— Усі ті молоді люди підуть на смерть, перетворять себе на гарматне мясо, отче Кротті. Тримаючи в руках гвинтівки та револьвери, з яких вони навіть не вміють стріляти. Сотні, тисячі невинних, таких, як ці, битимуться проти гармат, проти кулеметів, проти офіцерів і солдатів наймогутнішої у світі армії. Щоб нічого не досягти. Хіба це не жах?

— Безперечно, це жах, Роджере, — погодився чернець. — Але водночас неправда, що вони не досягнуть нічого.

Він зробив тривалу паузу, а потім заговорив повільно, схвильовано й з болем у голосі:

— Ірландія — країна глибоко християнська, вам це відомо. Можливо, через своє особливе становище окупованої країни вона більше, аніж інші, сприйняла послання Христа. А може, тому, що ми мали таких місіонерів і апостолів, як святий Патрик, що володіли неймовірним даром переконувати, віра проникла там набагато глибше, аніж в інших частинах світу. Наша релігія — це релігія насамперед для тих, хто страждає. Для принижених, для голодних, для переможених. Ця віра не дозволила нам розпастися як країні, попри ту силу, що намагалася нас розчавити. У нашій релігії головна ідея — мучеництво. Принести себе в жертву, віддати своє життя. Хіба не так учинив Христос? Він утілився в людину й витримав найжорстокіші катування. Зраду, тортури, смерть на хресті. Хіба він не досяг нічого, Роджере?

Роджер пригадав Пірса, Планкета, цих молодих людей, переконаних, що боротьба за свободу є містичною, а не лише громадянською.

— Я розумію, що ви хочете сказати, отче Кротті. Я знаю, що такі люди, як Пірс, Планкет і навіть Том Кларк, який має славу реаліста й практика, знають, що повстання — це пожертва. І переконані, що, пішовши на смерть, вони створять символ, який мобілізує всю енергію ірландців. Я розумію їхнє прагнення принести себе в жертву. Але чи мають вони право тягти за собою людей, позбавлених їхнього досвіду, їхнього ясного бачення, юнаків, які не знають, що йдуть на смерть лише для того, аби подати приклад?

— Я не захоплююся тим, що вони роблять, Роджере, я вже вам про це сказав, — прошепотів отець Кротті. — Мучеництво — це щось таке, з чим християнин мириться, а не та мета, до якої він прагне. Та можливо, Історія не привела б людство до такого прогресу, якби люди ніколи не йшли на жертви? Але тепер мене найбільше турбуєте ви. Якщо вас схоплять, ви не матимете нагоди померти в бою. Вас осудять за державну зраду.

— Я вплутався в ці події, отче Кротті, і мій обов’язок — піти до кінця. Я ніколи не зміг би віддячити вам за те, що ви для мене зробили. Ви дозволите мені попросити у вас благословення?

Він опустився навколішки, отець Кротті благословив його, й вони попрощалися, міцно обнявшись.

Коли отці Кейрі та Мак-Керрол увійшли до його камери, Роджер уже одержав папір, перо та чорнило, які попросив, і твердою рукою, що не тремтіла, швидко написав два короткі послання. Одне своїй кузині Ґертруді, а друге, колективне, — друзям. Обидва були дуже схожі. У посланні, адресованому Джі, після кількох зворушливих фраз про те, як він її любить і які спогади про неї зберігаються в його пам’яті, він написав: «Завтра, в день Святого Стефана, я помру смертю, якої шукав. Сподіваюся, Бог простить мої гріхи й прийме мої молитви». У листі друзям лунав той самий трагічний відгук: «У своєму останньому посланні до всіх я закликаю до найвищого «злету сердець». Бажаю всього найкращого тим, хто хоче забрати в мене життя, й тим, хто намагався врятувати його. Усі ви тепер мої брати».

Містер Джон Елліс, кат, як завжди, в чорному одязі й у супроводі свого помічника, який відрекомендувався як Роберт Бахтер і який нервував і здавався наляканим, прийшов обміряти його тіло — зріст, вагу й розмір шиї, — щоб, як пояснив він із професійною незворушністю, визначити висоту шибениці й міцність мотузки. Поки він обміряв його метром і записував розміри до свого зошита, він розповів йому, що, крім цієї професії, він досі працює перукарем у Рочдейлі і що його клієнти нерідко намагаються випитати в нього таємниці його катівського ремесла, але він у цьому плані мовчазний, як сфінкс. Роджер був радий, коли вони пішли.

