— Боже! — тільки й вирвалося в неї.

— Пако! — радісно вигукнув Рашпиль. — Дивися, старий кого я тобі привіз! Подобається?

Він виштовхав полонянку на середину кімнати.

Посмішка, яка враз розпливлася на Паковій пиці, налякала Ірину більше, ніж поява людини, схожої на рашпиль. В десять разів більше, ніж почута в сім років від бабусі казка про вурдалака. В сто разів більше, ніж миша, яка шурхотіла якось цілу ніч на кухні київської «хрущовки», яку вона студенткою знімала за шалені, як їй тоді здавалося, гроші. В тисячу разів більше, ніж перспектива залишитися неодруженою після першої серйозної сварки з майбутнім чоловіком Максимом за тиждень до весілля — він тоді грюкнув дверима і його не було цілу ніч.

Пако зробив крок до обіцяного йому ласого шматка.

— Вже можна? — з виразом дитини, яка просить чупа-чупс, запитав він у Муси.

— НАЗАД! — не стримався — рвонувся на своєму короткому ланцюгу Максим.

Муса вдоволено глянув на полоненого, потім — на Пако, який уже знаходився на низькому старті.

— Почекай, — зупинив він хтивця. — Ми запитаємо про це в нашого гостинного господаря.

Підійшовши до Максима впритул, Муса нахилився, згріб правицею його підборіддя, стиснув міцно, глянув просто у вічі.

— Як ти нам скажеш, баранчику? Що краще: різати тебе на очах у твоєї красуні-дружини чи віддати цю твою ляльку нашому Карабасу-Барабасу? Як швидше умовити тебе віддти нам золотий ключик, Буратіно дерев'яний?

— Макс, — озвалася Ірина слабким голосом. — Макс, про що вони говорять?

— Я не знаю, — помовив Максим. — Вони прийшли і шукають якісь гроші. Скажи їм, що вони помилилися, і вони підуть.

Останні сумніви Іри розвіялися: вони справді шукають той скарб, який знайшов Максим. До речі, вона справді не знала, де він знайшов ці гроші і де ці гроші тепер. Значить, врятувати їх обох і віддати цим людиноподібним їхній мільйон вона не може, інакше зробила б це, щойно побачила Пако та його посмішку.

Вона готова була віддати всі скарби світу, аби ця потвора навіть не намагалася наблизитися і просто вийшла б з квартири.

— Ні, лялько, ми нікуди не підемо без наших грошей, — Муса пустив максима, повернувся до Ірини. — Твій мужик дуже дурний. Він готовий віддати тебе на обід нашому другу Пако, аби не повертати нам мільйона! Ти з ним згодна? Цікаво, що, які пекельні муки люди готові терпіти всього лише за мільйон баксів?

Усе. З неї досить.

— Максиме, ВІДДАЙ ЇМ ГРОШІ! Якщо це їхні — віддай! Ти що, не бачиш, що робиться?

Зараз вона перекрикувала навіть телевізор.

Після короткої паузи Муса заплескав у долоні.

— Ну, нарешті! Хоч хтось визнав, що гроші десь таки є, і що ці гроші — чужі. Наші, — він тицьнув пальцем себе в груди. — А то «нема», «не знаю»… Зовсім не цікаві слова. Слухай, лялечко, може доведи справу до кінця? Сказала, що гроші є, покажи, де вони заховані. Обіцяю — з вами нічого не буде. Хочете поясню, чому?

Ірина активно закивала. Максим далі мовчав.

— В міліцію ви не побіжите, — впевнено сказав Муса. — Що ви їм скажете, на що поскаржетеся? Дяді менти, в нас погані хлопці мільйон доларів забрали, які ми в них украли… До того ж ви не знаєте про нас нічого. Кінець кінцем, сьогодні вже не часи моєї молодості, коли братва не лишала свідків. Крові я не хочу, зайвої крові, а ви в цій історії — люди, погодьтся, зайві. Так що давай — і розбіглися.

Ірина розгублено глянула на прикутого до батареї чоловіка.

— Так я не знаю… Чуєш, Макс, все буде нормально. Вони обіцяють і я вірю. Де гроші? Віддай, Макс, віддай їм. Хіба не бачиш…

— А ти хіба не бачиш?

Іра вражено замовкла.

Бо не до неї звертався зараз Бойко — до людини-орангутанга. А далі звернувся до всієї компанії:

— ВИ ХІБА НЕ БАЧИТЕ?

Розібратися в тому, хто що бачить і хто чого не бачить, зашкодив дзвінок у двері.

— Бачите? — почув Шалений Майор голос Немировича у тріскучому динаміку рації.

Спершу Швидкий не повірив, що потрібний їм під'їзд пасуть якісь двоє в непоказній запиленій старенькій «шкоді».

