— Поки що нас із тобою ні на чому не розвели, — цілком справедливо відзначив Бойко. — Навпаки, он уже офіціант нам пляшку на стіл поставив. Не хочу загосрювати на цьому увагу… Але знаєш, скільки вона коштує, тим більше — тут?

— Їм для чогось потрібі були глядачі! — вперто вела своє Ірина, навіть танцювати припинила, і тепер вони стояли і дивилися один на одного під музику. — Цими глядачами стали саме ми. Може, — вона раптом озирнулася в бік їхнього столика, — вони так ненав'язливо підсунули нам отруєне вино?

— Ти серйозно?

— А як же! Слухай, раптом ці бандити, ну, з Полтавщини, тебе в такий спосіб дістати хочуть? І мене заодно?

— Не мели дурні…

— Не дурня! — тепер Ірина налаштувала себе досить серйозно. — Я не питиму того вина. І тобі не раджу. Взагалі… Не подобаються мені чимось ті двоє коміків. Наче в кіно… Як Пьєр Рішар і Депардьє.

— Ну, припустімо, Депардьє не комік, а друг президента нашої держави. В президента нашої держави не може бути друзів-коміків…

— Тоді як Нікулін, Віцин і Моргунов!

— Наших Саші і Артема було двоє…

— Ну тебе, з тобою не цікаво! — Ірина напівжартома легенько відштовхнула чоловіка від себе. — Як клоуни Бім та Бом, годиться?

— Приймається! Ми танцюємо чи йдемо?

Музика тим часом закінчилася, і в подружжя Бойків не лишилося вибору. Підвівши дружину під руку до столика, Максим блазнювато вклонився.

— У нас на шкільних танцях такий був порядок: звідки взяв дєвушку, туди її назад і постав.

— Зовсім не уявляю тебе на таких танцях, — Ірина роззирнулася і Максим навіть у напівтемряві залу помітив — вона раптом стривожилася.

— Що сталося? — запитав швидко.

— Нічого… Бачиш?

— Що — «бачиш»?

— Вірніше — не бачиш?

— Бачиш, не бачиш… Кого?

— Наших Біма з Бомом. Вони так і не повернулися сюди.

Мимоволі Максим теж глянув у різні боки. Справді, Саші з Артемом у залі не помічался.

— То й що? Пішли люди по своїх справах… Побавилися в невідомі нам ігри — і пішли. Може…

Та він не договорив. Бо враз перехопив погляд Ірини. А та, в свою чергу, дивилася на стильно одягнутого чоловіка біля барної стійки. Той так само не зводив із неї очей, явно помітив, що жінка вловила його погляд і тепер дивиться на нього, і зовсім не приховував своєї зацікавленості.

Навпаки: щойно на нього звернув увагу Бойко, стильний відклеївся від стійки і рішуче перетнув зал, прямуючи просто до них.

— Добрий вам вечір. Вибачте, що порушую ваш тет-а-тет.

У незнайомця виявився на диво приємний голос, хоча Ірині здалося — в разі чого цим приємним голосом незнайомець може віддати жорсткі накази і не дуже приємні розпорядження.

— Нічого, — підтримав розмову Максим. — Ви за цей вечір не перший.

— В смислі — не перший? — трошки загальмував стильний.

— Це я так, думки уголос. Присядьте, — запросив вин, сідаючи сам і подаючи приклад дружині. — Що привело вас до нашого скромного столика?

Іра і стильний незнайомець присіли за столик одночасно.

— Почну відразу, не буду довго крутити, — промовив гість. — Моє прізвище Комаровський.

— Дуже приємно. А моє — Бойко, — в тон йому відповів Максим.

— І все? — стильний не приховував подиву.

— Чому все? Звати мене Максимом, це — Ірина, моя дружина. А що ще вас цікавить?

— Мабуть, ви не зовсім розумієте. Це моя провина, я не назвав свого імені. Артур Комаровський…

Почувши це, Ірина не стрималася — зойкнула і закрила рота долонею. Вже від самого прізвища їй стало трошки млосно, хоча вона була свідома того, що Комаровський — досить поширене прізвище. Он однокурсник у неї був Комаровській. В їхній школі вчилося аж два Комаровських, причому родичами вони не були. Але Артур Комаровський лише один. І усвідомивши це в повній мірі, Ірина знову не стримала зойку.

— Ти чого? — здивовано глянв на дружину Максим.

— Усе нормально, — жестом заспокоїв його новий знайомий. — Жінки, які читають жіночі глянцеві журнали, дуже швидко розуміють ситуацію.

