Він був мокрий із голови до ніг, з розпухлою й закривавленою рукою, погано обмотаною плащем, який він скинув із себе, і з виразом великої втоми на обличчі. Посуваючись уперед енергійними кроками, Монтейт і сержант Деніел Бейлі, який накульгував, розтанули в тумані, прямуючи до Трейлі. Чи дійшов туди Роберт Монтейт, чи не потрапив до рук королівської ірландської поліції? Чи вдалося йому сконтактуватися в Трейлі з людьми з ІРБ (Ірландського республіканського братства) або з «Добровольцями»? Він ніколи не довідався про те, коли і як був захоплений у полон сержант Деніел Бейлі. Його ім’я ніколи не згадувалося під час тривалих допитів, яким піддавали Роджера, спочатку в Адміралтействі керівниками британської розвідки, а потім у Скотленд-Ярді. Несподівана поява Деніела Бейлі на суді, на якому Роджера судили за зраду, як свідка головного прокурора, вжахнула Роджера. У своїй заяві, переповненій брехнею, про Монтейта він не згадав жодного разу. Отже, він досі на волі чи його вбили? Роджер благав Бога, щоб капітан був тепер здоровий і в безпеці, переховуючись у якомусь із куточків Ірландії. Чи, можливо, він узяв участь у повстанні Святого тижня й загинув там, як і безліч безіменних ірландців, що кинулися в цю авантюру, не менш героїчну, аніж необмірковану. Найімовірніше, що він був на Головному поштамті Дубліна, відстрілюючись поруч зі своїм улюбленим Томом Кларком, поки ворожа куля обірвала його зразкове життя.
Також і його приїзд до Ірландії був необміркованою й відчайдушною авантюрою. Повірити в те, що, прибувши з Німеччини до Ірландії, він зможе зупинити сам-один, за допомогою прагматичних і раціональних аргументів повстання на Святому тижні, сплановане в такій таємниці військовою радою ірландських «Добровольців» — Томом Кларком, Шином Мак-Дермотом, Патриком Пірсом, Джозефом Планкетом, — повстання, про яке не був поінформований навіть президент ірландських «Добровольців», професор Еойн МакНейл, хіба не було фантастичною маячнею? «Раціональні аргументи не переконують ані містиків, ані мучеників», — подумав він. Роджер був учасником і свідком тривалих та інтенсивних дискусій, що відбувалися у внутрішніх колах ірландських «Добровольців», на яких ішлося про його тезу, що збройний виступ ірландських націоналістів проти Британської імперії може мати успіх лише в тому разі, якщо він відбудеться водночас із військовим наступом німецької армії, який відверне на себе її головні сили. Про це він і молодий Планкет протягом багатьох годин сперечалися в Берліні, але так і не змогли дійти згоди. Чи саме тому, що члени військової ради ніколи не поділяли цієї його переконаності, «Добровольці», які готували повстання, приховували свої плани від нього до останньої миті? Коли нарешті інформація про дату повстання дійшла до нього в Берлін, Роджер уже знав, що німецьке адміралтейство відмовилося від морської атаки на Англію. Коли німці погодилися надіслати повстанцям зброю, він наполіг на тому, що сам вирушить до Ірландії разом зі зброєю, з потаємним наміром переконати керівників у тому, що без одночасного німецького військового наступу повстання буде непотрібною жертвою. У цьому він не помилився. Згідно з тими відомостями, які йому вдалося зібрати то там, то тут після свого осудження, повстання було героїчним діянням, але завершилося смертю найрішучіших керівників ІРБ та «Добровольців» і ув’язненням сотень революціонерів. Тепер репресії будуть нескінченними. Незалежність Ірландії знову відступила далеко назад. Сумна, дуже сумна історія!
