Про своє народження, 1 вересня 1864 року в Дойл-Котеджі, Лосон Терес, на передмісті Сендікоув у Дубліні, він не пам’ятав нічого, чому не слід дивуватися. Бо хоч він завжди знав, що прийшов на світ у столиці Ірландії, проте твердо собі затямив те, в чому завжди переконував його батько, капітан Роджер Кейсмент, який прослужив вісім років із відзнакою у третьому полку легких драгунів в Індії: його справжня колиска — це графство Антрим, у самому серці Ольстеру, протестантської і пробританської Ірландії, де історія родоводу Кейсментів розпочалася з вісімнадцятого сторіччя.

Роджер виростав і виховувався як англіканець ірландської церкви, як і його сестра Аґнес (Ніна) та брати Чарлз і Том — усі троє старші за нього, — але ще до того як він навчився раціонально мислити, він відчував, що у плані релігії не все в його родині було таким гармонійним, як в інших сферах життя. Навіть для дитини, яка мала лише кілька років віку, було неможливо не помітити, що його мати, коли перебувала в товаристві своїх сестер та кузин із Шотландії, то поводилася так, ніби мусила щось приховувати. Уже в підлітковому віці він відкрив: хоч для того щоб одружитися з його батьком, Анна Джефсон нібито навернулася до протестантства, таємно від свого чоловіка вона й далі була католичкою («папісткою», як сказав би капітан Кейсмент), ходячи до сповіді, слухаючи месу й причащаючись, і в найглибшій таємниці його самого охрестили як католика у віці чотирьох років, коли він та його сестра й брати поїхали з матір’ю на вакації в Рил, на півночі Велсу, де жили його тітки та дядьки по материнській лінії.

У ті роки, коли йому доводилося жити в Дубліні або в Лондоні, чи у Джерсі, релігія дуже мало цікавила Роджера, хоч для того, аби не дратувати батька, він ходив на недільні служби, де молився, співав і з повагою слухав відправу. Мати давала йому уроки гри на фортепіано, і його дзвінкий та лагідний голос здобував оплески на сімейних зустрічах, на яких вони співали стародавні ірландські балади. Що справді цікавило його в той час, так це історії, які розповідав капітан Кейсмент йому та його братам. Історії про Індію та Афганістан, а надто про битви проти афганців і сикхів. Ті екзотичні назви та краєвиди, ті подорожі через гори й тропічні ліси, де ховалися скарби, дикі звірі, стародавні народи з дивними звичаями, варварські боги, розпалювали його уяву. Його братів ті розповіді іноді знуджували, але малий Роджер міг годинами і днями слухати про пригоди свого батька на далеких кордонах ілріерії.

Коли він навчився читати, то з великою втіхою поринав в історії про великих мореплавців, вікінгів, португальців, англійців та іспанців, які борознили океани планети, а найбільше подобалися йому міфи, згідно з якими, коли кораблі запливали надто далеко, морська вода починала кипіти, в ній розверзалися безодні, з яких виринали страховища, чиї пащі були спроможні проковтнути корабель. Захоплюючись читанням, Роджер, проте, завжди волів слухати розповіді про незвичайні пригоди з уст свого батька. Капітан Кейсмент умів захоплено розповідати, маючи багатий словниковий запас і натхнення, про дрімучі ліси Індії або скелі Кибер Пас в Афганістані, де його рота легких драгунів одного разу потрапила в засідку й була оточена величезним військом фанатиків у тюрбанах, яких браві англійські солдати спочатку зустріли кулями, потім багнетами й у кінцевому підсумку мусили битися з ними кинджалами та голими руками, поки не завдали їм нищівної поразки й примусили рятуватися втечею. Але не воєнні пригоди найбільше зачаровували уяву малого Роджера, а подорожі, мандрівки дорогами, яких ніколи не топтала біла людина, фізична спритність, яка допомагала долати перешкоди, створювані природою. Його батько був цікавим і веселим, коли розповідав про свої пригоди, але не вагався шмагати своїх дітей, коли вони поводилися погано, й не щадив навіть Ніну, дівчинку, бо саме так карали за будь-які провини у війську, а він на своєму досвіді переконався, що лише така форма покарання може дати позитивні результати.

Хоч Роджер і захоплювався батьком, але по-справжньому він любив свою матір, струнку жінку, що, здавалося, плаває, а не ходить, зі світлими очима й світлим волоссям, і чиї руки були такими ніжними, що коли вони гладили йому волосся або пестили йому тіло, миючи його у ванні, то він наповнювався щастям. Ще в дуже юному віці він зрозумів, — скільки він мав тоді років, п’ять чи шість? — що він міг кидатися в обійми матері лише тоді, коли капітана не було близько. Батько, вірний пуританським традиціям своєї родини, вважав, що дітей не слід виховувати ласкою, бо це їх розніжить і зробить безпорадними в боротьбі за життя. У присутності батька Роджер намагався триматися на відстані від блідої й делікатної Анни Джефсон. Та коли той вирушав побачитися зі своїми друзями у клубі або просто прогулятися, він підбігав до неї, і вона вкривала його поцілунками та пестощами. Іноді Чарлз, Ніна й Том протестували: «Ти любиш Роджера більше, ніж нас». Мати переконувала їх, що ні, вона любить усіх однаково, але Роджер дуже маленький і потребує більше уваги та ласки, ніж її старші діти.

