Зокрема, які б неможливо було засунути в один із отворів людського тіла.

— Ну, досить із тебе? — голосом утомленого педагога поцікавився Петро Шалига. — Чи ще пару таємниць слідства розкрити?

Максимові дуже хотілося, аби його зовнішній спокій не виглядав надто штучним.

А Шалига з Середою, в свою чергу, ніяк не могли дотумкати, чому в погляді та взагалі — всій поведінці їхнього полоненого помічається не очікуваний переляк, а неприхована цікавість.

— Не розумію, чого нашу міліцію лають за відсутність професіоналізму, — якомога бадьоріше відповів Бойко. — З таким арсеналом, як оце у вас, убивство Кеннеді розкрити запросто, не те що принцеси Діани.

«А міцні горішки не тільки в американському кіні бувають, мать його за ногу», — зробив Шамлига невтішний для себе висновок.

— Ти думав! — відповів він у тон полоненому. — До цього скоро теж дійде. Ми тут нерозкриті злочини двадцятого століття за двадцять чотири години розкриваємо. Скажи, Середа? — капітан мовчки кивнув. — Ну, а поки що, Бойко, мене особисто цікавить свіженький злочин початку двадцять першого століття. Який нібито був скоєний у Києві минулого вівторка.

Знову наблизившись до Максима, Шалига нахилився над ним, очі дивилися в очі.

— Куди ж жіночий труп зі скверика дівся? Той самий, про якій ти в своїй газетці цілу епопею написав. Вірніше, кого ви там під виглядом трупа на землю поклали? Кому за п'ятдесят баксів голову томатним соком залили? Хто свого пальця врізав, аби натуральної крові капнути? Бачиш, я все знаю, масовики-затійники довбані!

«Він справді все знає! — стрельнуло в Максимовій голові, холодний піт зрадницькі тік по обличчю. — Але чи вірить цей Шалига сам у те, що зараз каже? Були б докази та свідки — так довго не вошкався б. Не розповідав би коротку історію виникнення міліцейських тортур. Відразу витяг би всі тузи з рукавів. Знати — то таке, головне — довести».

— Дуже цікава історія, — вичавив із себе Бойко. — Це ви хочете згодувати громадськості? Самі облажалися, а тепер…

— Заткнися і слухай мене! — рявкнув Шалига, якому вже почали набридати ці ігрища. — У нас знаєш, як буває? «Мента» тобі ще простять. «Мусора» — ніколи в житті. І ти особисто, Максим Бойко, нас усіх у смітті виваляв! Мене, он Середу, начальника мого, коротше — всіх! Тому зараз, поки не почалося, ти напишеш всю цю історію на папірці. Ще й підпишешся.

— А коли почнеться? — виравалося в полоненого.

— Теж напишеш. Тільки вже після того, як закінчиться, не раніше. Причому писати будеш, наче радянський партизан, який здійснює останній у своєму партизанському житті подвиг: долаючи шалений нелюдський біль у всьому тілі.

— Я злякався, — признався Максим після короткої паузи.

Дивно: прозвучало це так, що майор Шалига полоненому не повірив.

— Це ти ще не лякався, — відповів він. — Не доводь до гріха, синку, їй-Богу, не доводь.

Максим зробив спробу хоч якось дати про себе знати зовнішньому світові.

— Я можу подзвонити комусь?

— Адвокату? — презирливо запитав Шалига. — Це не з нашого кіна.

— Хіба в Україні затриманий не має права на один телефонний дзвінок?

— Затриманий — має, — погодився Шалига. — Тільки не твоєму випадку. Офіційно тебе ніхто не затримував. Значить, синку, відомостей про те, що такий собі Бойко Максим десь сидить, теж нема. Признаєшся — оформимо твоє затримання офіційно. Адвокату подзвониш, жінці подзвониш, аби запасні шкарпетки несла. А я тобі сам особисто піцу замовлю. Навіть коньяку дам — не скоро ж потім знадобиться. Ну, як?

Максим заплющив очі. Часу на роздуми не було, та й думки купи не трималися. Але щойно він переконався в правильності своїх підозр: нічого в Шалиги нема. Тисне, лякає, на понт бере. Значить, є поки що лише його слово проти слова Бойка. Якого, до речі, полонений ще не сказав.

Він розплющив очі, зустрівся поглядом із своїм мучителем. Згадав, як у школі директор залишив усіх після уроків і три години намагався дізнатися, хто написав про нього матюкливого віршика на стінці шкільної вбиральні. Згадав також, що ані колективні, ані індивідуальні бесіди в сусідньому класі не допомогли — однокласники стояли один за одного на смерть.

