— Ага! Так її американці в посольство і пустили! Навіть її тато Чортів це розуміє. Знаєш, яка там, у американському посольстві, зараз ситуація? Вони всі терористів бояться уже восьмий рік. А ця Оксана страшніша за будь-якого терориста!

— Слухай, — Оксана повернулася в ванні, вмощуючись зручніше. — Невже ось так вони й купляться?

— В них варіантів нема, — впевнено промовив Максим. — Перевірити цю всю шнягу все одно неможливо. Зате ми з тобою за чесно розказану сказку заробили енну кількість мертвих американських президентів. Я вже перевірив через Інтернет, там є антикризові пропозиції в туроператорів. Гарячі путівки куди захочеш. До речі, куди ти хочеш?

— Куди нам гроші дозволяють?

— Треба подумати. Тільки раніше, ніж за два тижні, нічого не буде. Нормально?

— Чудово! — Іра повернулася, аби чмокнути чоловіка в ніс. — Можна навіть через три. Поки на роботі утрясу, поки путівки, поки новий купальник, те, се…

— Краще вибратися швидше, — серйозно сказав Максим. — Думаю, історія з отим жінчим трупом як раз уляжеться, треба буде повертатися до роботи. Куди ж ми можемо поїхати з тобою, давай прикинемо, — він теж умостився зручніше. — Ну, значить…

— … ну, значить, Ксюх, так вони цих провінційних лохів і розвели, — закінчила захоплюючу розповідь Ірина.

Максим, провівши третій за цей вечір бурхливий сексуальний раунд і остаточно вибившись із сил, уже спав і бачив кольорові сни. А Ірина, як завжди в таких випадках, зовсім утратила бажання спати. Накинувши халат і заваривши собі трав'яного чаю на кухні, вона щільно причинила кухонні двері, і, зовсім не боячись розбудити подружку, тут же, з кухні, набрала її номер.

Ірину перло від щастя та бажання похвалитися чоловіком, який заробляє нормальні гроші лише головою. Інформація текла з неї, мов бурхливий чистий потік гірської річки.

Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко налила ще чайку, витягла шоколадку — її в хвилини радісного збудження завжди тягнуло на солодке, щільніше закуталася в халат, хоча липневий вечір таки видався задушним, потягнулася і не стрималася — набрала номер подруги Каті.

А потім — подруги Тані.

А далі — подруги Олі.

Так вона закінчувала вечір п'ятниці.

Суботнім вечором, рівно за добу, у своєму робочому кабінеті Антон Рикалов мовчки слухав, що йому говорять по телефону.

Людина дзвонила з Києва, видала зібрану інформацію, і Рикалов попросив повторити її навіть не один раз, а двічі: йому вперто не хотілося вірити в почуте. Проте людина, яка роздобула ці відомості, користувалася в Рикалова повною довірою. Так само, як і її джерел інформації, витоки яких Рикалов не знав і не хотів знати. Бо його, Рикалова, це абсолютно не стосується.

На відміну від того, що він зараз почув: це все стосувалося Антона Рикалова і його ділової репутації в рідному місті напряму.

Єдине, про що він попросив і знав — його прохання виконають: тримати все в секреті. Бо якщо інформація про те, що він, Антон Рикалов — дешевий провінційний лох, піде гуляти далі, дуже скоро його не лише засміють. Аби просто засміяли, було б ще півбіди. Та з ним можуть перестати мати справу серйозні люди. Більше того: з часом знйдуться бажаючи повторити подібне.

Антон Рикалов пообіцяв співбесіднику: «Буду винен», і на тому боці дроту знали: Рикалов своєму слову хазяїн. Патякати ніхто не збирається, та й сам Рикалов не мав особливого бажання виносити свою дурість на люди.

Але покарати винуватців треба. Причому не вбивати. Навпаки: ці шаромижники повинні жити довго і кожен наступний день їхнього довгого життя мусить нагадувати їм про припущену один раз помилку.

Для початку треба знайти цього… як його… Колю Зубка…

— А, здоров, здоров! — відповів Максим. Почувши в трубці голос Колі Зубка.

Бойко саме виходив із офісу однієї туристичної фірми, тримаючи купу буклетів і флаєрів, де у кольорах розписувалися всі гарячі пропозиції за більш ніж доступними цінами. Вдома їм із Іркою буде з чого вибирати.

— Ну, є якісь новини? — голос Зубка звучав якось напружено, і Максим його розумів: напевне, виписав йому Чортів чортів. Та нічого: домовлялися вони з Боженкм про тендер, а не з мером — про зятя.

