Перекотившись на живіт, Ірина взяла перший згори журнал, не дивлячись на назву. Перегорнула. Там радили при розлученні забирати в чоловіка квартиру і машину, не претендуючи при цьому на матеріальну компенсацію. Гроші, писали в журналі, в стосунках між чоловіком і жінкою не головне. Якщо чоловік, писали в журналі, відбувся, то лише завдяки жінці, яка була весь час поруч із ним. Автомобіль і квартира — ось складові успіху, а не зароблені гроші. Значить, писали в журналі, чоловік, якщо він — справжній чоловік, завжди залишить колишній дружині квартиру і автомобіль. Бо якщо він — чоловік, який відбувся один раз, він відбудеться ще раз, заробивши собі на нову квартиру і новий автомобіль.

У Максима не було машини. Взагалі-то була, але її не можна вважати автомобілем успішної людини. Значить, як давав зрозуміти журнал, її чоловік Бойко не відбувся. Або — відбувся не до кінця. Ірина взяла наступний журнал.

Там писали, що сучасній жінці комфортно лише поряд із лідером. Бо лідеру, в свою чергу, комфортно лише порч із сучасною жінкою. Але в новому тисячолітті жінки почали завойовувати лідерські позиції в усіх суспільних інституціях. Отже, соціальні акценти змістилися. І тепер сучасна жінка-лідер сама повинна бути ковалем свого щастя. Своєрідним продовженням теми стала розповідь про першу в Україні жінку-коваля, вміщена на наступній сторінці. Ровесниця Іриної матері, в чистому фартуху і з кувалдою в руках, яка посміхалася фотографу нафарбованими губами, її чомусь не привабила.

Відклавши і цей журнал, Іра потягнулася за третім, так і не вирішивши для себе, заговорити до чоловіка першою, дозволити йому заговорити з собою, не говорити з ним взагалі і, як радить одна з численних подружок, взагалі подавати на розлучення — без мужиків навіть краще.

Саме в цю мить у двері спальні обережно постукали. Не дочекавшись відповіді, Максим зазирнув усередину.

— Привіт, — промовив він. — Ти тут?

«Ніби сам не бачиш, козел», — подумала Ірина, хоча тут же вирішила: «козлити» його, мабуть, досить.

— Ні, — відповіла коротко. — Я там.

— Де — «там»? — не зрозумів Максим.

— Там. Куди ти мене послав сьогодні зранку. Похмільним язиком.

«Про язик уже хто б говорив», — майнуло в Максимовій голові, але вголос сказав:

— Слухай, Ір, ну давай вже не будемо…

— А ми і не будемо, — Ірина перегорнула сторінку, демонструючи всім своїм виглядом, що чоловік відволікає її від важливої справи. — Тепер мені нарешті стало ясно з тобою все. Як ти до мене ставишся, за кого ти мене маєш — все, коротше. І не треба тільки знову вантажити, що я сама в чомусь там винна.

— Раз уже ти сама почала, то…

Ірина не дала йому договорити:

— Я почала — я і закінчу! І розмову цю дурну безкінечну, і взагалі — ВСЕ!

— Ти про що? — підозріло запитав Бойко, заходячи в спальню.

— Про те саме! — Ірина різко і роздратовано відкинула від себе журнал, який тримала в руці, а потім скинула на підлогу решту глянцю. — Про те саме! Ти ніколи не дозволяв собі навіть думати про мене ТАК, як говорив уголос усі ці дні! Наче не я витягла його два рази з такої задниці, в яку…

— В яку загнала своїм же довгим язиком! — таки не стримався Максим.

— Ти глянь, він знову за своє! Знаєш, що? — Ірина сіла на ліжку, роззирнулася. — Знаєш, що? — нічого, крім стопки жіночих журналів, їй на очі не потрапляло. — Знаєш, що? Ось що!

Спочатку в Максима полетіло кілька журналів. Потім — подушка, за нею — ще одна. Все це Бойко ледь встигав відбивати руками. Але коли дружина замахнулася останнім журналом із колишньої стопки, він опанував себе, згадав, для чого прийшов, і виставив перед собою руки:

— Стоп, стоп! Ірко, стоп! Давай миритися!

Рука Ірини застигла в повітрі. Потім повільно опустилася. «Чоловік робить перший крок», — майнуло в голові. У таких випадках жіночі журнали радять давати чоловікам шанс.

— Що-що?

— З миром прийшов я, о жінко! Не правий я був, зрозумів це за довгі ці дні! — невідомо з якого переляку Бойко почав невміло, зате — щиро намагатися наслідувати віршований розмір, яким писали свої поетичні твори давньогрецькі митці. — Провину свою я готовий загладити, жінко!

