як оті пацани Чортіва нашого розвели…

— Вони нас із тобою розвели, — буркнув Рикалов.

— Погодься: матеріально ніхто не постраждав, — примирливо сказав Товкач. — Те, що ми з тобою тут закрутили з цим Бойком — компенсація моральної шкоди. І якби мер наш дорогий хай не підняв, мовляв, зятя в дитини забрали, та ще й американського, ти б пальцем не поворухнув і своїм дружбанам у Київ не дзвонив би. Та чи не так?

Рикалов мовчки кивнув. Він визнавав правоту начальника міліції, хоча ця правота в даному випадку була не його правдою.

— Значить, лишається нам забезпечити Чортіва зятем, — переможно мовив Товкач, і Рикалов щиро здивувався, як це мент усе так несподівано викрутив. — До того ж хтось таки справді мусить бути покараним за всі клопоти, завдані нам із тобою. Хто ж витягнув сюди цього Бойка разом із його негром?

Скупий на емоції Рикалов, миттю прорахувавши, до чого веде Товкач, не стримався, що бувало з ним украй рідко.

— Геніально! Гадом буду — геніально!

— Значить, — переможно завершив Товкач, — редактор нашої популярної міської газети Коля Зубок, чоловік молодий і не одружений, запропонує руку і серце Оксані Чортів, доньці мера, першій дівці нашого міста. Якщо він цього не зробить, тоді мер нашого міста дізнається, як насправді виглядає ситуація з американським негром. Ти, Антоне, порадиш переглянути рішення по тендеру і поміняти його. Інвестор газети «Наше життя» опиниться в прольоті. Йому дадуть зрозуміти, хто в цьому винен. Як думаєш, це Колі Зубку треба?

— Геніально! — повторив Рикалов. — Думаю, Колі Зубку простіше породичатися з мером. Тим більше, мер знає його з хорошої сторони. А Оксана буде втішена. То як, гуляємо на весіллі?

Так, у кабінеті начальника міліції липневої ночі були закладені основи для існування нової міцної української сім'ї.