Офіцер і білявка пили коньяк, заїдали конфіскованим у «блакитного» злодюжки шоколадом і вели явно задушевну розмову. З появою Шалиги капітан навіть не підвівся, як прийнято при появі старшого за званням, та ще й працівника Главку. Він остаточно розслабився, і Шалига насилу стримався, аби не зірвати на ньому свій праведний гнів.

— Драстуйте, — посміхнувшись одними губами, він простягнув білявці руку, та ледь торкнулася її своїми наманікюреними пальчиками, і навіть від такого легенького дотику через тіло майора пробіг електричний розряд. — Значить, ви маєте відношення до затриманого Максима Бойка?

Ірина кліпнула ляльковими очима.

— Він по паспорту мій рідний чоловік, товаришу начальник. І я прийшла його забрать. Ось, Віктор Вікторович каже, що він тут сидить.

Розпашілий від коньяку та хтивості Середа розвів руками. Шалига міцніше стиснув зуби: з цим козлом він ще поговорить.

— А як ви дізналися, що він саме тут, можна поцікавитись?

— Дуже просто, — знову кліпнула очима Іра. — Об'їздила на таксі райвідділ за райвідділом. Кругом питалася.

— Скільки встигли обшукати?

— Оцей — останній. Точно як у кіно: останній шанс, і він мій! — Іра троши подалася вперед, зробила круглі очі і навіть облизнула кінчиком язика пухкі губи.

Шалига визнав: аби така ляля запитала в нього, де її чоловік, він теж не довго б тримався.

— Ви самі додумалися так робити чи підказав хто?

— Подруга, — пояснила Ірина. — Вона так постійно свого алкана шукає. Знаєте, дуже часто знаходить його на вокзалі. Він там у міліції спить, його навіть уже протоколом не оформлюють. Кажуть, забирайте, бо…

— Ваш чоловік теж алкоголік? — перебив Шалига.

— Та ви що! — щиро обурилася Іра. — Хіба б я з таким жила? Просто робота така: може випити трошки і влізти в якусь пригоду.

— Я повідомив Ірину, гм, Григорівну, що її чоловік справді перебував у нетверезому стані, коли його сюди доставили, — швиденько втрутився Середа. — Тому не міг скзати, хто він такий. А документів при ньому не було. Тому ми й чекаємо, поки він протряхне. Ми ж не можемо тримати тут людину і приховувати цей факт. Так само я як офіцер міліції не маю права приховувати від дружини затриманого, що затриманий не зник без вісті, а знаходиться у нас, у безпечному, можна сказати, місці…

«Хоч тут викрутився, легенда залізна», — спробував заспокоїти себе Шалига.

— Ну, так я б забрала його і посадила б під домашній арешт, — перехопила ініціативу Ірина. — Ось ваш колега сказав — треба заплатити штраф. І я готова, раз треба.

«Цікаво, звідки ти гроші витягати будеш — практично ж гола», — мало не бовкнув Шалига, та замість цього повернув голову до розімлілого Середи.

— У нас є підстави тримати затриманого Бойка в камері?

Підстави, які були, після появи цієї блондинки зовсім не годяться. Її разом із Бойком не закриєш, і якщо його не випустити тепер, ця лялька точно піде далі по начальству.

Причому — в такому ж вигляді.

А начальство — теж люди. І Шалига, і Середа розуміли це, навіть не радячись.

— Нехай зробить вологе прибирання в камері — і до побачення, — милостиво махнув рукою капітан. — На перший раз, так би мовити. Трудотерапія.

— Почекайте, будь ласка, внизу, — звернувся Шалига до Ірини. — Повернемо вам вашу дорогоцінність!

— Заходьте ще! — вирвалося в капітана Середи.

Коли за білявкою зачинилися двері, Павло Шалига мовчки налив собі коньяку в склянку, на якій залишилися відбитки її помади, махом вилив алкоголь у себе, хукнув на долоню. Читати лекцію Середі він не збирався — все одно ситуація з Бойком чим далі, тим більше виглядала тупиковою.

— Єдине, що ми можемо — це набити йому морду без протоколу, — подав голос Середа. — І сказати, що так і було.

