Останнє нічого не дало, хоча Швидкий якимось дивом вибив собі спеціальну техніку, причому — на досить тривалий час. Проте ні про що суттєве та важливе Нетудимак не говорив. Навпаки, поводився з мобільним, стаціонарним офісним та стаціонарним домашнім телефонами досить дивно. Наприклад, на минулому тижні замовив собі послугу «Секс по телефону», і чергові оперативники п'ятнадцять хвилин слухали, як жіночий голос верзе якісь еротичні дурниці, від яких теоретично хтось повинен збудитися, а насправді обом оперативникам на четвертій хвилині стало просто нудно.
Данченко припустив, що в такий спосіб Котовський цілком може отримувати зашифровану інформацію, використовуючи телефонну сексуальну службу в якості безпечного каналу зв'язку. Від банкіра можна було чекати якої завгодно каверзи, тому Швидкий про всяк випадок дав завдання встановити за номером телефону адресу, навідатися туди і дізнатися, що там насправді відбувається.
Витративши на це добу, Немирович із Данченком у результаті накрили якусь приватну квартиру, де цілодобово по черзі чергували біля багатоканального телефону три групи жінок. Працювали вони добу через три, наймолодшій виявилося сорок шість, найстаршій — шістдесят два.
Вона, до речі, користувалася в клієнтів найбільшим попитом — її тут знали під іменем Стелла. Насправді ж звали її Галина Василівна Сторчак, і років двадцять тому вона працювала на радіо, начитуючи добре поставленим голосом вистави для циклу програм «Театр перед мікрофоном». Для неї спілкування з клієнтами секс-служби було не стільки задоволенням, скільки роботою, яку вона, професійна актриса, робила дуже сумлінно. Хоча загалом Галині Василівні подобалося, що чоловіки не бачать її і уявляють собі томну цицькату красуню, зображену на рекламному флаєрі цієї служби.
Зрозумівши, що час витрачений даремно, Швидкий, не покладаючи вже великих надій на прослушку, зосередився на результатах зовнішнього спостереження і, головне, інформації, яку зливав Коля Бережний.
— Забули про кота, — махнув рукою Шалений Майор. — Помовч трохи. Давай, ти Данченко, тільки внятно.
— Значить, так, — опер зосередився і заговорив, старанно добираючи слова. — Сьогодні, у вівторок, чотирнадцятого липня, по дорозі в офіс Семен Котовський звелів своєму водієві зупинити машину і підібрав якогось чоловіка. Чоловік стояв на узбіччі. Він не махав рукою, взагалі — не подавав жодних знаків для того, аби його хтось спеціально впізнавав. З чого Коля робить висновок, із яким ми погоджуємося: наш об'єкт знав цього чоловіка в обличчя, знав, де він стоятиме, а отже — був якимось чином попереджений про цю зустріч. По жодному з телефонів, які знаходяться на технічному контролі, Котовський про подібну зустріч ні з ким не домовлявся. З чого роблю висновок: він або користувався лівим телефоном, або посилав комусь чи отримав від когось sms-повідомлення. Читати есемески ми поки що не маємо технічної можливості.
Слухаючи цей рапорт, Петро Швидкий вкотре за останні тижні зловив себе на думці, вірніше — на двох: або він сам запрацювався і зовсім не розуміє, що відбувається і в чому суть доповідей підлеглих, або працювати доводиться з повними ідіотами, від яких він сам, Шалений Майор, поступово заражається ідіотизмом. Він хотів перепитати Данченка, чи розуміє той, про що зараз взагалі говорить, та, трошки подумавши, вирішив не загостряти і без того критичну ситуацію.
Тим часом Данченко рапортував далі:
— У машині пасажир нічого не говорив. Хто він такий — наш агент сказати не може, бо ніколи раніше його не бачив. Так вони приїхали на Поділ, де Котовський наказав зупинитися в районі Контрактової площі. Коли Коля зупинив машину, шеф звелів йому вийти і попити кока-колу. Коля зробив це неохоче, бо в салоні працював кондиціонер, а на вулиці — страшенна спека…
— Ближче до теми, — нагадав Швидкий, побоюючись, як би опер не почав докладно говорити, в якому кіоску Коля купляв кока-колу і скільки за неї заплатив.
