— Я знаю, — буркнув Данченко. — У барі, знаєш, є там один бар, у центрі, за стійкою працює. Бармен, інформатор мій, на Джо Кокера відгукується. Музичне училище колись закінчив, по класу барабана.

— Чого саме барабана? — запитав Немирович, аби підтримати розмову.

— Батько в нього — професор консерваторії. Хотів, аби донька музичну освіту отримала. А народився син. Татові бажання не помінялися, ну син і став барабанщиком. Потім якось барабани вкрав, хотів продати, попався, ну і став професійним стукачем.

— В принципі, за освітою людина працює, — погодився Немирович. — Коли вже вони про песика і сучку почнуть? Бо про відеосалони і Джо Кокера дістало вже. Цікаво, самого Котовського це триндіння ще не задовбало?

Самого Котовського це триндіння ще не задовбало.

Може, банкірові справді набридла б уся ця телефонна сповідь. Може, навпаки, він би отримував від таких історій якесь незрозуміле пересічній людині задоволення, пускаючи слину. Тільки весь фокус був у тому, що банкір Семен Котовський її не слухав.

Як і домовлено з товаришем, котрий був у курсі всіх справ, той подзвонив на безлімітний телефон банкіра зі свого телефону, розмови з якого теж не обмежувалися в часі. Про те, що за ним віднедавна пильно стежать правоохоронці, Котовський навіть не підозрював, а знав напевне. Так само він не мав жодних сумнівів, що вони прослуховують його офісний, домашній та мобільний телефони.

Через те, відповівши на дзвінок товариша, банкір просто поклав телефон на шкіряний диван у своєму робочому кабінеті. А сам тим часом запнув жалюзі на вікнах. Узяв інший мобільник, зовсім дешевий, куплений секретаркою за його завданням сьогодні вранці. І поки працівники зовнішнього спостереження насолоджувалися позбавленим жодного змісту монологом, який, безперечно, чули і записували, Котовський відійшов у куток, набрав знайомий номер і привітався.

У відповідь так само почув привітання, сухе та ділове.

— Цей телефон випадковий. Коли ми поговоримо, я його викину.

— Аналогічно, — відповів співбесідник. — Але, Семене, давай не довіряти випадковим телефонам абсолютно всі секрети. Коротко і по суті. Скільки лимонів треба?

— Для початку — один кілограм. Якщо все піде добре — поставку повторимо і подвоїмо. Коли готувати?

— Як усе буде добре — три тижні. Все буде погано — місяць. Хто привезе? Поставка серйозна.

— Без імен.

— Згоден. Але — той самий експедитор?

— Так.

— Де?

— А ось тут я пропоную всіх натягнути, — промовив співбесідник, задоволений своєю хитромудрістю. — У кіно показують і в книжках пишуть: подібні речі робляться на міських околицях, у лісах, на звалищах чи біля недобудованих будинків. Тим більше, що наші маленькі друзі підозрюють про вантаж і експедитора. Значить, пастимуть в першу чергу традиційні місця зустрічей. А ми зробимо навпаки: нахабно передамо вантаж у самому центрі міста. З місцем я саме визначаюся, часу в нас поки що досить.

Запала коротка мовчанка — Котовський переварював інформацію.

— Це справді буде нахабство, — промовив нарешті він.

— На цьому і виграємо. Все, до дзвінка.

— До дзвінка. За такою ж схемою.

Роз'єднавшись, банкір тут же набрав ще один номер.

— Ну? — запитав коротко.

— Все в порядку. Як і було задумано, — почулося у відповідь. — Скелет підійшов до «Жигуля», його звідти нагнали. Скелет не знав, що ми почепили йому мікрофона. Тому я тут особисто послухав його розмову з ментами. Ті перці в машині його впізнали і, до речі, я сам дізнався про Скелета багато цікавого. На основі почутого я б його звільнив, із «вовчим квитком».

— Твої проблеми.

— І звільню! Буду я ще тримати на роботі серунів, які ховаються для таких справ по дитячим будиночкам біля пісочниць!

— Звільняй, — кадрові питання співбесідника Котовського не обходили, він ще свої не всі до кінця вирішив. — Значить, мене таки пасуть сьогодні?

— І пасуть, і слухають. Думають, придурки, що їхні подерті «Жигулі» не кидаються в очі на стоянці поруч із вашим офісом.

