Монтейт мовчки чекав, що він скаже.

— Ми негайно вирушаємо до Берліна, капітане, — сказав Роджер, знову опанувавши себе. — Я вдягнуся, наготую валізу, й ми вирушимо першим поїздом.

Так вони й зробили. Роджер поквапно написав кілька рядків із подякою докторові фон Геслінові. Під час тривалого переїзду його голова тріщала без перепочинку з короткими інтервалами, потрібними для того, щоб обмінятися думками з капітаном Монтейтом. Коли вони приїхали в Берлін, він уже ясно опрацював лінію своєї поведінки. Його персональні проблеми відступили на другий план. Тепер його пріоритетом стало обернути свою енергію й розум на те, щоб домогтися того, про що просили товариші: рушниць, набоїв і німецьких офіцерів, які могли б організувати воєнні дії в ефективний спосіб. По-друге, він сам мусить вирушити в Ірландію разом із вантажем зброї. Там він спробує переконати друзів, щоб вони зачекали: з плином часу європейська війна може створити ситуації, набагато сприятливіші для повстання. По-третє, він мусить не допустити, щоб п’ятдесят трьох бійців Ірландської бригади послали до Ірландії. Британський уряд накаже стратити їх негайно, як «зрадників», якщо вони будуть захоплені Королівським військово-морським флотом. Монтейт сам вирішить, що йому робити, він, Роджер, надасть йому цілковиту свободу. Знаючи його, він був певен, що капітан повернеться до Ірландії, аби померти з товаришами за справу, якій він присвятив життя.

У Берліні вони, як завжди, оселилися в «Еден-Готелі». Наступного ранку розпочали переговори з властями. Зустрічі відбувалися в напівзруйнованій і бридкій будівлі Адміралтейства. Капітан Надольни зустрів їх у дверях і провів до зали, в якій завжди перебували люди з Канцелярії та військові. Нові обличчя змішувалися з давніми знайомими. З першої хвилини в категоричній манері їм було повідомлено, що німецький уряд відмовляється посилати своїх офіцерів, які були б радниками революціонерів.

Натомість німці погодилися надіслати зброю та набої. Протягом годин і днів вони робили підрахунки та досліджували, як найбезпечніше доставити цей вантаж у вказаний час у призначене місце. Зрештою було вирішено, що зброю повантажать на «Ауд», англійський корабель, дещо перебудований і наново пофарбований, який тепер ходив під норвезьким прапором. Ані Роджер, ані Монтейт, ані будь-хто з бійців Бригади не подорожуватимуть на «Ауді». Це рішення спричинилося до дискусії, але німецький уряд не поступився: присутність ірландців на борту засвідчить, що корабель насправді не норвезький, і якщо цей обман буде викрито, то Рейх опиниться в незручній ситуації перед міжнародною опініею. Тоді Роджер і Монтейт зажадали, щоб їм надали можливість прибути в Ірландію, нехай і окремо від зброї, але водночас із нею. Протягом кількох годин вони обмінювалися пропозиціями та контрпропозиціями, й Роджер намагався переконати своїх співрозмовників, що, потрапивши до Ірландії, він зможе переконати своїх друзів, щоб вони зачекали, поки війна більше схилиться на німецьку сторону, бо за таких обставин повстання можна було б поєднати з одночасним наступом німецького військово-морського флоту та сухопутних сил. Зрештою Адміралтейство погодилося, щоб Кейсмент і Монтейт вирушили до Ірландії. Вони поїдуть туди на субмарині й візьмуть із собою одного з бійців Бригади, що представлятиме своїх товаришів.

Рішення Роджера відмовитися від того, щоб Ірландська бригада подалася в Ірландію приєднатися до повстання, було справжнім шоком для німців. Але він не хотів, щоб бійці Бригади наразили себе на ризик бути страченими, навіть не здобувши можливості померти в бою. Такої відповідальності він не хотів брати на свої плечі.

7 квітня верховне командування повідомило Роджерові, що призначило субмарину, на якій вони подорожуватимуть. Капітан Монтейт обрав сержанта Деніела Джуліана Бейлі, щоб він презентував Бригаду. Йому надали фальшиві папери з ім’ям Джуліан Беверлі. Верховне командування повідомило Кейсмента, що хоч революціонери й просять доставити їм п’ятдесят тисяч рушниць, їм буде відправлено двадцять тисяч рушниць, десять кулеметів і п’ять мільйонів набоїв.

Цей вантаж буде доставлено на північне узбережжя острова Інністускерт, що в затоці Трейлі-Бей, у призначений день після десятої вечора. Корабель має чекати лоцман у човні або баркасі, що позначить свою присутність зеленим світлом.

