Протягом тих чотирьох років, коли він працював у Ліверпулі, Роджер і далі жив у своїх тітки й дядька, Ґрейс та Едварда, яким він віддавав частину своєї платні і які ставилися до нього як до сина. Він перебував у найкращих стосунках зі своїми двоюрідними братами, а надто з кузиною Ґертрудою, з нею в неділю та на свята веслував і ловив рибу, якщо була добра погода, або залишався вдома й читав уголос, якщо йшов дощ. Він ставився до своєї двоюрідної сестри по-братському, без лукавства й без кокетства, Ґертруда була першою людиною, якій він показав свої вірші, що їх писав потайки. Роджер знав, як свої п’ять пальців, усі подробиці діяльності своєї компанії й, ніколи не ступивши навіть ногою в африканські порти, говорив про них так, ніби все життя прожив між їхніми конторами, комерцією, судноплавством, звичаями та народами, що населяли ту місцевість.

Він відбув три подорожі на кораблі «СС Баунті», і цей досвід наповнив його таким ентузіазмом, що після третьої він звільнився зі своєї посади й повідомив братам, дядькам і кузенам, що вирішив поїхати до Африки. Він зробив це, як висловився його дядько Едвард, «з не меншим ентузіазмом, аніж ті хрестоносці, що в середні віки відбували на Схід визволяти Єрусалим». Родина провела його в порт, і Джі та Ніна пролили кілька сльозинок. Роджерові виповнилося двадцять років.

Коли шериф відчинив двері камери й подивився на нього зневажливим поглядом, Роджер із соромом пригадав, що завжди був прихильником смертної кари. Він опублікував цей погляд кілька років тому у своїй «Доповіді про Путумайо» для Форін-Офісу[1], яку назвав «Синьою книгою», вимагаючи для перуанця Хуліо Сесара Арани, каучукового короля в Путумайо, найвищої міри покарання: «Якби ми погодилися, щоб його принаймні повісили за ці жорстокі злочини, то це стало б кінцем нескінченних страждань, яких зазнають зацьковані ним нещасні тубільці». Тепер би він так не написав. І йому також прийшов у голову спогад про те, як він кепсько себе почував, коли заходив до чийогось дому й бачив у ньому клітку. Канарки, щиглики, папуги, що сиділи в тих клітках, здавалися йому жертвами непотрібної жорстокості.

— Візит, — пробурмотів шериф, дивлячись на нього зі зневагою в очах і в голосі. Поки Роджер підводився на ноги й обтрушував руками свою робу ув’язненого, той додав із глузливою посмішкою: — Сьогодні ви знову з’явилися на сторінках преси, містере Кейсмент. Не як зрадник своєї батьківщини...

— Моя батьківщина Ірландія, — урвав його він.

— ...а як мерзенний збоченець, — шериф клацнув язиком, ніби хотів сплюнути. — Зрадник і розпусник водночас. Яка гидь! Для мене буде великою втіхою побачити, як ви гойдаєтеся на мотузці, колишній сер Роджере.

— Кабінет міністрів розглядав моє прохання про помилування?

— Ще ні, — не забарився з відповіддю шериф. — Але він його відхилить. І його величність король також, у цьому можна не сумніватися.

— У нього я не стану просити помилування. Він ваш король, а не мій.

— Ірландія належить Британії, — пробурчав шериф. — А тепер більше, ніж будь-коли після придушення того боягузливого заколоту на Святий тиждень у Дубліні. То був удар кинджалом у спину проти країни, яка воює. Усіх його провідників я не став би навіть розстрілювати, а послав би на шибеницю.

Він замовк, бо вони вже прийшли до кімнати побачень.

Навідати його прийшов не отець Кейрі, католицький капелан Пентонвілської в’язниці, а Ґертруда, Джі, його кузина. Вона обняла його з усією силою, й Роджер відчув, як вона тремтить у його обіймах. Вона скидалася на охоплену жахом пташку. Як постаріла Джі після того, як його заарештували й засудили. Він згадав пустотливу й веселу дівчину з Ліверпуля, згадав про привабливу й люблячу жінку під час його життя в Лондоні, яку за її хвору ногу друзі називали Гоппі (кульгавенькою). Тепер це була бабуся, кульгава й хвора, а не здорова, сильна й упевнена в собі жінка, якою вона була лише кілька років тому Ясне сяйво її очей погасло, її обличчя, шию та руки покрили зморшки. Одягнута вона була в чорному потертому вбранні.

— Від мене, певно, смердить, як від усіх свинарень світу, — пожартував Роджер, показуючи на свою синю шерстяну робу. — Мене позбавили права митися. Мені дозволять помитися лише один раз, перед самою стратою.

