— Він не знав, що таке занепад духу, — сказав Роджер. — Я його супроводжував, коли він навідував хворих, коли сповідав або соборував військовополонених у Лімбурзі, читав їм молитви. Він теж був націоналістом. Хоч і менш палким, аніж ви, отче Кейрі.
Отець Кейрі усміхнувся.
— Не думаю, щоб отець Кротті намагався навернути мене на католицьку віру, — докинув Роджер. — Він був надзвичайно обережний у наших розмовах, щоб я навіть не подумав, ніби він хоче переконати мене. Я сам до цього прийшов, ось тут, — він доторкнувся до своїх грудей. — Я ніколи не був вельми релігійним, я вже вам казав. Після того як померла моя мати, релігія стала для мене чимось механічним і вторинним. І тільки після 1903 року, після тієї подорожі тривалістю в три місяці й десять днів у внутрішні регіони Конго, про яку я вам розповідав, я знову став молитися. Коли подумав, що можу втратити розум, побачивши стільки страждань. Саме тоді я зрозумів, що людина не може жити без віри.
Він відчув, що голос у нього може зламатися, і замовк.
— Це від нього ви довідалися про Томаса де Кемпіса?
— Він цінував його дуже високо, — підтвердив Роджер. — Він подарував мені свій примірник «Наслідування Христа». Але тоді я не міг читати його. Не міг зосередитися, бо мав надто багато турбот у ті дні. Я залишив той примірник у Німеччині, у валізі з одягом. Нам не дозволили взяти на субмарину якийсь вантаж. Я дуже радий, що ви мені подарували іншого примірника. Боюся, мені не вистачить часу, щоб дочитати його.
— Англійський уряд поки що нічого не вирішив, — повідомив його священик. — Не втрачайте надії. Поза стінами вашої в’язниці є багато людей, які вас люблять і докладають неймовірних зусиль, щоб до вашої супліки про зміну міри покарання дослухалися.
— Я про це знаю, отче Кейрі. Але хай там як, я хотів би, щоб ви підготували мене. Щоб Лрийняли мене до церкви з дотриманням усіх формальностей. Хочу прилучитися до таїнств. Висповідатися. Причаститися.
— Тому я й прийшов сюди, Роджере. Запевняю вас, ви готові до всього цього.
— Мене дуже мучить один сумнів, — сказав Роджер, знизивши голос, ніби хтось інший міг почути його. — Чи не здається вам, що моє навернення до Христа спричинене страхом? Правду кажучи, отче Кейрі, я справді боюся. Дуже боюся.
— Він мудріший за вас і за мене, — сказав священик. — Не думаю, щоб Христос бачив щось погане в тому, що чоловік боїться. Я певен, він боявся, коли його вели на Голгофу. А він найгуманніший із людей, чи не так? Усі ми схильні відчувати страх, бо такими нас створено. Досить лише трохи почуття, щоб ми іноді почували себе безпорадними й наляканими. Ваш прихід до церкви є чистим, Роджере. Я це знаю.
— Досі я ніколи не боявся смерті. Я бачив її близько багато разів. У Конго, під час своїх експедицій у дикі місцевості, що кишіли хижаками. В Амазонії, на бурхливих річках, де по берегах блукали злочинці. Зовсім недавно, коли ми висадилися із субмарини, біля міста Трейлі, на пляжі Бенна-Стренд, коли наш човен пішов на дно й ми мало не потопилися. Багато разів я знав, що смерть зовсім поруч. І не відчував страху. Але тепер я його відчуваю.
Він урвав мову й заплющив очі. Ось уже кілька днів ці напади жаху, здавалося, заморожували йому кров, зупиняли серце. Усе тіло починало йому тремтіти. Він докладав зусиль, щоб заспокоїтися, але марно. Чув, як цокотять зуби, а тепер до паніки додався й сором. Коли розплющив очі, то побачив, що падре Кейрі сидить зі з’єднаними руками й заплющеними очима. Він мовчки молився, ледь ворушачи губами.
— Усе минулося, — промурмотів він, спантеличений. — Прошу пробачення.
— Вам не слід почувати себе ніяково зі мною. Відчувати страх, плакати — властиво людям.
Тепер він знову заспокоївся. У Пентонвілській в’язниці панувала глибока тиша, так ніби ув’язнені та тюремники у трьох її величезних корпусах померли або поснули.
— Дякую вам за те, що ви мене нічого не запитали про ту гидоту, яку, схоже, розповідають про мене, отче Кейрі.
— Я нічого не читав, Роджере. Коли один чоловік намагався мені розповісти про це, я примусив його замовкнути. Я не знаю й не хочу знати, про що там ідеться.