— Не знаю, як вам удалося придумати таке дивне пояснення історії зі зниклим трупом, — промовив Максим. — Тільки кримінальної справи у вас нема. Бо немає трупа. Ви його не знайшли. Тіла нема — діла нема, правильно? Ну, а раз нема справи, значить нема підстав звинувачувати когось у її фальсифікаціях. Нема чого фальсифікувати, правильно?

Шалига мовчав. Мовчав і Середа. Обоє, не змовляючись, зрозуміли: журналюга читає їхні думки і робить ті висновки, яких вони обоє боялися.

— Те, що в газеті написано, ще нічого не означає, — Бойко накручував себе і ставав дедалі сміливішим. — Там, у моїх статтях, нікого конкретно винним не названо. Жодних прізвищ, крім прізвищ тих, хто або дав пояснення з приводу зниклого жіночого трупа, або відмовився таке пояснення давати. До суду ця історія не дійде. Тому краще вам без скандалу мене відпустити. Полякали — буде. Можу пообіцяти — про труп, який не може знайти міліція, більше не писатимуть. Тема вже себе вичерпала. Я все сказав.

Шалига не витримав — копнув полоненого знову, тепер уже сильніше.

Зробив це, бо його переповнювала безсила лють.

Нічого не кажучи, він кивнув Середі і вийшов з кабінету. Капітан, красномовно чиркнувши по своєму горлу великим пальцем, вийшов слідом за майором, щільно причинивши двері.

Максим видихнув. Він ще не знав, чи переміг, та був собою задоволений — він боровся. Вільною рукою витер з обличчя липкий піт і почав зважувати свої шанси на порятунок.

Витягнувши з нагрудної кишені сорочк зіжмакану паперову серветку, Шалига витер спітніле від задухи та напруги обличчя.

— Що скажеш?

— Не таких ламали, — буркнув Середа. — Зняти штанці, піднести кийка до дірочки в жопі — відразу іншої заспіває.

— Випадок не той, — Шалига пульнув зіжмаканою серветкою в кошик для сміття і промазав. — Ти ж знаєш, що журналюга правий. Він сам мусить розколотися. Без того, аби пхати йому в зад кийок у кондомі. Бо поки що в нас у активі — тільки усні народні казки твоєї сороки. Писати про те, що ми, менти дурні — не кримінальний злочин. Навіть не адміністративне правопорушення. От якби він тебе персонально ідіотом назвав, тоді це наклеп, образа честі й гідності, привід для порушення справи. А так…

Шалига безнадійно махнув рукою і закурив.

— Вони ж міліцію туди викликали. Мене, — Середа вдарив себе кулаком у груди. — Ложний виклик, свідоме введення правоохоронців у оману…

— Все правильно! — перебив його Шалига. — Тільки вони кажуть — труп був! Це зафіксовано на фотографії! Сліди крові ти там знайшов! Де склад злочину? Формально — нема! Де кримінальна справа, порушена по факту вбивства? Нема кримінальної справи! Що лишається? Почитали люди щось там у газетці. Хтось наче бачив жіночий труп, який потім зник у невідомому напрямку. Байка? Байка, одна з сотень тисяч газетних шняг. Про неї вже за пару днів забудуть, можеш мені повірити. Ну, вздрючив я тебе. Мені вставили звідти, — майор кивнув на стелю. — Перший раз хіба?

Середа злодійкувато роззирнувся. В коридорі нікого не було.

— А якщо ми його і правда того… Слоником, кийком у жопу, ще там щось…

— Не заперечую. І як офіцер міліції, і як людина, — признався Петро Шалига. — Але ж у такому разі Бойко рано чи пізно зможе спілкуватися з зовнішнім світом. Мовчати не буде, піде ва-банк. Ось тоді вже точно не відмиєшся. Тут не тільки перевищення повноважень — взагалі корупцію пришиють. Бачиш, що кругом робиться? Тільки попадися, відразу собак на себе назбираєш…

— Та бачу ж…, — Середа сплюнув собі під ноги, розтер слину, від надлишку нереалізованої негативної енергії лупонув кулаком об стіну, скривився. — Так що з ним робимо?

Шалига мовчки докурив, жбурнув недопалок у смітник і теж промазав.

— Хай поки з мавпами в тебе посидить, — вирішив він. — Там видно буде.