— Ясно, вони ж стандартами мислять, — погодився Котовський, подумки похваливши свого партнера за далекоглядність: міліція справді йде по шаблону, тому переграти її — запросто. Добре, я поїхав.

Завершивши розмову і взагалі вимкнувши цей телефон, Котовський поклав його в кишеню піджака. Потім глянув на телефон, який далі лежав на шкірі дивану, в очах майнула зацікавленість. Обережно, ніби сапер — міну, банкір узяв трубку, приклав до вуха.

— …ну, а потім вона каже: правила такі. Ти песик, а я…

— Добре, песику, потім договориш, — перервав його банкір, хоча йому насправді було цікаво послухати, якими ж байками товариш розважав увесь цей час ментів у «Жигулях». — У мене зустріч зараз, звиняй, я виходжу.

— Він виходить, — коротко доповів Данченко по рації і з сумом подивися на монітор портативного комп'ютера, на якому завмерла крива зупиненої розмови. — На самому цікавому місці, бляха-муха!

— Нічого. Звідки дзвонили, зафіксували? — діловито запитав Немирович.

— Не просто зафіксували — вистачило часу навіть встановити абонента. Маркус Марк Йосипович, власник…

— Та всі знають, хто такий Маркус! — відмахнувся Немирович. — Ніколи б не подумав, що він оце таке виробляє з дружинами близьких друзів. Такий наче солідний дядько, донька в ізраїльській армії служить. Думаєш, це може бути компрою на шановного Марка Йосиповича?

Данченко похитав головою.

— Я тобі розкажу, як у молодості товк оту саму Кім Бесінджер, яка приїздила в Київ інкогніто. Й попалася мені п'яна, коли я ще патрульним ходив після школи міліції. За пару пістонів я її відпустив.

— Що, правда? — Немирович глянув на напарника з повагою.

— Сон мені такий снився, — клацнув язиком Данченко. — Ось і Маркус наш в разі чого скаже: сон Котовському розказував.

Раптом він напружився, ввімкнув рацію.

— Так, увага, приймайте вантаж, виїхав!

— Приймайте вантаж, виїхав! — почули в машині спостереження і відразу побачили, як джип Семена Котовського вирулив з двору, де знаходився службовий вхід до банку. Саме через ці непримітні з вулиці двері останнім часом любив приходити до свого офісу банкір.

Джип, не порушуючи правил дорожнього руху, вирулив з тихої вулиці, де розташувався банк, на центральну, далі посунув у бік дніпровської набережної. Міліцейська наружка рушила за об'єктом, тримаючись на передбаченій інструкціями відстані. Тим часом паралельним курсом рухалася ще одна оперативна машина — через деякий час вона прийме Котовського в колег поведе далі, поставивши до відома про свій маршрут третю машину.

Так, міняючи один одного, оперативники пасли Семене Котовського вже другий тиждень. Правда, без жодного результату. Але краще не говорити про це Шаленому Майору.

Якійсь час нічого не відбувалося.

— Він зупиняється на набережній, — доповів раптом оперативник, який вів машину. — Виходить.

Джип банкіра зупинився на набережній біля бровки тротуару.

Семен Котовський, як був, у піджаку, вийшов, прогулочним кроком наблизився до парапету, обперся об нього ліктями, дістав з кишені пачку цигарок, закурив. Сонце палило нещадно, та піджака банкір не знімав. У салоні джипу, а також всюди, де він бував по справах, постійно працювали кондиціонери. Йому навіть часом ставало прохолодно.

Провівши байдужим поглядом прогулочний теплохід і заодно згадавши, що через кризу доведеться відкласти покупку нової яхти, як він пообіцяв коханці, минулорічній Міс Чернігів, ще перед цим Новим роком, Котовський докурив до фільтра і жбурнув бичок під ноги.

— Добрий день, — почулося поруч за хвилину.

Здивовано повернувшись, банкір побачив поруч із собою чемного хлопчика років дванадцяти.

— Добрий день, — повторив він.

На жебрака хлопчисько зовсім не схожий. Навпаки — вдягнений акуратно, та й на вигляд — миле домашнє дитя. Сам Семен Котовський теж колись таким був, і лишався позитивним відмінником та переможцем шкільних і республіканських математичних олімпіад, аж поки не зайнявся продажем палених джинсів сільським ковбоям до заводського гуртожитку — страшно подумати! — тридцять п'ять років тому.