Якби примарна Анна Джефсон досі жила, він ніколи не відкрив би сумну й прекрасну історію Ірландії, ту, якої його не навчали в школі Баллімени, ту історію, яку досі приховують від дітей і підлітків Північного Антриму. Їх і тепер навчають, що Ірландія була варварською країною без минулого, гідного пам’яті, що її привели до цивілізації окупанти, що її просвітила й модернізувала імперія, яка примусила ЇЇ зректися своєї традиції, своєї мови і свого суверенітету. Усе це він зрозумів у Африці, де він ніколи не прожив би кращі роки своєї молодості та своєї першої зрілості, не зміг би відчути таку гордість за країну, в якій народився, і такий гнів за те, на що її перетворила Велика Британія, якби його мати досі була жива.

Чи були виправдані жертви, які йому довелося принести протягом двадцяти африканських років, семи років життя в Південній Америці, року з лишком у серці амазонської сельви, півтора року самотності, хвороб і розчарувань у Німеччині? Ніколи для нього не були важливими гроші, але хіба не абсурд, що після того як він стільки працював протягом усього свого життя, він тепер бідний як церковна миша? Коли він востаннє підбивав свій банківський рахунок, на ньому залишалося десять фунтів стерлінгів. Він ніколи не вмів заощаджувати гроші. Усі свої прибутки витрачав на інших — на своїх трьох братів, на гуманітарні асоціації, такі, як Асоціація реформ у Конго, й на націоналістичні ірландські інституції, як, наприклад, школа Святого Енди та Ґельська ліга, яким він протягом тривалого часу віддавав усю свою платню. Щоб мати змогу витрачати гроші на ці справи, він намагався жити дуже скромно, оселяючись, наприклад, у найдешевших пансіонах, які були не на рівні його рангу (про це йому мали звичай нагадувати колеги з Форін-Офісу). Ніхто не згадає про його пожертви, дари, його допомогу тепер, коли він зазнав краху. У пам’яті людей залишиться лише його кінцева поразка.

Але не це було найгірше. На нього знову падало прокляття, з яким йому доводилося боротися все життя. Виродження, розбещеність, порок, людські нечистоти. Ось що хотів накинути йому англійський уряд. Не ті хвороби, якими він заразився в суворому кліматі Африки, не жовтуху й болотяну пропасницю, які підірвали його організм, не артрит, не операції на геморої, не проблеми в задньому проході, від яких він стільки настраждався і яких так соромився, коли йому довелося оперувати свищ у прямій кишці в 1893 році. «Вам треба було прийти раніше, тепер вам доведеться терпіти біль місяців три-чотири після операції. Тепер це дуже складна проблема». «Я живу в Африці, докторе, в Бомі, такому місці, де мій лікар є невиправним алкоголіком, чиї руки тремтять від білої гарячки. Невже я міг дозволити, щоб мене оперував доктор Салаберт, чия медична освіта нижча за науку чаклуна з племені баконґо?» Він страждав від цього майже протягом усього свого життя. Лише кілька місяців тому в німецькому таборі для військовополонених у Лімбурзі він мав кровотечу, на яку наклав шви військовий лікар, похмурий і брутальний. Коли він вирішив узяти на себе відповідальність і розслідувати жорстокості, які чинили добувачі каучуку в Амазонії, він був уже дуже хворою людиною. Він знав, що ці зусилля заберуть у нього місяці й можуть тільки ускладнити проблему, а проте наважився їх докласти, сподіваючись, що зробить послугу правосуддю. Ця його діяльність також не залишиться в пам’яті людей, якщо його стратять.

Чи й справді отець Кейрі відмовився читати скандальні публікації про нього, що з’явилися на сторінках преси? Капелан був чоловіком добрим і співчутливим. Якщо йому судилося померти, то його присутність допоможе йому зберегти гідність до останньої миті.

Занепад духу навалився на нього з голови до ніг. Він перетворив його на створіння таке безпорадне, як ті конголезці, укушені мухою цеце, яким сонна хвороба не дозволяє поворухнути руками, ногами, губами й навіть повіками — щоб розплющити очі. Чи вона перешкоджає їм також думати? Йому, наприклад, ці напади песимізму підсилювали гостроту думки, перетворювали його мозок на тріскуне полум'я. Ті сторінки з його щоденника, які Адміралтейство передало в пресу й які так нажахали рудого помічника метра Ґейвена Дафі, були реальними чи сфальсифікованими? Він подумав про дурість, яка утворювала центральну частину людської природи, зокрема й природи Роджера Кейсмента. Він був надзвичайно скрупульозним і як дипломат мав славу не виявляти жодної ініціативи, не ступити бодай одного кроку, не передбачивши всі можливі наслідки. І ось він потрапляє в дурну пастку, яку він сам же таки налаштовував протягом усього свого життя для себе самого, щоб дати своїм ворогам зброю, яка вкине його в неславу.

Зненацька його опанував переляк — він зловив себе на тому, що гучно регоче.

