Він плакав багато разів, як ніколи досі не плакав, уже не намагаючись стримувати сльози, бо вони допомагали йому позбутися напруги й гіркоти, і йому здавалося, що не тільки його душа, а й тіло ставали значно легшими. Отець Кейрі дозволяв йому говорити, мовчазний і нерухомий. Іноді він ставив якесь запитання, робив якесь зауваження, промовляв якусь коротку заспокійливу фразу. Перш ніж призначити йому покуту й дати відпущення, він обняв його і сказав: «Ласкаво просимо туди, де був завжди ваш дім, Роджере».
Незабаром по тому відчинилися двері камери, й знову увійшов отець Мак-Керрол, а за ним шериф. Містер Стейсі тримав у руках його темний костюм і білу сорочку з коміром, його краватку й камізельку, а отець Мак-Керрол — черевики й панчохи. Саме цей одяг був на Роджерові, коли Центральний кримінальний суд засудив його до страти через повішення. Його одяг був бездоганно чистий і випрасуваний, а черевики намащені кремом і начищені до блиску.
— Я дуже дякую вам за цю послугу, шерифе.
Містер Стейсі кивнув головою. Його щокате обличчя було, як завжди, сумне. Але цього разу він уникав дивитися Роджерові у вічі.
— Ви дозволите мені прийняти душ, перш ніж убратися в цей чистий одяг, шерифе? Було б шкода, якби я забруднив його своїм липучим тілом.
Містер Стейсі кивнув головою цього разу з ледь помітною змовницькою усмішкою. Потім вийшов із камери.
Тепер усі троє примостилися на ліжку, хоч їм і було там тісно. Так вони й сиділи, іноді мовчали, іноді молилися, а іноді розмовляли. Роджер розповідав їм про своє дитинство, про свої перші роки в Дубліні, у Джерсі, про вакації, які проводив зі своїми братами та сестрою в дядьків по матері, в Шотландії. Отець Мак-Керрол зрадів, коли почув, що шотландські вакації здавалися малому Роджерові чимось подібним до перебування в раю, такими вони були чистими й наповненими щастям. Стишеним голосом він промугикав їм кілька дитячих пісеньок, яких навчали його мати й дядьки, й він також пригадав, як снилися йому подвиги легких драгунів в Індії, про які їм розповідав капітан Роджер Кейсмент, коли був у доброму гуморі.
Потім він надав слово їм, попросивши розповісти, як вони стали священиками. Чи вони вступили до семінарії за покликанням, чи під тиском обставин, тобто їх підштовхнули туди голод, убогість, бажання одержати освіту, як це властиво для багатьох ірландських ченців? Отець Мак-Керрол став сиротою ще до того, як навчився користуватися своїм розумом. Його взяли на виховання старі родичі, які віддали його навчатися до парафіяльної школи, де парох, який ставився до нього із симпатією, переконав його, що його покликання — церква.
— Що я міг зробити, як не повірити йому? — замислено сказав отець Мак-Керрол. — Правду кажучи, я пішов до семінарії без особливої переконаності. Бог покликав мене до себе згодом, в останні роки мого навчання. Мене дуже цікавила теологія. Я прагнув навчатися і навчати. Але ми вже знаємо, що людина наміряється, а Бог розпоряджається.
В отця Кейрі життя складалося зовсім інакше. Його батьки, заможні комерсанти з Лімеріка, були католиками більше на словах, ніж на ділі, тому середовище, в якому він виріс, не було релігійним. Попри це він відчув покликання уже в юності й навіть міг назвати подію, яка справила на нього вирішальний вплив. Євхаристичний конгрес, що відбувся, коли йому було тринадцять чи чотирнадцять років, на якому виступив отець-місіонер, падре Алойсус, і розповів про роботу, що її здійснювали в сельвах Мексики та Гватемали ченці та черниці, з якими він провів двадцять років життя.
— Він був такий добрий оратор, що приголомшив мене, — сказав отець Кейрі. — З його вини я став тим, ким я є тепер. Більше ніколи я не бачив його й нічого про нього не чув. Але мені назавжди запам’яталися його голос, його палкий ентузіазм, його риторика, його довга борода. І його ім’я: отець Алойсус.
Коли знову відчинилися двері камери і йому принесли звичайну скромну вечерю — бульйон, салат і хліб, — Роджер зрозумів, що вони проговорили кілька годин. Вечір згасав, і починалася ніч, хоч кілька сонячних променів ще проникали крізь ґрати високого вікна. Він відмовився від вечері й залишився сам-один із пляшкою води.