Ірина, не знайома з віршованими розмірами, популярними в Давній Греції, була щиро і, ніде правди діти, приємно здивована чоловіковою поведінкою.

— Це щось нове у наших із тобою стосунках, Бойко. Ти вибачаєшся, цілу промову приготував… Тільки ти не думай, що я тобі вже повірила…

— Можеш не вірити, — зітхнув Максим. — Послухай і сама виріши. У нас завтра що? Субота? Значить, завтра я запрошую тебе в одне цікаве місце. На вікенд. Думаю, тобі там сподобається.

Ірина подивилася на нього з підозрою.

— Слухай, чоловіче, ти ж наче тимчасово без роботи…

— Я тимчасово не ходжу на роботу, сонце, — уточнив Максим. — А це різні речі.

Жіноча цікавість змусила Ірину забути про сварку.

— А за які гроші ми будемо вікендитися? За ті. Які ти хотів на якісь там путівки витратити?

— Ти, значить, не передумала їхати за кордон? — обережно запитав Бойко.

— Я ще не вирішила, чи йти з тобою кудись завтра, — Ірина все ж таки вирішила тримати чоловіка на певній відстані, аби зрозумів, нарешті, хто тут приймає остаточні рішення. — Так звідки гроші?

— Скарб знайшов!

Сказав — і завмер, чекаючи на реакцію.

— Знаєш, що? — втомлено сказала Ірина. — Іди в баню! Брехло!

Поки що реакція дружини Максима влаштовувала.

— Баня там теж є, — пояснив він. Сауна. Ще — номер «люкс» для закоханих, сауна входить у вартість послуг. До того ж романтична вечеря, приємна музика і лісове повітря. Мир?

Ірина уважно подивилася на чоловіка зі свого місця.

— Для закоханих, кажеш… А ми, типу, ще закохані?

— Завтра в нас буде день, аби перевірити це, — пояснив Бойко. — Сьогодні ж я далі сплю на дивані. Добраніч, налаштовуйся на завтра.

Пославши їй повітряний цілунок, Бойко вийшов і щільно причинив за собою двері. Ірина якійсь час посиділа, дивлячись на вчинений розгардіяш, тоді покрутила пальцем біля скроні, так і не пояснивши собі, кому адресує цей відомий жест, і почала збирати журнали та подушки.

Цікаво, як же сильно захоче її здивувати Максим.

Згадавши якусь пораду з жіночого журналу, Ірина вирішила принципово налаштувати себе на те, аби нічому не дивуватися. Хай старається, все одно нічого не вийде.

Недооцінила себе Ірина Бойко — все ж таки здивувалася.

На ранок Максим пояснив: збиратися треба ближче до обіду, причому речей з собою не брати жодних, крім зубних щіток та інших вкрай необхідних інтимних дрібничок. У результаті всі ці дрібнички легко помістилися в чоловікову сумку, а Ірина за звичкою прихопила з собою жіночу сумочку. Вдягатися теж слід простіше, порадив чоловік, адже їдуть вони за місто.

Ну, це ще нічого.

А ось коли подружжя ось так, по простому, вийшло з під'їзду, наче по команді з-за рогу викотив і підкотив до них величезний, до блиску вимитий чорний джип.

Максим спокійно, наче робив так щодня. Підійшов до машини і відчинив дверцята, як міг галантно запросив Ірину:

— Карету подано, принцесо!

Ірина не відразу наважилася залізти всередину цього прекрасного чудовиська. Та зсередини її підбадьорив чоловічий голос:

— Ласкаво просимо, пані Ірино! Сідайте, будь ласка!

І на довершення всього в салоні заграв бадьорий марш.

Під звуки цього маршу з під'їзду вийшла сусідка — та сама, яку кілька тижнів тому так налякали міліцейські спецназівці в чорних масках. Побачивши Бойків біля нереально величезної машини, вона вклякла на місці, в неї навіть відібрало мову. Помітивши глядача, Ірина не стрималася — крикнула сусідці:

— Добрий день, тьоть Поль!

Сусідка не відповіла — лише кивнула. На її очах подружжя Бойків, спочатку — дружина, потім — чоловік, зникли всередині «джипу». Дверцята зачинилися, машина повільно розвертається виїхала з двору.

У салоні, зручно вмостившись на обтягнутих шкірою сидіннях, Ірина опанувала себе, перехопивши задоволений Максимів погляд. «Ха, теж мені! — подумала вона. — Замовив десь джипа, оплата згідно антикризового прейскуранту… Ні, приємно, звичайно, але якщо він думав аж так здивувати чи вразити — обійдеться».