Коли в останній день серпня 1910 року Роджер Кейсмент прибув в Іквітос після шістьох із гаком тижнів виснажливої подорожі, яка перенесла його та членів Комісії від Англії до самого серця перуанської Амазонії, то загострилися як давня інфекція, від якої йому свербіли очі, так і артрит та загальна слабкість його здоров’я. Але вірний своєму стоїчному характеру (Герберт Ворд називав його «учнем Сенеки»), він жодного разу від початку й до кінця подорожі не поскаржився на свої недуги й навіть докладав усіх зусиль, щоб підняти дух своїх товаришів і допомогти їм подолати страждання, які їх мучили. Полковник Бертр, жертва дизентерії, мусив повернутися до Англії на середині шляху, від проміжного порту Мадейри. Найкраще тримався Луїс Барнес, знавець африканського сільського господарства, бо він жив у Мозамбіку. Ботанік Волтер Фолк, фахівець із каучуку, страждав від спеки та від нападів невралгії. Сеймур Белл боявся зневоднення й не розлучався з пляшкою води, яку тримав у руці і з якої постіййо відсьорбував. Генрі Філґалд уже побував в Амазонії рік тому як посланець від компанії Хуліо С. Арани і тепер давав поради, як захиститися від москітів та від «поганих спокус» Іквітоса.

А таких спокус вистачало, в цьому сумніватися не випадало. Здавалося неймовірним, щоб у такому маленькому й такому непривабливому місті, схожому на один брудний квартал із примітивними сільськими будівлями з дерева та цегли-сирцю, накритими пальмовим листям, і кількома будівлями з доброго матеріалу під цинковим дахом та освітленими особняками, фасади яких були оздоблені синіми кахлями, завезеними з Португалії, розплодилося стільки барів, таверн, будинків розпусти і гральних закладів, а повії всіх кольорів і рас виставляли свої тіла з такою безсоромністю на високих стежках ще з раннього ранку. Краєвид тут був надзвичайно гарний. Іквітос стояв на березі однієї з приток Амазонки, річки Нанай, оточеної пишною рослинністю, височенними деревами, постійним шумом листя та дзюрчанням річкових вод, які змінювали колір при переміщеннях сонця. Але мало вулиць були заасфальтовані чи принаймні мали втоптані стежки, по них дзюрчали струмки, що переносили екскременти й сміття, тут висів сморід, який уночі ставав іще густішим, спричиняючи нудоту, а музика, що лунала з барів, борделів та гральних закладів, не замовкала протягом усіх двадцяти чотирьох годин доби. Містер Стірс, британський консул, який зустрів їх на пристані, повідомив, що Роджер оселиться в його домі. Компанія приготувала резиденцію для членів Комісії. Цього ж таки вечора префект Іквітоса, сеньйор Рей Лама, мав намір організувати вечірку на їхню честь.

Було трохи за полудень, і Роджер, сказавши, що замість обіду хотів би відпочити, пішов до своєї оселі. Йому приготували просте приміщення, де зі стін звисали тубільні тканини з геометричними малюнками, з невеличкою терасою, звідки було добре видно ділянку річки. Шуму з вулиці було майже нечутно. Він ліг, навіть не скинувши ані піджак, ані черевики, й умить заснув. Його опанувало відчуття спокою, якого він не знав протягом півтора місяця подорожі.

Йому не снилися чотири роки консульської служби, які він щойно завершив у Бразилії — у Сантосі, Пара та Ріо-де-Жанейро, — йому снилися півтора року, які він прожив в Ірландії між 1904 і 1905 роками після тих місяців божевільного збудження, коли британський уряд готував публікацію його «Звіту про становище в Конго», й того скандалу, що перетворив його на героя й на зачумленого, на якого водночас сипалися похвальні відгуки ліберальної преси та гуманітарних оргагіізацій і гостра критика та прокляття з боку писак, які перебували на службі в Леопольда Другого. Щоб утекти від цієї слави, поки Форін-Офіс вирішував його подальшу долю — після публікації «Звіту» було немислимо знову послати в Конго «чоловіка, найненависнішого для Бельгійської імперії», — Роджер Кейсмент подався до Ірландії, в пошуках анонімності. Йому не вдалося зникнути, проте він звільнився від тієї агресивної цікавості, яка в Лондоні не дозволяла йому жити приватним життям. Ті місяці означали для нього нове відкриття своєї країни, занурення в Ірландію, про яку він довідувався з розмов, фантазій і читання і яка була зовсім іншою, аніж та, в якій він жив малою дитиною разом із батьками або підлітком із дядьком і тіткою, що доводилися йому дідом і бабусею, Ірландію, яка не була тінню Британської імперії, яка боролася, щоб повернути свою мову, свої традиції і звичаї. «Любий Роджере, ти перетворився на ірландського патріота», — написала йому в одному зі своїх листів його кузина Джі. «Я надолужую згаяний час», — відповів він їй.