І тоді йому пригадалося, як в одну зі своїх перших експедицій до Африки, в перший рік свого перебування на Чорному континенті, він переночував кілька ночей у невеличкому селі, в якому жило плем’я, чию назву він забув (можливо, банґві?). З допомогою перекладача він поговорив із кількома тамтешніми жителями. Так він довідався, що старі люди громади, коли відчували, що скоро помруть, зав’язували свої вбогі речі в невеличкий вузол і непомітно, ні з ким не прощаючись, намагаючись нікому не потрапляти на очі, ішли в джунглі. Знаходили спокійне місце, невеличкий пляж на березі озера або річки, затінок під розлогим деревом, майданчик на скелястому пагорбі. Там лягали й чекали смерті, не турбуючи нікого. Мудрий і гарний спосіб розлучитися з цим світом.
Отці Кейрі й Мак-Керрол хотіли залишитися з ним на ніч, але Роджер на це не погодився. Він запевнив їх, що почувається добре, спокійніше, аніж протягом трьох останніх місяців. Він хотів залишитися сам-один і відпочити. Це була правда. Ченці, побачивши, який тихомирний спокій його опанував, погодилися піти.
Коли вони вийшли з камери, Роджер довго дивився на одяг, принесений шерифом. З якоїсь дивної причини він був переконаний, що той принесе йому одяг, у якому його взяли в полон того сумного світанку 21 квітня біля круглої фортеці кельтів, що називається форт Мак-Кенна, вимуруваної з напівоблупленого каміння, покритої сухим листям, папороттю та вологою й оточеної деревами, в яких співали пташки. Відтоді минуло лише три місяці, але вони здавалися йому століттями. Що сталося з одягом, у якому він тоді був? Певно, здадуть до архіву, як і його справу? Одяг, який випрасував йому містер Стейсі і в якому він помре через кілька годин, купив йому адвокат Ґейвен Дафі, щоб він міг з’явитися в презентабельному вигляді перед Трибуналом, який його судив. Щоб не пом’яти його, він постелив його під маленьким матрацом ліжка. І ліг, думаючи, що його чекає тривала ніч безсоння.
На свій превеликий подив, через кілька хвилин він заснув. І, певно, проспав багато годин, бо коли розплющив очі, стрепенувшись від несподіванки, то хоч у камері було поночі, він помітив через заґратований квадрат вікна, що вже почало розвиднятися. Він пригадав, що йому снилася мати. У неї було засмучене обличчя, й він, малий хлопчик, утішав її, кажучи: «Не сумуй, скоро ми знову побачимося». Він почувався спокійним, без страху, бажаючи, щоб усе закінчилося якомога скоріше.
Незабаром по тому або, мабуть, незабаром, бо він не знав, скільки часу минуло, двері відчинилися і з порожньої пройми шериф — обличчя в нього було стомлене, а очі червоні, так ніби він їх жодного разу не склепив — сказав:
— Якщо хочете помитися, то це треба зробити тепер.
Роджер ствердно кивнув головою. Коли вони йшли до ванної по широкому коридору з почорнілими кам’яними стінами, містер Стейсі запитав у нього, чи зміг він бодай трохи відпочити. Коли Роджер сказав йому, що проспав кілька годин, шериф промурмотів: «Я радий за вас». Містер Стейсі розповів йому, що перед брамою в’язниці протягом усієї ночі ходили з розп’яттями, транспарантами проти смертної кари та з молитвами багато людей, серед них було й кілька священиків і пасторів. Роджер почував себе дуже дивно, так ніби це був уже не він, ніби його замінив хтось інший. Він довгий час стояв під струменями холодної води. Ретельно намилився, а потім витер тіло обома долонями. Коли повернувся до камери, то там уже знову були отець Кейрі й отець Мак-Керрол. Вони сказали йому, що кількість людей, які зібралися перед брамою Пентонвілської в’язниці, молячись та вимахуючи транспарантами, значно зросла з минулого вечора. Багато з них були парафіянами, яких привів сюди отець Едвард Мурно, з церкви Святої Трійці, яку відвідували ірландські родини кварталу. Але був там також гурт людей, які вітали страту «зрадника». Щодо Роджера, то ці новини залишили його байдужим. Ченці чекали за дверима камери, поки він одягнеться. Він був приголомшений тим, наскільки він схуд. Одяг і черевики теліпалися на ньому.
