Супроводжуваний двома священиками, а також шерифом і озброєним охоронцем, він пішов до каплиці Пентонвілської в’язниці. Він її раніше не бачив. Вона здавалася маленькою й темною, але було щось затишне й мирне в цьому обгородженому місці під овальним дахом. Отець Кейрі відслужив месу, а отець Мак-Керрол йому прислуговував. Роджер спостерігав церемонію, зворушений, але не знав, чи з огляду на обставини, чи тому, що готувався причаститися уперше й востаннє у своєму житті. «Це буде моїм першим причастям і моїм соборуванням», — подумав він. Причастившись, він хотів щось сказати отцям Кейрі та Мак-Керролу, але не знайшов слів і промовчав, намагаючись молитися.

Коли повернувся до камери, то побачив біля ліжка залишений йому сніданок, але їсти не став. Запитав, котра година, й цього разу йому сказали: восьма година сорок хвилин ранку. «Мені залишилося жити двадцять хвилин», — подумав він. Майже відразу до камери увійшли губернатор в’язниці разом із шерифом і кілька людей у цивільному одязі, один із них був, безперечно, лікарем, який констатує його смерть, якийсь чиновник Корони і кат зі своїм юним помічником. Містер Елліс, чоловік низький і кремезний, був також одягнений у чорне, як і інші, але мав засукані рукави піджака, щоб було зручніше працювати. Він приніс мотузку, яку обмотав навколо руки біля ліктя. Своїм інтелігентним, але хрипким голосом він попросив Роджера, щоб той склав руки за спиною, бо він має зв'язати їх. Коли він їх скручував, то поставив запитання, яке здалося абсурдним: «Я не зробив вам боляче?» Роджер заперечливо похитав головою.

Отець Кейрі й отець Мак-Керрол стали голосно читати літанії. Вони читали їх, поки проводжали його, кожен зі свого боку, досить довгим шляхом через різні сектори в’язниці, яких він не знав: по сходах, по коридорах, потім вивели в невеличке патіо, де нікого не було. Роджер майже не помічав ті місця, які залишалися позаду. Він молився й відповідав на літанії й був задоволений, що його кроки тверді й що в нього не вихопилося жодне ридання й не скотилася жодна сльоза. Іноді він заплющував очі й просив Бога помилувати його, але обличчя, яке він бачив у своїй уяві, було обличчям Анни Джефсон.

Нарешті вони вийшли на відкрите місце, залите сонячним світлом. Там чекав їх рій озброєних охоронців. Вони оточували дерев’яну споруду квадратної форми з вісьмома чи десятьма сходинками. Губернатор зачитав кілька фраз, — то був, безперечно, вирок, — на які Роджер не звернув уваги. Потім запитав у нього, чи хоче він щось сказати. Він заперечливо похитав головою, але крізь зуби промурмотів: «Ірландія». Він обернувся до священиків, і обидва його обняли. Падре Кейрі поблагословив його.

Тоді до нього наблизився містер Елліс і попросив його нахилитися, щоб він міг зав’язати йому очі, бо Роджер був надто високий для нього. Він нахилився, й, поки кат накладав йому на очі пов’язку, яка занурила його в темряву, йому здалося, що пальці містера Елліса тепер були не такими твердими, не такими впевненими в собі, як тоді, коли він зв’язував цому руки. Кат узяв його за лікоть і повів угору по сходинках, до платформи, повільно, щоб він не спіткнувся.

Він чув якісь рухи, молитви священиків, а потім голос містера Елліса, який пошепки попросив, щоб він опустив голову й трохи нахилився, please, sir. Він виконав його прохання й відчув, що той накинув йому на шию зашморг. І тоді востаннє почув шепіт містера Елліса: «Якщо ви стримаєте дихання, це відбудеться швидше, сер». Він зробив так, як той йому порадив.

В. Б. Їтс

Історія Роджера Кейсмента вимальовується, згасає й відроджується після його смерті, як ті вогні феєрверка, що, після того як вибухають у нічній темряві дощем гуркітливих іскор, гаснуть, замовкають, а через кілька миттєвостей відроджуються під симфонію сурм, яка заповнює небо спалахами пожеж.

Згідно зі словами лікаря, що був присутній при страті, доктора Персі Мендера, остання відбулася «без жодних перешкод», і смерть злочинця була моментальною. Перш ніж дати дозвіл на похорон, лікар, виконуючи наказ британської влади, яка хотіла здобути наукове підтвердження «порочних нахилів» страченого, заходився, надівши з цією метою пластикові рукавички, обстежувати його задній прохід і початок товстої кишки. Він переконався в тому, що анус був явно збільшений без потреби вимірювати його діаметр, те саме можна було сказати й про нижню частину товстої кишки «там, куди я міг дотягтися пальцями своєї руки». Лікар зробив висновок, що це обстеження підтвердило статеву практику порочного характеру, якій, схоже, віддавався страчений».