— Я також не знаю, про що там написано, — усміхнувся Роджер. — Тут немає змоги читати газети. Помічник мого адвоката сказав, що то публікації надзвичайно скандального характеру й вони ставлять під небезпеку мою супліку про зміну покарання. Схоже, там ідеться про щось неймовірно гидке.
Падре Кейрі слухав його з притаманним йому спокійним виразом обличчя. Під час їхньої першої розмови в Пентонвілській в’язниці він розповів Роджерові, що його дід і бабуся по батьківській лінії розмовляли між собою ґельською мовою, але перейшли на англійську, коли стали виховувати своїх дітей. Священик теж не спромігся вивчити стародавню ірландську мову.
— Думаю, ліпше не знати, в чому мене звинувачують. Аліса Стопфорд Ґрін думає, що це провокація, здійснена урядом, аби применшити симпатію до моєї супліки про зміну покарання, яка виникла в багатьох прошарках суспільства.
— Нічого не можна виключати у світі політики, — сказав священик. — Це далеко не найпростіший вид людської діяльності.
Почувся обережний стукіт у двері, вони відчинилися, і з’явилася одутла пика шерифа.
— Залишилося п’ять хвилин, падре Кейрі.
— Начальник в’язниці надав мені півгодини. Він не повідомив вас про це?
Шериф зробив здивовану фізіономію.
— Якщо ви це кажете, я вам вірю, — вибачився він. — Тоді пробачте за втручання. Вам залишається ще двадцять хвилин.
Він зник, і двері знову зачинилися.
— Ви маєте якісь новини з Ірландії? — запитав Роджер дещо несподівано, ніби раптом захотів змінити тему.
— Схоже, розстріли припинилися. Громадська опінія не лише там, а й тут, в Англії, вельми неприхильно сприйняла масові покарання. Тепер уряд оголосив, що всі, кого затримано за участь у повстанні на Святому тижні, будуть віддані під трибунал.
Увага Роджера Кейсмента розвіялася. Він подивився на заґратоване віконце у стіні. Побачив лише крихітний квадратик сірого неба й подумав про великий парадокс: його осудили за доставку зброї для повстання, що мало на меті домогтися насильницького відокремлення Ірландії, а насправді він здійснив цю ризиковану, майже абсурдну подорож від Німеччини до берегів Трейлі, щоб спробувати зупинити повстання, що, як він знав, готувалося й було приречене на неминучу поразку. Чи це й є історія? Та, яку він вивчав у коледжі? Та, яку пишуть історики? Створюючи більш або менш ідилічну картину того, що в брутальній і грубій реальності є хаотичною і довільною мішаниною планів, несподіванок, інтриг, випадкових збігів, численних інтересів, які спровокували зміни, безлад, ривки вперед і відступи назад, завжди раптові й непередбачені для тих, котрі чекали чогось іншого й жили зовсім інакше.
— Вельми ймовірно, що я увійду в історію, як один із винуватців повстання на Святому тижні, — сказав він з іронією. — А ви й я знаємо, що я приїхав сюди, ризикуючи життям, щоб зупинити те повстання.
— Атож, ви й я, і ще хтось, — засміявся отець Кейрі, показавши пальцем угору.
— Тепер нарешті я почуваюся краще, — у свою чергу засміявся Роджер. — І напад паніки минув. У Африці я бачив багато разів, як і чорні, й білі переживали кризу розпачу. Посеред чагарів або високої трави, коли ми збивалися з дороги. Коли проникали на територію, яку африканські носії вважали ворожою. Посеред річки, коли перекидався човен. А іноді й у селах під час церемоній зі співами й танцями, якими керували чаклуни. Тепер я знаю, що таке галюцинації, спричинені страхом. Чи таким є і транс містиків? Цей стан, коли ти почуваєш себе підвищеним, коли в тобі оживають усі тілесні рефлекси, які розбуджує зустріч із Богом?
— Можливо, й так, — сказав падре Кейрі. — Можливо, це той самий шлях, яким проходять містики й усі ті, хто переживає такий транс. Поети, містики, чаклуни.
Вони довгий час мовчали. Іноді куточком ока Роджер дивився на священика й бачив, що той сидить нерухомий, із заплющеними очима. «Він молиться за мене, — подумав. — Він чоловік співчутливий. Мабуть, жахливо прожити все життя, допомагаючи людям, які мають загинути на шибениці». Ніколи не побувавши ані в Конго, ані в Амазонії, отець Кейрі, певно, знав, як і він, про ті карколомні хвилини в житті людей, коли розпач і безнадія досягають своєї найвищої точки.