Коли група захоплення висунулся нарешті на позиції, він уже збирався віддавати команду починати операцію. Та раптом Немирович дав сигнал — підходи до підїзду або охороняються додатковими бійцями, або намалювалася невідома поки що третя сила, яка теж зацікавлена в їхніх «клієнтах».

— Бачу, — відповів він, і справді вже переконався — з'явилися додаткові проблеми.

— Як діємо? — потріщала рація.

— Поки що себе не виявляти. Чекати команди. Перевірити обережно, що то за клієнти.

Оперативні «Жигулі», форпост Немировича з Данченком, були припарковані поруч із дитячим майданчиком.

Тим часом один із пасажирів непоказної запиленої старенької «шкоди» так само доповідав по рації:

— Схоже, тут справді якась война починається. Движняк явно нездоровий. Що робимо?

— Не виявляйте себе, — скомандував своїм операм майор Шалига. — Чекайте команди. В разі виникнення нештатної ситуації дійте згідно обставин. Постараюся прокачати цих, які сидять у «Жигулях», біля пісочниці.

Сказавши так, один оперативник вийшов зі «шкоди», демонстративно похлопав себе по кишенях, потім неквапом перетнув двір від скверику біля будинку, де прилаштувалася їхня машина, до пісочниці. Наблизившись, постукав у вікно, зсередини скло опустили.

— Здоров, мужики, — приязно кивнув опер. — Товариш не курить, у мене цігарки вийшли, а тут район якісь лівий — купити нема де. Не виручите на пару цигарок?

Немирович, до якого звернувся опер, мовчки простягув йому пачку.

— Бери вже дві, — розщедрився він.

Оперативник витяг пару цигарок, подякував, прикурив від запропонованої запальнички.

— Не треба тут курити! — не стрималася Іра.

Але банкір Котовський плювати на всякі заборони хотів. Сьогодні — навіть на заборони лікарів щодо тютюну і алкоголю: сигарета потрібна зараз, як ніколи, аби спокійно розібратися з усім цим дурдомом. Та й випити б не завдило, ось тільки в цій поганій хаті нічого не було, крім батареї порожніх пляшок з-під коньяк на кухні, а флягу з віскі Котовський необачно лишив у бардачк своєї машини.

— Ще раз, — звернувся він до Муси, ігноруючи прикутого до батареї хазяїна квартири. — І вимкни «ящик», голова гуде.

— Він каже, що в цієї баби не всі вдома, — повторив той. — А баба, звісно, заперечує. І каже, що її чоловік справді знайшов гроші. Один мільйон доларів…

Тим часом Білик-Дебілик виконав наказ банкіра — телевізор замовк.

— Чому не два? — втрутився зі свого місця Максим. — Ні, ти поясни, Іро, чому не два? Два більше, ніж один! Але менше за три! Чому не три мільйони?

— Закрий рота, мудак! — зірвалася на крик Іра. — На мене тобі плювати! Тобі начхати, що ці потвори хочуть зімною зробити! Може, тоді приємно буде дивитися на це?

— Мені на тебе зараз дивитися неприємно! — крикнув у відповідь Бойко. — І тим більше неприємно, що про твої проблеми дізналися ці потвори, а не лікарі!

— Ах, лікарі! — Ірина стиснула кулачки. — Значить, лікарі?

— Бачиш, до чого твої фантазії привели? — не вгавав Бойко.

— Та я табе зараз…

Тепер для Ірини існував лише чоловік, який смертельно образив її в присутності ціх жахливих типів. Як раз на них вона і не зважала. Пошукала, чим би кинути в Бойка, нахилилася за першим-ліпшим предметом, розкиданим по підлозі. І злригнлася від викрику Муси:

— ЗАМОВКНІТЬ! ОБОЄ!

Глянула Іра на людину-орангутанга — і остовпіла.

Ще ніхто і ніколи в житті не наставляв на неї пістолет. Другий ствол Рашпиль націлив на Максима.

— Тепер так: кожен з вас відкриває рота тоді, коли я звелю, — промовив Муса. — Якщо згодні, кивніть.

Полонені кивнули. Максим — відразу, Ірина — трошки подумавши: навіть у такій ситуації небажання, аби їй хтось затикав рота, почало переважувати навіть страх перед Пако, з лиця якого не сходила жахлива хтива посмішка.

— Кажи, лялько, — Муса зробив пістолетом диригентський жест.

— Мій чоловік знайшов скарб, — слухняно повторила Ірина. — Він сам сказав мені про це два дні тому. Де він ці гроші знайшов і де вони зараз, я не маю жодного уявлення. Після того, як він вам їх поверне, я розлучаюся з цим…