Тільки, на відміну від свого колеги, боровся Шалига з нею пасивно, швидше виконуючи свою роботу, ніж рятуючи світ. Ні, він не збирався йти з карного розшуку, хотів дотягнути до законної пенсії, до якої лишилося не та уже багато, отримати грамоту і належний кожному офіцерові міліції, якого почесно проводжають на пенсію, наручний годинник, після чого поспати вдома якій-небудь тиждень, а потім… На «потім» Павло Шалига вже мав нормальну пропозицію від нормального бізнесмена, який чомусь не збирався розорятися в часи, коли всі тільки й говорять, що про фінансову скруту. І він, Павло Шалига, зі своїм на той час двадцятип'ятирічним досвідом роботи в карному розшуку, цілком зможе забезпечити бізнесменові належну охорону його бізнесу.

Петрові Швидкому він цього не казав. Все одно сам дізнається, вони разом нап'ються на його, Шалиги, першу зарплату, Швидкий назве колишнього колегу ланцюговим псом олігархічного криміналу, після чого… Краще не думати, як почне діяти затятий борець зі світовим злом після цього.

Тому Шалига налив ще по одній.

— А я його все одно дістану! — вів своє Швидкий, грюкнувши кулаком по столу.

На кухню зазирнула звикла до візитів Шаленого Майора дружина Шалиги — вона теж не могла дочекатися, коли її чоловік нарешті вийде у відставку і почне працювати на серйозного бізнесмена, а не на несерйозну державу.

— Знову бандитів ловиш, Петя? Тихіше лови, бо там «Ментівські війни», серіал такий. Три.

— Кого — три? — не зрозумів Швидкий.

— «Ментівські війни», кажу, три. Ну, три, три, дійшло? Як «Міцний горішок»: один, два, три, чотири. Ти телевізор взагалі не дивишся?

Тамара, перша і єдина дружина начальника відділу карного розшуку майора Павла Шалиги, пишалася тим, що по телевізору дивиться лише фільми та серіали про успіхи російських та американських правоохоронців. А також — правоохоронців інших країн, в яких знімають кіно про успіхи тамтешніх правоохоронців.

Поки Шалений Майор переварював отриману інформацію, жінка повернулася до свого серіалу, щільніше прикривши двері на кухню. Скориставшись тимчасовим спокоєм, Шалига налив ще по одній.

— Може хоч скажеш, як ти збираєшся закрутити йому хобот?

Коли треба було говорити про методи позбавленої будь-яких компромісів боротьби з організованою злочинністю, майор Швидкий ставав на диво спокійний. Навіть припиняв трощити попільниці, бити посуд та ламати меблі.

— Дістану. Є, Пашо, оперативна інформація: дуже скоро відбудеться спроба відмити через банк Котовського здоровенну суму, отриману наркоторгівцями від торгівлі, сам розумієш, наркотиками. Для цього один спеціальний кур'єр передасть іншому спеціальному кур'єру крупну суму готівкою. Може — мільйон. Баксів, сам розумієш. Може — два. Не суть, — Швидкий відсунув пальцем наповнену чарку. — Потім це бабло легалізують і розкидають по різним рахункам у певні банки. Схему пояснювати тобі довго, ти ж не маєш справу з сучасною злочинністю…

— Ага, — погодився Шалига. — Я більше по вбивцях-маніяках. Я несучасний мент, Петя.

— Ти головне зрозумій: мені треба вичислити місце передачі цих грошей.

— Мільйона? — уточнив Шалига.

— Може, двох, — знизав плечима Швидкий. — Для цього я зараз і закрутив оперативну комбінацію. І не одну, Пашо. Ти знаєш, що таке оперативна комбінація?

— Знаю. Особливо одна є, хороша. З трьох пальців, хіба ні?

Майор міліції Павло Шалига скрутив майору міліції Петрові Швидкому дулю.

— Чого ти мені дулі крутиш? — здивувався той.

— Це — типовий результат більшості оперативних комбінацій у нашому ментівському житті, — філософські зазначив Шалига і поспішив заспокоїти товариша: — Тому давай, Петя, за те, аби і в нашому житті траплялися винятки.

У окремому кабінеті затишного заміського ресторану того вечора теж наливали і випивали.

Тільки привід, який зібрав купу народу довкола наперед замовленого столика, був набагато радіснішим, можна навіть сказати — святковішим, ніж у двох битих життям міліцейських майорів.