— Вони тебе не стратять, Кабінет міністрів прийме твоє прохання про помилування, — сказала Ґертруда, киваючи головою, щоб надати сили своїм словам. — Президент Вілсон заступиться за тебе перед британським урядом, Роджере. Він пообіцяв надіслати туди телеграму. Вони задовольнять твоє прохання, страти не буде, повір мені.

Вона проговорила це з такою напругою в голосі, що, здавалося, він от-от зламається, і Роджер відчув жаль до неї, як і до всіх своїх друзів, які в ті дні страждали від тієї самої тривоги й непевності. Йому хотілося запитати її про атаки в газетах, про які згадував його тюремник, проте він стримався. Президент Сполучених Штатів клопотатиметься за нього? То була ініціатива Джона Дівоя і ще кількох його друзів із організації «Клан на Ґаел». Якби ж то вона вдалася! Але ще лишалася можливість, що Кабінет міністрів замінить йому міру покарання.

Сісти не було де, й Роджер та Ґертруда стояли дуже близько одне від одного, обернувшись спиною до шерифа та охоронця. Четверо людей перетворювали маленьку кімнату для побачень у клаустрофобний закапелок.

— Ґейвен Дафі розповів мені, що тебе викинули з коледжу Королеви Анни, — сказав Роджер тоном вибачення. — Це моя провина. Я прошу в тебе тисячу пробачень, люба Джі. Завдавати тобі шкоди — останнє, чого мені хотілося б.

— Вони мене не викинули, вони попросили, щоб я погодилася на скасування мого контракту. І сплатили мені відшкодування в сумі сорока фунтів. Мені байдуже. Тепер я матиму більше часу, щоб допомагати Алісі Стопфорд Ґрін у її зусиллях, спрямованих на те, щоб урятувати тобі життя. Зараз це найважливіше наше завдання.

Вона взяла свого кузена за руку й ніжно стиснула її. Джі протягом багатьох років учителювала у школі шпиталю Королеви Анни в Кейвершемі, де дослужилася до заступниці директора. Їй завжди подобалася її робота, про яку вона розповідала веселі анекдоти у своїх листах до Роджера. А тепер через свою спорідненість із чумним вона стала безробітною. Чи матиме вона на що жити і хто зможе допомогти їй?

— Ніхто не повірив у ті підлі вигадки, які опублікували проти тебе, — сказала Ґертруда, стишивши голос, щоб ті двоє чоловіків, які стояли поруч, не змогли почути її. — Усі пристойні люди обурені, що уряд удається до наклепів, аби принизити значення маніфесту на твій захист, під яким підписалося стільки поважних осіб, Роджере.

Вона урвала мову, ніби збиралася заплакати. Роджер знову обняв її.

— Я так любив тебе, Джі, моя кохана Джі, — прошепотів він їй на вухо. — А тепер я люблю тебе більше, аніж раніш. Я завжди дякуватиму тобі за вірність, яку ти мені зберігала і в щасті, й у нещасті. Тому твоя опінія одна з тих небагатьох, які мають для мене вагу. Ти ж віриш, що все, мною зроблене, я зробив для Ірландії, правда ж, віриш? Для тієї шляхетної і високої мети, якою для нас є Ірландія. Хіба не так, Джі?

Вона почала тихо схлипувати, притуливши обличчя до його грудей.

— Ви маєте десять хвилин, і вже минули п’ять, — нагадав їм шериф, не обертаючись, щоб подивитися на них. — Вам залишається ще п’ять.

— Тепер, коли я маю стільки часу на роздуми, — сказав Роджер на вухо своїй кузині, — я багато думаю про роки, прожиті в Ліверпулі, коли ми були такі молоді й життя нам усміхалося, Джі.

— Усі думали, що ми закохані одне в одного й незабаром одружимося, — прошепотіла Джі. — Я теж згадую про ті часи з глибоким смутком, Роджере.

— Ми були більше, аніж закохані одне в одного. Ми були братом і сестрою, були спільниками. Двома сторонами однієї, монети. Такими нероздільними. Ти була для мене багато чим. Матір’ю, яку я втратив у дев’ять років. Друзями, яких я ніколи не мав. З тобою я завжди почував себе краще, ніж зі своїми рідними братами. Ти дарувала мені довіру, впевненість у житті, радість. Згодом під час тих років, які я перебував у Африці, твої листи становили для мене єдиний міст, що поєднував мене зі світом. Ти не знаєш, яким щастям було для мене одержувати твої листи й як я їх читав і перечитував, моя люба Джі.