Максим мусив визнати — його жінка справді регулярно і уважно читала жіночі глянцеві журнали. Кількома з них наіть кидалася в нього не далі як учора ввечері.

— Яку ситуацію? — все ж таки вирішив точнити він.

— Макс, — прошепотіла Ірина. — Макс, це той самий Артур Комаровський.

— Який «той самий»? — з боку було помітно, як у Бойка поступово уривався терпець. — Я, правда, чогось не розумію.

Комаровський зітхнув, у в цьому зітхання було втілення всієї світової скорботи: мовляв, є ж іще на світі такі бевзі, котрим його ім'я та прізвище нічого не говорять.

— Студія «Комар», — терпляче пояснив він — Ні з чим не переплутаєш — дуже просто.

— Агенція фотомоделей, Макс! — вигукнула Іра. — Я тобі вдома покажу купу журналів, де є їхні фотосесії! Це ж кузня зірок фешн-бізнесу! Ви, правда, той самий?

Хоча журналіст Бойко і розумів значення цих словосполучень, глибинна сутність їх для нього лишался загадкою. Яку, між іншим, Максим і не збирався найближчим часом розгадувати. Але якщо воно так діє на жінок…

— Не просто той самий — я той, хто вам потрібен! — заявив між тим Комаровський. — Ви, Ірино, я так розумію, знаєте мої роботи…

Їхня розмова почала набувати надто вже довірливого характеру. Хоча ще кілька хвилин тому жінка підзрювала двох випадкових знайомих у спробі фізичного усунення її чоловіка.

— Е, що відбувається? — підніс голос Максим.

Ірина відмахнулася від нього, наче від набридливої мухи.

— Мені дуже подобається «Віднесені вітром» і «Королева Марго»! Які потрясні там плаття! — вона повернулася до Бойка всім корпусом: — Макс, агенція «Комар» робить фотосесії на теми відомих класичних романів та фільмів! Ну, я ж тобі показувала!

— Ага, було щось таке, — невпевнено відповів той. — Я ж не по таких речах…

Від Ірини не сховався винуватий погляд, який її не просунутий у жіночих глянцево-журнальних справах чоловік кинув на Комаровського.

— Та ясно, я не ображаюся, — благодушно махнув рукой новий знайомий. — Ми працюємо з жінками і насамперед для жінок. Тому, раз додаткових поясень не треба, переходжу відразу до справи. Зараз, у даний момент, ми готуємо нову серію — «Анжеліка і король». Мені здається, Інно…

— Ірино…, — машинально поправила його жінка.

— Вибачте, Іро, мені здається, що сьогодні тут я знайшов Анжеліку. Ви розумієте, про кого я?

Ірині Бойко здалося, що зараз під її ногами розверзнеться підлога.

— Бойко…, — прошепотіла вона.

— Що?

— Бойко…

— Ну!

— Бойко, вщипни мене!

Максим перевів погляд із Ірини на Артура Комаровського.

— Слухайте, що відбувається? Чом я повинен її щипати?

— Можете не щипати, — знизав плечима Комаровський. — Але повірте моєму досвіду — помиляюся я не так же й часто. А в нинішні часи взагалі не маю права на помилку. Отже, Максиме, я готовий за кілька днів підписувати з вашою дружиною контракт. У моїй новій фотосесії Інга…

— Ірина…

— Ірина постане в образі маркізи Анжеліки Сансе де Монте-Лу, згодом — графині де Пейрак. Мені здається, їй пасуватиме і цей образ, і плаття, які будуть його підкреслювати.

Бойко бачив. Як дружині остаточно паморочилося в голові від несподіваного жіночого щастя.

— Слухайте, це…, — від надлишку почуттів вона задихалася. — Ну… Я ж ніколи…

— В цьому — основна ідея, — спокійно і діловито пояснив Комаровський. — Ви — та сама Анжеліка з Монте-Лу, яка ніколи не була при королівському дворі. Від розгубленості до впевненої величі, ось така задумка. Розгубленість у вас вийде, а велич з'явиться, повірте професіоналові. Аби не витрачати часу, я хочу на секунду вкрасти вас у чоловіка.

Демонструючи абсолютну серйозність намірів, Артур Комаровський підвівся і з усією властивою йому галантністю простягув Ірині руку. Слово «вкрасти» помітно збентежило її, вона глянула на чоловіка, шукаючи порятунку, і порятунок не забарився — Максим теж підвівся, сподіваючись, що у тьмяному інтимному світлі залу змій-спокуник із шоу-бізнесу помітить всю суворість його погляду.