Трохи згодом охоронець приніс йому останню паку листів і телеграм, уже перевірених цензурою. Листи були від людей йому незнайомих. Вони бажали йому успіху або ображали його й називали зрадником. Він недбало переглянув їх, але велика телеграма привернула його увагу. Вона надійшла з Манауса від каучукопромисловця Хуліо С. Арани. Навіть Роджер міг виявити безліч помилок в її іспанському тексті. Вона закликала його «визнати перед людським трибуналом свої помилки, відомі лише божественному правосуддю, яких він натворив під час своєї діяльності в Путумайо». Він, мовляв, «навигадував подій, яких не було, і вплинув на барбадосців, щоб вони підтвердили те, чого ніколи не відбувалося, з єдиною метою «здобути собі славу й багатство». Телеграма закінчувалася такими словами: «Я прощаю вас, але треба, щоб ви були справедливим і оголосили з усією відвертістю правду про події, яких ніхто не знає краще, ніж ви». Роджер подумав: «Цієї телеграми його адвокати не редагували, отже, він надіслав її сам».

Він був спокійний. Страх, який у попередні дні й тижні не раз морозив йому спину, тепер розвіявся остаточно. Він був переконаний, що прийме смерть із тим самим спокоєм і тією самою твердістю, з якою прийняли її Патрик Пірс, Том Кларк, Джозеф Планкет, Джеймс Коннолі й усі ті хоробрі чоловіки, які принесли себе в жертву в Дубліні в той квітневий тиждень, щоб Ірландія стала вільною. Він відчував, що готовий забути про свої проблеми й тривоги й спробувати залагодити свої стосунки з Богом.

Отець Кейрі й отець Мак-Керрол прийшли дуже серйозні й співчутливо потиснули йому руку. Отця Мак-Керрола він бачив три або чотири рази, але розмовляв із ним мало. Він був шотландець, і в нього трохи смикався ніс, що надавало його обличчю комічного виразу. Натомість до отця Кейрі Роджер відчував глибоку довіру. Він віддав йому книжку «Наслідування Христа» Томаса де Кемпіса.

— Мені вона вже не потрібна, подаруйте її комусь. Це єдина книжка, яку мені дозволили читати в Пентонвілській в'язниці. Я не нарікаю. Вона була мені доброю компанією.

Якщо коли-небудь вам випаде зустрітися з отцем Кротті, скажіть йому, що він мав слушність. Томас де Кемпіс був, як він мені сказав, чоловік святий, розважливий і сповнений мудрості.

Падре Мак-Керрол сказав йому, що шериф зайнявся його цивільним одягом і скоро його принесе. На складі у в’язниці він пом’явся й забруднився, й містер Стейсі сам подбає, щоб його випрали й випрасували.

— Він добрий чоловік, — сказав Роджер. — Він утратив на війні свого єдиного сина й сам мало не помер від горя.

Після паузи він попросив, щоб тепер вони зосередилися на розмові про католицьку віру.

— Для вас це буде поверненням, а не наверненням, — ще раз нагадав йому отець Кейрі. — Ви завжди були католиком, Роджере, за рішенням вашої матері, яку ви так любили і з якою скоро зустрінетеся.

Вузька камера, здавалося, стала ще меншою тепер, коли в ній перебувало троє людей. Вони ледве знайшли простір, щоб опуститися навколішки. Протягом двадцяти чи тридцяти хвилин вони молилися, спочатку мовчки, а потім стали проказувати вголос Отченаш та Аве Марія, ченці починали кожну молитву, а Роджер закінчував.

Потім отець Мак-Керрол відійшов, щоб дати змогу отцеві Кейрі вислухати сповідь Роджера Кейсмента. Священик сів на краєчок ліжка, а Роджер залишився стояти навколішках, коли почав перелічувати довгий, надзвичайно довгий список своїх реальних та уявних гріхів. Коли він уперше заплакав, попри всі зусилля, яких докладав, щоб стриматися, отець Кейрі посадив його поруч себе. Так тривала ця заключна церемонія, протягом якої, поки говорив, пояснював, згадував, запитував, Роджер відчував, що й справді він усе більше й більше наближається до своєї матері. Були хвилини, коли його змагало відчуття, що стрункий силует Анни Джефсон з’являвся і зникав на стіні з червоної цегли в його камері.