— Племена тут уже майже не існують. Їхніх батьків захопили й погнали працювати на каучукові плантації. Нема куди й кому передати їх. Тож який сенс визволяти ці нещасні створіння? За таких обставин, мабуть, ліпше залишити їх у родинах. У деяких родинах до них ставляться добре, прихиляються до них. Вам це здається страхітливим?

— Так, страхітливим, — підтвердив Роджер Кейсмент.

— Мені, нам таке ставлення до тубільних дітей також здається страхітливим, — сказав отець Уррутія. — Ми годинами сушимо собі голову у своїх місіях, як можна розв’язати цю проблему. Ми не знаходимо її розв’язання. Ми звернулися до Рима з проханням надіслати сюди черниць і відкрити тут школу для дівчаток. Нехай би принаймні вони одержували якусь освіту. Але хіба родини, в яких вони живуть, погодяться послати їх до школи? Таких принаймні буде дуже мало. Вони дивляться на них як на звірят.

Отець Уррутія знову почав зітхати. Він говорив із такою гіркотою, що Роджер, пригнічений тяжкою логікою ченця, захотів повернутися в дім консула. Він підвівся на ноги.

— Ви зможете щось зробити, сеньйоре Кейсмент, — сказав падре Уррутія, потискуючи Роджеру на прощання руку. — Те, що сталося, можна вважати чудом. Я маю на увазі звинувачення в пресі, скандал у Європі. Прибуття цієї Комісії. Якщо хтось і зможе допомогти цьому нещасному народові, то тільки ви. Я молитимуся за те, щоб ви повернулися з Путумайо живими й здоровими.

Роджер рушив до будинку консула дуже повільною ходою, не дивлячись на те, що відбувалося в барах і борделях, звідки долинали голоси, спів та бренькання гітар. Він думав про дітей, яких виривали з їхніх племен, розлучали з батьками, запихали у смердючі закапелки на човнах, перевозили до Іквітоса, продавали за двадцять або тридцять солів у родину, де вони протягом усього свого життя вишкрібатимуть грязюку, митимуть підлогу, готуватимуть їжу, чиститимуть нужники, пратимуть брудний одяг, а вряди-годи їх ґвалтуватиме хазяїн або сини хазяїна. Одвічна історія. Історія, якій ніколи не буде кінця.

Коли двері до камери відчинилися й на порозі з’явився важкий силует шерифа, Роджер Кейсмент подумав, що до нього хтось прийшов із візитом — певно, Джі або Аліса, — але тюремник замість наказати йому підвестися й іти за ним до кімнати побачень дивився на нього дивним поглядом, нічого не говорячи. «Мою супліку відкинули», — подумав він. Роджер залишився лежати, переконаний, що коли він підведеться, ноги в нього затремтять, і він упаде на підлогу.

— Ви досі хочете прийняти душ? — запитав холодний і повільний голос шерифа.

«Це моє останнє бажання? — подумав він. — Відразу після миття мене передадуть у руки ката?»

— Це суперечить правилам, — промурмотів шериф із певним хвилюванням у голосі. — Але сьогодні виповнюється перша річниця від того дня, як мій син загинув у Фландрії. Хочу вшанувати його пам’ять актом милосердя.

— Дякую вам, — сказав Роджер, підводячись на ноги.

Яка муха вкусила шерифа? Звідки це люб’язне ставлення до нього?

Йому здалося, що кров у жилах, яка зупинилася, коли він побачив тюремника у дверях своєї камери, знову стала циркулювати в його тілі. Він вийшов у довгий, обпалений прохід і пішов за гладким тюремником до лазні, темного приміщення, де під однією стіною був ряд надбитих унітазів, а під протилежною кілька душів та цементних резервуарів із трубами, по яких стікала вода. Шериф залишився стояти на вході до приміщення, а тим часом Роджер роздягся, повісив свій синій однострій та свою шапочку в’язня на забитий у стіну цвях і став під душ. Струмінь води охолодив йому тіло від голови до ніг й водночас наповнив почуттям радості та вдячності. Він заплющив очі й, перш ніж намилитися милом, яке взяв в одній із гумових мильниць, приліплених до стіни, й потерти собі руки та ноги, дослухався, як холодна вода ковзає йому по тілу. Переживав глибоку втіху й екстаз. Із цим струменем води зник не тільки бруд, який налип йому на тіло за стільки днів, а й турботи, тривоги та докори сумління. Він намилювався й обполіскувався знову й знову, аж поки шериф здалеку показав йому рукою, щоб він поквапився. Роджер витерся тим самим одягом, який накинув на себе. Гребінця в нього не було, й він пригладив волосся пальцями.