Він мав ще один гіркий присмак у роті. Вони припустилися ще однієї тяжкої помилки: створили собі надто великі ілюзії щодо Німеччини. Він пригадав дискусію з Гербертом Вордом у Парижі, коли бачив його востаннє. Його найкращий друг в Африці, відтоді як вони познайомилися, обидва молоді й сповнені авантюрним духом пригод, тепер ставився з недовірою до всіх видів націоналізму. Він був одним із небагатьох культурних і совісних європейців на африканській землі, й Роджер багато чого навчився від нього. Вони обмінювалися книжками, доповнювали їх своїми коментарями, розмовляли й сперечалися про музику, живопис, поезію та політику. Герберт мріяв про те, що коли-небудь стане художником, і весь вільний час, який залишався йому після роботи, присвячував ліпленню з глини та вирізанню з дерева різних типів африканських облич. Обидва вони були суворими критиками зловживань та злочинів колоніалізму; й коли Роджер перетворився на публічну постать і став мішенню для атак після публікації свого «Звіту про становище в Конго», Герберт і Саріта, його дружина, які на той час оселилися в Парижі й Герберт був уже відомим скульптором і виготовляв тепер переважно бронзові статуетки, які завжди надихалися Африкою, стали одними з найпалкіших його захисників. Вони залишилися ними й тоді, коли публікація «Звіту про становище в Путумайо» з осудом злочинів, які чинили каучукові промисловці в Путумайо проти тубільців, спричинила ще один скандал навколо постаті Кейсмента. Герберт спочатку навіть виявив симпатію до націоналістичного переродження Роджера, хоч у своїх листах часто застерігав його проти небезпек «патріотичного фанатизму» і нагадував йому про висловлювання доктора Джонсона, який сказав, що «патріотизм — це останній притулок наволочі». Остаточно розійшлися їхні погляди у ставленні до Німеччини. Герберт завжди енергійно відкидав схвальний і позитивний погляд, яким Роджер дивився на канцлера Бісмарка, що зумів об’єднати німецькі держави, та на «прусський дух», який здавався йому твердим, авторитарним, брутальним, суперечним уяві та чуттєвості, більше придатним для казарми та військового керівництва, аніж для демократії та мистецтв. Коли в повному розпалі війни він довідався з англійських газет, що Роджер Кейсмент подався до Берліна змовлятися з ворогом, він передав йому листа через його сестру Ніну, який поклав край їхній багаторічній дружбі. У тому ж таки листі він його повідомив, що старша дочка його та Саріти, дівчина дев’ятнадцяти років, загинула на фронті.
Скількох ще друзів він утратив, людей, котрі, як Герберт і Саріта Ворд, високо цінували його й захоплювалися ним, а тепер вважали його зрадником? Навіть Аліса Стопфорд Ґрін, його вчителька й подруга, заперечувала проти його подорожі в Берлін, хоч після того як його заарештували, вона ніколи не згадувала про цю суперечку між ними. Скільки ще людей тепер відчували до нього огиду, начитавшись тих підлих звинувачень, яких не шкодувала для нього англійська преса? Спазм у шлунку примусив його скорчитися на своїй тюремній койці. Він лежав у такій позі протягом тривалого часу, поки не минуло відчуття того, що він має в животі камінь, який розчавлює йому нутрощі.
Протягом тих вісімнадцяти місяців, які він прожив у Німеччині, він часто запитував себе, чи він не припустився помилки. Ні, навпаки, факти підтвердили всі його тези, а надто коли німецький уряд опублікував декларацію — більшу її частину написав він, — в якій висловив свою підтримку ідеї ірландської суверенності й своє бажання допомогти ірландцям відвоювати свою незалежність, якої їх позбавила Британська імперія. Але згодом під час своїх тривалих очікувань на вулиці Унтер-ден-Лін-ден у приймальнях високих представників німецької влади, після невиконаних обіцянок, своїх хвороб, своїх невдач з організацією Ірландської бригади він почав сумніватися.
Він відчув, як лунко калатає його серце, як було щоразу, коли він згадував ті морозні дні з бурями та сніговими хуртовинами, коли нарешті після стількох зусиль він спромігся звернутися до двох тисяч двохсот ірландських військовополонених у таборі Лімбурґ. Він обережно їм пояснив, виголосивши перед ними промову, яку повторював у своїй свідомості протягом місяців, що не йдеться про перехід до ворожого табору, йдеться зовсім про інше. Ірландська бригада не стане складовою частиною німецької армії. Вона буде незалежним військовим формуванням зі своїми власними офіцерами й воюватиме за незалежність Ірландії проти свого колонізатора і гнобителя, «поруч, але не в складі» збройних сил Німеччини. Йому було дуже боляче усвідомлювати, і ця рана не переставала пригнічувати йому дух, що з двох тисяч двохсот полонених лише п’ятдесят із лишком записалися до Бригади. Його пропозицію зустріли з ворожістю, лунали крики й шепіт, у яких він чітко вирізняв слова «зрадник», «запроданець», «тарган», багато військовополонених відверто виявляли йому свою зневагу, а коли втретє він намагався звернутися до них, то почали плюватися й мало не накинулися на нього. (Він лише намагався заговорити до них, бо щойно він промовив кілька перших фраз, як його слова заглушили прокляття й свист.) А яке приниження довелося йому витерпіти, коли його врятували від можливого побиття або й лінчування німецькі солдати з його ескорту, що майже винесли його звідти.