Керував пістрявою галасливою компанією високий молодик у окулярах а-ля Джон Леннон, хоча з легендарним «бітлом» у нього не було нічого спільного. Навпаки, він послідовно критикував легендарного музиканта. Зокрема, часто говорив: «Бітлз» розпалися, бо Леннон втратив свою ідентичність, взявши після весілля з Йоко друге ім'я, ставши Джоном Оно Ленноном. Тоді як новоспечена дружина «бітла» так не вчинила, не ставши, в свою чергу, Йоко Джоном Оно, тому й живе досі. Знаходилися ті, хто з ним погоджувався…

Цю та інші свої думки, названі «думками проти течії», молодик у круглих окулярах сідлав здебільшого тоді, коли напивався.

Напивався цей достойний молодий чоловік досить часто. Що, по-перше, красномовно свідчило про його вік: не той, у якому відчувається виснаженість організму алкоголем, але й не той, який вимагає від людини його професії наслідувати так званій богемній моді та переходити з алкоголю на наркотики. Відповідно, по-друге, звичка до частого вживання алкогольних напоїв різної міцності, і при цьому — досить пристойний зовнішній вигляд, богемний, але не бомжеський, доводили причетність молодика в круглих окулярах до легіону творчої інтелігенції.

Молодик у круглих окулярах був головним режисером, художнім керівником і навіть одним із провідних акторів незалежного і, як він сам визначав, неакадемічного театру «Виклик». А зараз довкола столу в окремому кабінеті затишного заміського ресторану зібралися майже всі основні актори цього театру.

Плюс журналіст Максим Бойко. Заради якого колектив, власне, тут і забрався.

— Так, я попрошу накапати кожному в свою тару! — закликав він на правах керівника і самопризначеного тамади. — Значить, тепер зробили театральний жест, взяли інструменти в руки і випили ще раз за Макса. Старий, ти навіть не уявляєш собі…

— Слухай, може — ну його? — кволо запитав герой вечора.

— Його — це кого?

— Мене. В смислі, ну мене зовсім… Бо я справді нічого особливого не зробив, і взагалі…

— Взагалі, старий, за такі речі гроші беруть! — перебив його молодик у круглих окулярах. — Тому візьми хоча б свою румку і послухай мої щирі, позбавлені неприродного пафосу слова безмежної вдячності, яку ми всі тут присутні…

— Взагалі, Ксюх, за такі речі гроші беруть!

Погляд, яким пронизала Ірина Бойко свого чоловіка, міг би пропалити в людському тілі дірку, наче описаний письменником Толстим тепловий промінь, випущений з гіперболоїду інженера Гаріна. Але не пропалив: Максим лежав на їхньому подружньому ліжку і чмокав губами у міцному п'яному сні.

Чоловік пообіцяв, що вони сходять у кіно на останній сеанс. Недавно йому стукнуло тридцять, і він, само собою, не міг уже застати тих часів, коли молоді люди проводили романтичні вечори, мацаючи один одного на останньому ряду малого залу заштатного кінотеатру. Не зважаючи при цьому ані на перипетії маркізи Анжеліки на її тернистому шляху в Версаль, ані на акробатичні вправи Зорро в чорній масці, ані на крокодилоподібних мешканців якого-небудь іноземного Острова Чудовиськ. Проте ці благословенні часи пережили його батьки, їх застав навіть максимів старший брат, тому Бойко так розписав Ірині всі переваги романтичного вечора на останньому ряду найближчого до їхнього будинку кінотеатру, що вона не встояла — вирішила саме так відсвяткувати третю річницю їхнього знайомства.

Максимові в більшості випадків вдавалося умовити її на якесь ідіотське безумство. Вона була певна: Бойкові треба працювати рекламщиком і писати тексти, які б рекламували засушених кальмарів, хрусткі кукурудзяні палички чи фасовану тараньку. Ці та інші продукти купували б лише заради рекламних оповідань — Максим розповідав і придумував усе так красиво й складно, що в це хотілося вірити. Ось такий його талант привабив Ірину.

Але чоловік і далі працював рядовим кореспондентом жовтої газети з дурнуватою назвою «Фокус-плюс» і, здається, отримував від роботи моральне задоволення. Бо від тих грошей, які йому платили, діставати матеріальне задоволення нормальна людина не могла. І ця обставина, як не дивно, заспокоювала Ірину: якщо вона досі живе з Максимом, значить, тримає їх разом не матеріальна, а духовна складова шлюбу.