Після того як їх піддали цим маніпуляціям, останки Роджера Кейсмента були закопані без надгробка, без хреста й без ініціалів поруч із так само анонімною могилою доктора Кріплена, знаменитого вбивці, страченого вже досить давно. Нерівний горбочок, що став його могилою, був насипаний біля Римського шляху, по якому на початку першого сторіччя нашої ери прийшли римські легіони, щоб принести цивілізацію в цей глухий закуток Європи, який став згодом Англією.

Після цього історія Роджера Кейсмента, здавалося, відійшла в небуття. Прохання, з яким звернувся до британських властей адвокат Джордж Ґейвен Дафі від імені братів Роджера, щоб його останки передали родичам для християнського поховання в Ірландії, було відхилене відразу по тому, як воно надійшло, й відхилялося ще протягом половини століття щоразу, коли його родичі вдавалися до подібних спроб. Протягом тривалого часу, крім обмеженого кола осіб, — серед яких був і кат, містер Джон Елліс, що у своїй книзі спогадів, яку він написав незадовго перед тим, як наклав на себе руки, сказав: «Із тих людей, яких мені довелося стратити, найбільш мужньо поводився Роджер Кейсмент», — ніхто про нього не згадував. Громадська думка про нього забула — і в Англії, і в Ірландії.

Він довго не міг одержати дозволу увійти до пантеону героїв, які боролися за незалежність Ірландії. Підступна кампанія, яку організувала британська розвідка з метою його зганьбити, використовуючи фрагменти його таємних щоденників, мала успіх. Навіть сьогодні його неслава цілком не розвіялася: похмурий ореол гомосексуалізму й педофілії супроводжував його образ протягом усього двадцятого сторіччя. Його постать була незручною для його країни, бо Ірландія до зовсім недавніх років офіційно дотримувалася найсуворішої моралі, в рамках якої навіть підозра на «сексуальну збоченість» відкидала людину в болото ганьби й позбавляла її будь-якої пошани з боку публіки. Протягом більшої частини XX сторіччя ім’я, подвиги та зусилля Роджера Кейсмента були викинуті з політичних есеїв, газетних статей та біографій, що їх писали історики, переважно англійці.

Після революції у сфері звичаїв, а надто у ставленні до сексу, в Ірландії потроху, хоч і далі з певною стриманістю та манірністю, ім’я Кейсмента стало виходити із забуття, і його стали сприймати таким, яким він і був: як одного з великих борців проти колоніалізму й захисників людських прав та аборигенних культур його часу й жертовного войовника за незалежність Ірландії. Потроху його співвітчизники почали змирятися, що герой і мученик — це не обов’язково абстрактний прототип або зразок досконалостей, а людське створіння, виготовлене із суперечностей та контрастів, слабкості й величі, позаяк одна людина, як писав Хосе Енріке Родо, «це багато людей», а отже, янголи та демони змішуються в її особистості в нерозривний спосіб.

Ніколи не припинялася й, мабуть, ніколи не припиниться суперечка про так звані «Чорні щоденники». Чи вони справді існували й Роджер Кейсмент писав їх власною рукою з усіма тими бридкими й безсоромними фразами, чи вони були сфальсифіковані секретними британськими службами, щоб стратити також морально й політично свого колишнього дипломата, щоб він дістав зразкове покарання, яке розохотить потенційних зрадників? Протягом десятків років англійський уряд відмовлявся дозволити незалежним історикам та графологам дослідити щоденники Роджера Кейсмента, оголосивши їх державною таємницею, що дало поживу підозрам і аргументам на користь фальсифікації. Коли кілька років тому завіса таємниці впала й історики змогли дослідити тексти й піддати їх науковому аналізу, суперечка не припинилася. Мабуть, вона триватиме ще довго. Що не так і погано. Непогано, що досі існує клімат непевності навколо Роджера Кейсмента, доводячи, що неможливо остаточно пізнати людське створіння, тотальність, яку годі зловити в будь-які теоретичні або раціональні сіті, хоч би як ми намагалися утримати її в них. Моє власне враження — враження романіста, звичайно ж, — полягає в тому, що Роджер Кейсмент написав знамениті щоденники, але він їх не пережив, принаймні не пережив цілком і повністю, бо є в них багато перебільшень і очевидних вигадок, що він написав ті рядки, бо хотів їх пережити, але не міг.