— Аби він справді признався і справа набула б розголосу, пальцями показували б на нас обох, — Шалига сів на стілець, який щойно обтирала своїми сідничками дружина Бойка, і закурив. — Так усе це справді скоро забудеться. Я наводив довідки: «Фокус-плюс» утратив до зниклого жіночого трупа інтерес. Один анекдот не можна розказувати два тижні підряд.

— Це вони сказали?

— Це я тобі від себе говорю, — Шалига знову налив собі і капітанові. — Тим більше, що годину тому мої хлопці накрили одну серйозну бандитську групу. Я пообіцяв, що «Фокус-плюс» напише про це першим. Все, до кінця тижня тема забудеться.

— І жінка його вчасно прийшла, — вставив Середа.

— Слину підбери! — прикрикнув Шалига. — Поплив тут… До речі, про камеру, яку треба мити — це серйозно?

— А що! — вигукнув Середа. — Не просто ж так його відпускати? Швабру в зуби і вперед!

— Давай, сам керуй процесом, — випивши, Шалига підвівся. — Я цього Бойка бачити більше не хочу. Навіть у страшних снах.

— А жінку його? — ляпнув Середа.

— З язиком обережно, — попередив Шалига. — Дивися: сам швабру візьмеш.

— У них там швабри нема, ти прикинь? Довелося оце все мити руками!

Ірина і Максим вмостилися вдвох у ванну, наповнену гарячою водою та піною. Глянувши на його розчепірені руки, Іра зітхнула і чмокнула по черзі кожну долоню.

— Мій ти бідненький… Нічого пояснити не хочеш, навіть тепер?

Під фразою «тепер» вона мала на увазі їхні дії відразу після того, як обоє нарешті переступили поріг квартири і зачинилися зсередини на новий замок. Спочатку не встигли дістатися до спальні. Потім, коли таки дісталися, подружнього ліжка їм виявилося замало.

— Мені б самому хто пояснив, — Бойко легенько хлюпнув на дружину водою. — Так чи інакше, вони вже самі, мабуть, зрозуміли, що забрали не того. І думали, як це краще викрутити. А тут ти вчасно нагодилася. Ось вони і сплели павутину брехні, яка влаштувала всіх і дозволила обом сторонам конфлікту зберегти обличчя.

— І все ж таки — за що тебе? — не відставала Ірина. — Це ж не просто так, коли хапають прямо на вулиці. Знали, куди йдуть, увірвалися в хату. Сусідка казала — ціла міліцейська операція. Невже і такі помилки бувають?

— Ти навіть собі не уявляєш, — сказав Максим. — Думаю, сьогодні все сталося через чийсь надто довгий язик.

— Ти про кого? — щиро поцікавилася Ірина.

— Поки сам не знаю. Ось доберуся завтра до редакції, там і розберемося, хто це в нас така хвеська язиката.

Аби зовсім припинити неприємну йому зараз розмову, Максим нахилився, знайшов губи дружини і торкнувся їх своїми.

… У ванній кімнаті в них давненько нічого не було…

Майор міліції Петро Швидкий, якого навіть ненароджені діти всіх кримінальних злочинців світу будуть знати як Шаленого Майора, мовчки переводив погляд з опера на прізвище Немирович на його напарника, опера на прізвище Данченко.

Хвилину тому він звелів обом замовкнути. Поспішаючи швидше доповісти останні новини, отримані під час спостереження за банкіром Семеном Котовським, вони то говорили хором, то разом замовкали, розуміючи, що перебивають один одного, то знову починали і знову — в унісон. Так нічого і не зрозумівши, Шалений Майор грюкнув кулаком по столу, наказав підлеглим заткатися, і тепер визначався, кому ж із них дати можливість викласти все толково, розважливо і неквапно.

Зупинивши після нетривалих коливань свій вибір на Немировичі, майор Швидкий жестом дав йому знак починати з початку.

— Коля сказав, що не знає, як це розуміти, — видав Немирович.

— Це ти з кінця починаєш, — скреготнув зубами Швидкий. — Висновки я сам зроблю, коли ви не можете. Давай так: Микола Бережний, водій Котовського, завербований нами в якості агента, сьогодні вранці… Я сам твого кота за яйця тягнути повинен?

— Якого кота? — Немирович не зажди розумів свого безпосереднього начальника.

Пояснення цьому було досить просте: останніми тижнями Шалений Майор буквально заганяв людей, вимагаючи цілодобового спостереження за об'єктом і регулярного прослуховування його телефонних розмов.