— Ну, новини… Полетів наш Уошингтон — джуніор до своєї Америки і більше сюди його батько не пустить. Він, узагалі, як я бачу, з вітром у голові, ага. Тому все так і склалося в нас… Так і передай своїм, задно — вітання вд мене своєму інвестору. Як треба що — хай звертається. Можемо, між іншим, мер вашому реально зятя знайти. Попрацюю свахою, чого ж. Домовляйся за бакшиш — і вперед!

— Ну, це все добре…, — здається, Зубка трохи попустило. — В нас усе по-старому. Я чого дзвоню: Гриша ще в одну тему пропонує вписатися. Йому дуже сподобалося…

— Знову тендер? Старий, два рази розказувати один і той самий анекдот про американського негра-мільйонера ніхто не буде.

— Та ясно. Тому треба щось нове придумати. Тільки не по телефону. Можеш приїхати сам сюди? Сьогодні? Маршрутки ходять регулярно навіть по неділях. Аванс отримаєш, Боженко вже тобі довіряє. Раз-два, туди-назад, вирішимо всі питання, по сто грам, і до роботи. Як?

— Може, завтра? — поцікавився Максим. — Неділя сьогодні. Я Ірині обяцяв те, се… Завтра понеділок, нормальний день для великих починань. Ага?

— Нехай так, — легко погодився Коля. — Гайда з самого раночку, маяснеш, ми зустрінемо. Є?

— Є, — кивнув Бойко.

— І той… Макс… Поки нікому нічого, добре? Раптом не домовимося чи ще там щось…

— Добре, добре, комерційна таємниця, — заспокоїв його Бойко. — Давай, до завтра. До понеділка.

Він, дотримуючись даної щойно обіцянки, нічого не сказав ні Ірині, ані Бабкіну, ані Присяжному. Перебував Максим у прекрасному настрої, і не чекав найближчим часом жодних неприємностей.

Між тим неприємності почалися відразу, щойно Бойко виліз із черева задушливої маршрутки на маленькому, не перебудованому з часів Радянської України, автовокзалі.

Побачивши Зубка, він привітно махнув йому рукою. Микола махнув у відповідь, але якось не надто впевнено і радісно.

Зробивши кілька кроків і дійшовши майже до середини автовокзального майдану, Максим раптом опинився затиснутим між двома похмурими амбалами в цивільному.

— Громадянин Бойко? — запитав один.

— Ну? — відповів той, шукаючи очима приятеля і не знаходячи — Зубок ніби розчинився в тутешній пилюці.

— Вам доведеться пройти з нами, — промовив амбал.

— Куди? — Бойко знав наперед — відповіді не отримає.

— Іди краще сам, бо понесемо, — добрим голосом порадив інший амбал. — А це гірше.

— Чому гірше, коли несуть? — бовкнув Бойко.

— Бо на ношах понесемо. — пояснив той. — Воруши копитами, чмо київське.

«Яке ти добре — чмо полтавське», — подумав Максим, та не сказав уголос — цілком справедливо вирішив поберегти язика.

Ще зрозумів — влип.

Та на скільки серйозно влип — дійшло лише в похмурому приміщенні з мурованими стінами та гратчастим вікном.

Куди його привезли, Максим не знав. У машині спритно накинули наволочку на голову, зняли її вже тут, у казематі. І то не відразу, а після того, як жбурнули, мов мішок картоплі, на підлогу і міцними копняками змусили повзти до стіни. Там заломили руку, провели якісь маніпуляції, зап'ясток обхопив сталевий браслет наручників. Друга їх половина наглухо приторочила полоненого до труби парового опалення.

Коли наволочку зісмикнули та Максим звик до тьмяного світла, вгледів навпроти себе недавнього знайомого — начальника місцевої міліції Гліба Георгійовича Товкача. В дальньому кутку, спершись плечем об стіну, розташувався ще один знайомий — Антон Рикалов. І Максим не знав, кого з них треба зараз більше боятися.

Зате знав одне: не далі як тиждень тому він опинився в такій самій ситуації. Ну, нехай приблизно такій самій, дуже схожій. Розібратися в ній він зможе по ходу, а врятуватися — якщо, так, як і минулого разу, буде триматися до останнього. Правда, в цих умовах доведеться, мабуть, негратися в партизана на допиті, а спробувати повторити подвиг героїв останньої війни в режимі реального часу.