Він привіз із собою чимало книг, граматик та нарисів, які рекомендувала йому Аліса, й присвячував багато годин читанню про ірландські легенди й традиції. Намагався вивчити ґельську мову, спочатку самостійно, але зрозумівши, що ніколи не зможе так її опанувати, знайшов учителя, який давав йому уроки двічі на тиждень.

Але насамперед він почав знайомитися з новими людьми графства Антрим, які, хоч і уродженці Ольстеру та протестанти, як і він, не були юніоністами. Навпаки, вони намагалися зберегти особливість стародавньої Ірландії, боролися проти англізації країни. Закликали повернутися до стародавньої ірландської мови, до традиційних пісень і звичаїв, висловлювали протест проти вербування ірландців до англійського війська і мріяли про Ірландію усамітнену, відгороджену від новітнього руйнівного індустріалізму, Ірландію, яка жила б сільським буколічним життям, незалежну від Британської імперії. Саме тоді Роджер приєднався до Ґельської ліги, яка боронила ірландську мову й культуру Ірландії. Її девізом стало «Син Файн» («Ми самі-одні»). Коли Лігу було засновано в Дубліні, в 1893 році, її президент Дуглас Гайд нагадав аудиторії у своїй вступній промові, що на той час було опубліковано ґельською мовою лише шість книжок. Роджер Кейсмент познайомився з наступником Гайда, Еойном Мак-Нейлом, професором стародавньої й середньовічної історії Ірландії в університетському коледжі, з яким він заприязнився. Він почав ходити на лекції, конференції, літературні концерти, марші, конкурси у школах та будівництва пам’ятників національним героям, які відбувалися за ініціативою «Син Файн». І він почав писати політичні статті, захищаючи ірландську культуру, підписуючись псевдонімом Shan van Vocht (Убога бабуся), який запозичив зі стародавньої ірландської балади, що її мав звичай наспівувати. Водночас він зблизився з групою жінок, серед яких були іспанка Ґалґорм Роуз Мод Янґ, Ада Макнейл і Маргарет Доббз, котрі подорожували по селах провінції Антрим, записуючи стародавні легенди ірландського фольклору. Завдяки їм він послухав сеаннаяу або мандрівного оповідача, на одному з народних ярмарків, хоч ледве міг зрозуміти одне або два слова з того, що він розказував.

Якось увечері в одній із суперечок в Маґерінтемпл-гаузі зі своїм дядьком Роджером Кейсмент, розпалившись, заявив: «Я переконаний ірландець, і тому я ненавиджу Британську імперію».

Наступного дня він одержав листа від дюка де Арджил, який повідомляв, що уряд Його Величності вирішив нагородити його орденом Лицаря Святого Михаїла і Святого Ґеорґа за його відмінну службу консулом у Конго. Роджер попросив пробачення, що не може бути присутнім на церемонії, пославшись на те, що захворювання коліна не дасть йому змоги опуститися навколішки перед монархом.

— Ви мене ненавидите й не можете цього приховати, — сказав Роджер Кейсмент.

Шериф на мить розгубився, але потім кивнув головою, скорчивши гримасу, яка на мить спотворила його розпухле обличчя.

— Я не маю причин це приховувати, — промурмотів він. — Але ви помиляєтеся. Я не відчуваю ненависті до вас. Я вас зневажаю. Зрадники на більше не заслуговують.

Вони йшли по цегляному коридору в’язниці до кімнати побачень, де на злочинця чекав католицький капелан падре Кейрі. Крізь заґратовані віконця Кейсмент бачив клапті роздутих і темних хмар. Чи там зовні падає дощ на Каледонську та Римську дороги, по яких багато століть тому, певно, йшли крізь ліси, що кишіли ведмедями, перші легіони римлян? Він уявив собі товари на лотках і прилавках сусіднього ринку посеред великого Іслінґтонського парку, политих дощем і поперекиданих бурею. Відчув, як опановує його заздрість, коли він подумав про людей, які щось купують і продають, захищені від дощу плащами та парасольками.

— Ви мали все, — бурмотів шериф у нього за спиною. — Дипломатичні доручення. Урядові нагороди. Король зробив вас дворянином. А ви продалися німцям. Яка підлість! Яка невдячність!

Він зробив паузу, й Роджерові здалося, що він зітхнув.