— Значить, поки наш агент пив кока-колу, Котовський про щось переговорив із своїм пасажиром. Розмова тривала менше п'яти хвилин, після чого незнайомий чоловік вийшов і змішався з натовпом на самій площі. Хлопці з наружки чесно намагалися його простежити, але або вони проклацали, або той вміло відірвався. Що може означати дві речі. Перша — Котовський знає, що його пасуть і попередив свого співбесідника, аби той вжив заходів. Друга — Котовський не знає, що його пасуть, просто і він сам, і його контакти вживають заходи безпеки про всяк випадок.
— Дуже мудрий висновок, — гмикнув Швидкий. — Чим все скінчилося?
— Коля зрозумів, що вже досить пити кока-колу, — сказав Данченко. — Тому й повернувся назад. Саме тоді, коли він сідав за кермо, Нетудимак сказав комусь у мобільний: «Через два тижні», і заховав трубку в кишеню.
Шалений Майор глянув на Немировича, даючи зрозуміти — тепер його черга.
— Кому дзвонив Котовський — зафіксувати не встигли, — пояснив той. — Розмова вийшла дуже короткою, навіть не розмова — повідомлення. Але повідомлення досить важливе. З цього роблю висновок, який суперечить попереднім висновкам колеги, — Немирович скосив на Данченка. — Котовський не підозрює, що його трубка — на прослушці. Інакше не скористався б нею, аби повідомити важливу інформацію.
Зрозумівши, що більше від підлеглих нічого не добитися, Шалений Майор відкинувся на спинку стільця і замислено побарабанив пучками пальців по краю столу. Якщо відкинути полову, відомості, принесені оперативниками, насправді були досить цінними.
Нетудимак до чогось серйозно готується.
Не інакше, як це «щось» — та сама передача грошової готівки, яка осяде на легальних рахунках банку і відмиється через них від усіх ознак свого явно кримінального походження.
Іншої операції Семен Котовський не готував.
Більше того: гроші ці повине передати посередник, котрий зв'язує банк Нетудимака і потужний наркокартель. Таким чином, зв'язок банкіра і наркоторгівців у разі перехоплення кур'єрів і зриву операції буде доведений. Що дасть можливість Шаленому Майору нарешті закрити банкіра всерйоз і надовго.
Отже, до операції, на яку затятий борець із злочинністю давно чекав, лишилося, коли вірити Котовському, два тижні.
— Два тижні, — промовив сам до себе Семен Котовський, дивлячись з вікна свого кабінету на Київ, який о цій порі року потопав у зелені і потерпав від спеки.
За два тижні почнеться фінансова операція, яка не просто допоможе його банкові триматися на плаву і почувати себе комфортно в час, коли більшість банків стогне від кризи і просить допомоги в держави. Вона знову відновить процес, на якійсь час втрачений: колообіг грошей у природі. Це буде його перший мільйон у цьому сезоні, який непомітно для оточуючих, пройшовши всі потрібні кола, подвоїться, потроїться, словом — почне рости і пухнути. Він, Семен Котовський, уже до вересня зможе трошки розтермосити ринок нерухомості, почавши активно скуповувати дешеві квартири через підставну фірму, яка належить йому особисто. А потім, потримавши ці квартири, він почне потроху гратися з цінами, задавати їм тон, з рештою — регулювати. І буде не так, як вимагатиме ринок, а так, як захочеться йому, Семенові Котовському.
Що там казати — надлишок грошей у складні для економіки часи грамотна людина завжди може використати собі в прибуток.
— Два тижні, — повторив він.
Постукавши, до кабінету зазирнула секретарка. Повертати голову, аби переконатися в цьому, не треба: банкір упізнав її по парфумах. Сам вибирав, сам дарував.
— Ну? — запитав він.
— Вибачте, але сказали — це терміново.
— Поклади на стіл.
Котовський знав, що секретарка зайшла з пакетом, який у офіс доставив кур'єр дві хвилини тому. Банкір навіть знав, що у цьому пакеті.
Процокавши каблучками, секретарка перетнула кабінет, лишила пакунок на шефовому столі і вийшла. Коли двері за нею зачинилися, банкір підійшов до столу, взяв пакет, розгорнув його. Там була коробочка, в ній — дешевий мобільник. Настільки дешевий, що Семен Котовський уже забув про існування таких моделей. Ввімкнувши телефон і, оперуючи стрілочками, зайшовши в меню, вибрав розділ «Контакти». Як і очікувалося, там був забитий один-єдиний телефонний номер.