Коли його мати померла, в 1873 році, Роджерові було дев’ять. Він навчився плавати й бігав швидше за своїх ровесників і навіть дітей, старших від нього. На відміну від Ніни, Чарлза й Тома, які пролили багато сліз під час смерті та похорону Анни Джефсон, Роджер не заплакав жодного разу. У ті сумні дні оселя Кейсментів перетворилася на похоронну каплицю, заповнену людьми, одягненими в жалобу, що розмовляли тихими голосами й обіймали капітана Кейсмента та його чотирьох дітей із сумними личками, промовляючи слова співчуття. Протягом багатьох днів Роджер не міг сказати жодної фрази, так ніби онімів. Відповідав на запитання порухами голови або рук і залишався сумним із похиленою головою та невидющим поглядом, навіть уночі, в темній кімнаті, де він не міг заснути. Відтоді й протягом решти його життя постать Анни Джефсон навідувала його зі своєю ніжною усмішкою, відкриваючи йому обійми, в яких він ховався, почуваючи себе захищеним і щасливим, коли тонкі пальці доторкалися до його волосся, до плечей, до щік, наповнюючи його відчуттям, яке обіцяло захистити від усього зла, що існувало на світі.

Його брати та сестра швидко втішилися. Роджер теж начебто заспокоївся. Проте, хоч до нього й повернулася мова, спогад про матір був темою, якої він ніколи не торкався. Коли хтось із родичів нагадував йому про неї, він замовкав і замикався у своєму німуванні, доки та особа не змінювала тему. Коли йому не спалося, він переживав відчуття, як крізь темряву сумно дивиться на нього обличчя нещасливої Анни Джефсон.

Але хто так і не зміг утішитися й знову стати самим собою, то це капітан Роджер Кейсмент. Позаяк він не був чоловіком темпераментним, і ні Роджер, ні його брати й сестра ніколи не бачили, щоб він виявляв якісь ознаки ніжності у ставленні до їхньої матері, четверо дітей були здивовані тим, якою катастрофою обернулося для їхнього батька зникнення дружини. Він, раніше такий чепурун, тепер ходив одягнений абияк, із щетиною на обличчі, з насупленими бровами й таким неприязним поглядом, ніби діти були винні в його вдівстві. Невдовзі після смерті Анни він вирішив покинути Дублін і послав своїх чотирьох дітей до Ольстеру в Маґерінтемпл-гауз, родовий будинок, у якому відтоді їхній двоюрідний дід по батьківській лінії Джон Кейсмент та його дружина Шарлотта взяли на себе обов’язок виховання братів і сестри, їхній батько, ніби бажаючи відокремитися від них, оселився за сорок кілометрів відтіля в готелі «Адер Армз» у провінції Баллімена, де, як іноді неохоче розповідав їхній двоюрідний дід Джон, капітан Кейсмент, «напівзбожеволівши від болю й самотності», присвячував свої дні та ночі спіритизмові, намагаючись увійти в контакт із мертвою дружиною за допомогою медіумів, карт та скляних куль.

Відтоді Роджер зустрічався з батьком дуже рідко й більше ніколи не чув, щоб той розповів бодай одну історію про Індію або Афганістан. Капітан Роджер Кейсмент помер від сухот 1876 року, через три роки після смерті дружини. Роджерові виповнилося тоді дванадцять років. У єпархіальній школі провінції Баллімена, де він навчався три роки, він був учнем дуже неуважним і регулярно одержував добрі оцінки лише з латини, французької мови та античної історії, бо ці уроки йому подобалися. Він писав вірші, здавався завжди замисленим і поглинав книжки, в яких описувалися подорожі по Африці та на Далекому Сході. Займався спортом, віддаючи перевагу плаванню. У кінці тижня він навідував замок Ґалґорм, що належав родині Янґ, куди його запрошував товариш по школі. Але Роджер проводив більше часу, аніж із ним, із Роуз Мод Янґ, дівчиною вродливою, освіченою і схильною писати, яка мандрувала по рибальських і польових селах провінції Антрим, записуючи поеми, легенди та пісні ґельською мовою. З її уст він уперше почув про епічні битви ірландської міфології. Замок, вимуруваний із чорних каменів із баштами, гербами, димарями та монументальним церковним фасадом, був збудований у сімнадцятому сторіччі Александром Колвілем, теологом із моторошно бридким обличчям, — як видно було на його портреті у вестибюлі, — котрий, як розповідали в Баллімені, уклав угоду з дияволом, і його привид блукав по навколишній місцевості. Тремтячи, кількома місячними ночами Роджер наважувався шукати з ним зустрічі, блукаючи порожніми коридорами та кімнатами, проте жодного разу його не зустрів.