— Щоразу, коли я думаю про свого бідолашного сина, який загинув в окопах, я кажу собі, що ви один із його вбивць, пане Кейсмент.

— Я співчуваю вам, що ви втратили сина, — відповів Роджер, не обертаючись. — Знаю, ви мені не повірите, але я не вбив ще жодної людини.

— У вас уже не буде часу, щоб когось убити, — сказав шериф. — Богу дякувати.

Вони підійшли до дверей кімнати для побачень. Шериф залишився зовні, біля охоронця. Лише візити капеланів були приватними, під час будь-яких інших у кімнаті побачень завжди був присутній або шериф, або охоронець, або обидва. Роджер зрадів, коли побачив стрункий силует священика. Отець Кейрі підійшов до нього й потис йому руку.

— Ви зробили запит, і я вже маю відповідь, — повідомив він йому, всміхаючись. — Ваш спогад був точним. Вас і справді хрестили дитиною в парафії Рил, у Велсі. Вас записано до книги реєстрацій. На хрестинах були присутні ваша мати і дві ваші тітки з материнського боку. Ви не маєте потреби знову вступати до католицької церкви. Ви завжди перебували в ній.

Роджер Кейсмент ствердно кивнув головою. Отже, давній спогад, який супроводжував усе його життя, був правдивим. Мати охрестила його потай від батька під час однієї із своїх подорожей до Вел су. Він зрадів, що ця таємна подія встановлює особливі взаємини між ним і Анною Джефсон. І зрадів ще й тому, що в такий спосіб почувався більше у згоді із самим собою, зі своєю матір’ю, з Ірландією. Так ніби це його наближення до католицької релігії було природним наслідком усього того, що він робив і намагався робити в ці останні роки, включно з його помилками та невдачами.

— Я читаю Томаса де Кемпіса, падре Кейрі, — сказав він. — Досі мені було дуже важко зосередитися на читанні. Але в останні дні мені це вдається. Я читаю протягом кількох годин у день. «Наслідування Христа» — чудова книжка.

— Коли я навчався в семінарії, ми багато читали Томаса де Кемпіса, — погодився з ним священик. — «Наслідування Христа» — найбільше.

— Я почуваюся набагато спокійнішим, коли мені щастить заглибитися в ці сторінки, — сказав Роджер. — Так ніби я відокремлююся від цього світу й переходжу в інший, без жодних труднощів проникаю в суто духовну реальність. Падре Кротті мав слушність, коли рекомендував мені цього автора там, у Німеччині. Хоч я навіть уявити собі не можу, за яких обставин я міг би натрапити на його улюбленого Томаса де Кемпіса.

Перед їхньою зустріччю в кімнаті побачень поставили невеличку лавку. Вони сіли. Їхні коліна доторкалися. Отець Кейрі прослужив понад двадцять років капеланом у лондонських в’язницях і провів в останню дорогу багатьох засуджених на смерть. Постійне контактування з в’язнями не зробило його характер жорстким. Він був розсудливим і уважним, і Роджер Кейсмент відчув до нього симпатію з першої їхньої зустрічі. Він ніколи не чув із його уст нічого такого, що могло б завдати йому болю. Навпаки, коли він хотів поставити йому якесь запитання або поговорити з ним, його делікатність була надзвичайною. Поруч із ним Роджер завжди почував себе добре. Падре Кейрі був високий, кощавий, майже схожий на скелет, із дуже білою шкірою й гострою сивою борідкою, яка покривала частину його підборіддя. Він мав завжди вологі очі, так ніби щойно плакав, навіть у ті хвилини, коли сміявся.

— Як там поживає отець Кротті? — запитав він. — Бачу, ви мали добрі знайомства там, у Німеччині.

— Якби не отець Кротті, я, певно, збожеволів би за ті місяці в Лімбурзькому таборі, — погодився Роджер. — Фізично він зовсім на вас не схожий. Нижчий, кремезніший, а обличчя в нього на відміну від вашого, блідого, майже червоне й ставало зовсім червоним після першого випитого кухля пива. Але з іншого погляду, він дуже схожий на вас. У загальному плані, я хочу сказати.

Падре Кротті був ірландським ченцем-домініканцем, якого Рим послав у табір військовополонених, що його німці облаштували в Лімбурзі. Його дружба багато означала для Роджера в ті місяці 1915-1916 років, протягом яких він намагався набрати серед військовополонених добровольців для Ірландської бригади.