Від сьомого числа й до дня від’їзду Роджер не склепив очей. Він написав короткий заповіт, просячи, якщо він помре, щоб усе його листування й усі папери передали Едмундові Д. Морелу, «чоловікові винятково справедливому й шляхетному», щоб за допомогою цих документів він написав «мемуари, які врятують мою репутацію, коли я помру».

Монтейт, хоч він, як і Роджер, передчував, що повстання буде придушене британським військом, поривався якомога скоріше вирушити в Ірландію. Вони мали розмову наодинці, близько двох годин, у той день, коли капітан Бем передав їм отруту, яку вони просили на той випадок, якщо їх захоплять у полон. Офіцер пояснив їм, що йдеться про амазонське кураре. Воно діє моментально. «Кураре — мій давній знайомий, — сказав йому Роджер, усміхаючись. — У Путумайо я бачив, як індіанці паралізували в повітрі птахів своїми дротиками, які вмочали в цю отруту». Роджер і капітан пили пиво в найближчому шинку.

— Думаю, вам так само, як і мені, прикро від’їздити, не попрощавшись із бійцями Бригади й навіть не повідомивши їх про свій від’їзд, — сказав Роджер.

— Це завжди мучитиме мою совість, — погодився Монтейт. — Але інакше не можна. Повстання — надто серйозна річ, щоб ризикувати виказати себе.

— Як ви гадаєте, існує можливість його затримати?

Офіцер похитав головою.

— Не думаю, сер Роджер. Але вас там дуже шанують, і, можливо, ваші аргументи справлять на них якийсь вплив. Хай там як, а ви повинні зрозуміти, що тепер відбувається в Ірландії. Ми багато років готувалися до цього. Та що там років! Кілька століть, якщо бути точнішим. Скільки можна бути такою обережною нацією! Ми вже перебуваємо в двадцятому сторіччі. Тепер немає сумніву, що, з огляду на війну, настала та мить коли Англія слабкіша, ніж Ірландія.

— А ви не боїтеся смерті?

Монтейт стенув плечима.

— Я багато разів бачив її близько. У Південній Африці, під час війни з бурами, вона була зовсім поруч. Усі ми боїмося смерті, так я думаю. Але смерть буває різною, сер Роджер. Померти в битві за свою батьківщину — це така сама достойна смерть, як і померти за свою родину або за свою віру. Вам не здається?

— Так, ви маєте слушність, — погодився Кейсмент. — Сподіваюся, що коли нам випаде нагода померти, то ми помремо саме так, а не ковтаючи цю амазонську речовину, що, певно, не дуже добра на смак.

Напередодні від їзду Роджер поїхав на кілька годин у Цоссен, щоб попрощатися з отцем Кротті. Він не ввійшов на територію табору. Попросив покликати домініканця, й вони здійснили тривалу прогулянку в лісі під кронами ялин і беріз, які вже зазеленіли. Отець Кротті вислухав довірчі зізнання Роджера мовчки, жодного разу не урвавши його. Коли він замовк, священик перехрестився. Запала тривала мовчанка.

— Їхати в Ірландію, думаючи, що повстання приречене на поразку, це форма самогубства, — нарешті озвався священнослужитель, наче міркуючи вголос.

— Я їду з надією зупинити його, отче. Поговорю з Томом Кларком, з Джозефом Планкетом, із Патриком Пірсом, з усіма керівниками. Спробую пояснити їм резони, чому ця жертва видається мені марною. Замість прискорити здобуття незалежності вона затримає його. І...

Він відчув, що горло йому стислося, й замовк.

— Що з вами, Роджере? Ми друзі, і я тут, щоб допомогти вам. Ви можете довіряти мені.

— Я бачу видіння, яке не можу викинути з голови, отче Кротті. Ці ідеалісти й патріоти, які йдуть на загибель, прирікаючи свої родини на життя в убогості, на жахливі репресії, принаймні знають, що вони роблять. Але ви знаєте, про кого я весь час думаю?

Він розповів йому, що в 1910 році виступив із промовою в Ермітажі, будинку у кварталі Ратфарнгем, на передмісті Дубліна, де була розташована двомовна школа Святого Енди Патрика Пірса. Поговоривши з учнями, він дав їм предмет, який зберігав після своєї подорожі до Амазонії, — духову рушницю вітото, — сказавши, що це буде призом за кращий твір ґельською мовою для учнів останнього року навчання. Його глибоко вразив екстаз, із яким ті десятки юнаків говорили про Ірландію, вразила палка й войовнича любов, із якою вони згадували її історію, її героїв, її святих, її культуру, вразило, з яким релігійним натхненням вони співали стародавні кельтські пісні. І вразив його також глибоко католицький дух, який панував у школі разом із цим палким патріотизмом: Пірс домігся, щоб обидві речі злилися й були чимось одним для тих юнаків, як були вони чимось одним для нього та його брата й сестри, Віллі та Маргарет, які також учителювали у школі Святого Енди.