— Ви собі уявити не можете, який я вам вдячний за це купання, шерифе, — сказав він, коли вони поверталися до камери. — Ви повернули мені життя, здоров’я.

Тюремник відповів йому нерозбірливим мурмотінням.

Повернувшись до камери й лігши на свою койку, Роджер спробував відновити читання книжки «Наслідування Христа» Томаса де Кемпіса, але не зміг зосередитися й поклав книжку знову на підлогу.

Він згадав про капітана Роберта Монтейта, свого помічника й друга під час останніх півроку, які він прожив у Німеччині. Чудовий чоловік! Відданий, діяльний і героїчний. Він був товаришем його подорожі та небезпек у німецькому підводному човні У-19, який доставив їх, разом із сержантом Деніелом Джуліаном Бейлі, до узбережжя Трейлі в Ірландії, де всі троє мало не потопилися, бо не вміли веслувати. Вони не вміли веслувати! Ось так дрібні неприємності можуть зруйнувати великі задуми. Він пригадав той сірий дощовий ранок, спінене море й густий туман Святого четверга 21 квітня 1916 року, й вони троє в розгойданому човні з трьома веслами, в якому їх покинула німецька субмарина, перш ніж зникнути в тумані. «Нехай щастить!» — крикнув йому на прощання капітан Раймунд Вайсбах. Він знову пережив жахливе відчуття безпорадності, коли намагався підкорити собі цей човен, який підстрибував на хвилях і провалювався в ями, і неспроможність недотепних веслувальників спрямувати його в напрямку берега, про який ніхто з них не знав, де він є. Їхній човен крутився, підіймався, опускався, підстрибував, описував кола з різними радіусами, а що ніхто з трьох не міг приборкати їх, то хвилі, які хлюпали в борт човна, нахиляли його в такий спосіб, що кожної хвилини могли перекинути. І справді, вони його перекинули. Протягом кількох хвилин троє мало не потопилися. Борсалися на хвилях, ковтали солону воду, аж поки нарешті їм пощастило перекинути човен дном донизу й, допомагаючи один одному, знову вибратися на нього. Роджер пригадав хороброго Монтейта з рукою, пораненою під час нещасливого випадку в Німеччині, який стався з ним у порту Геліґоланд, коли він намагався навчитися водити моторного човна. Вони затрималися там, щоб змінити субмарину, бо У-2, на яку вони повантажилися у Вільгельмсґавені, мусила стати на ремонт. Та рана мучила його протягом усього тижня, поки вони долали відстань між Геліґоландом і затокою Трейлі. Роджер, який терпів напади тяжкої морської хвороби, блював і майже не підводився зі своєї вузької койки та не проковтнув жодного шматка їжі, згадував, із яким стоїчним терпінням Монтейт витримував біль від своєї розпухлої рани. Протизапальна мазь, яку наклали йому німецькі моряки з У-19, анітрохи не допомогла. Його рана й далі гноїлася, і капітан Вайсбах, командир У-19, попередив, що коли після того, як вони зійдуть на берег, її не почати негайно лікувати, то виникне гангрена.

Востаннє він бачився з капітаном Робертом Монтейтом на руїнах форту Мак-Кенна, того самого ранку 21 квітня, коли двоє його товаришів вирішили, що Роджер заховається тут, а вони підуть шукати допомоги в «Добровольців» Трейлі. Вони так вирішили тому, що він найбільше ризикував бути впізнаним солдатами, бо саме він був найжаданішою здобиччю для сторожових псів імперії, й тому, що Роджер утратив останні сили. Хворий і ослаблений, він уже двічі падав на землю, геть виснажений, і коли впав удруге, то кілька хвилин лежав непритомний. Друзі покинули його між руїнами форту Мак-Кенна, залишивши йому револьвер і торбинку з одягом, після того як потиснули йому руку. Роджер пригадував, як, побачивши жайворонків, що літали над ним, почувши їхній спів і виявивши, що він оточений дикими фіалками, які росли на пісках затоки Трейлі, він подумав, що нарешті добувся до Ірландії. Очі йому наповнилися слізьми. Капітан Монтейт, відходячи, віддав йому військову честь. Невисокий на зріст, дужий, спритний, невтомний, ірландський патріот до нутра кісток, протягом півроку, які Роджер прожив із ним у Німеччині, він не проронив жодного слова нарікання й не виявив жодної ознаки занепаду сил перед товаришем, попри ті невдачі, які доводилося йому терпіти в таборі військовополонених у Лшбурзі — а іноді й відверту ворожість, — коли в’язні відмовлялися записуватися в Ірландську бригаду, яку Роджер хотів сформувати, щоб воювати спільно з Німеччиною («але не під її командуванням») за незалежність Ірландії.