Джордж Мічел та його дружина нарешті прибули до Іквітоса на кораблі, що вийшов із Манауса 30 листопада 1911 року. Роджер уже пакував валізи, готуючись до свого від’їзду. Приїзду нового британського консула передували гарячкові пошуки з боку містера Стірса та самого Роджера Кейсмента, спрямовані на те, щоб знайти будинок для подружньої пари. «Велика Британія впала в неласку з вашої вини, сер Роджер, — сказав йому скинутий консул. — Ніхто не погоджується винайняти мені будинок для Мічела, хоч я й погоджуюся переплатити. Усі бояться образити Арану, усі мені відмовляють». Роджер попросив допомоги в Ромуло Паредеса, й головний редактор «Ель Орієнте» розв’язав проблему. Він сам винайняв будинок і передав його в суборенду британському консулові. Ішлося про будинок старий і брудний, і треба було терміново відремонтуватий оновити його й бодай якось умеблювати, щоб прийняти туди нових пожильців. Місіс Мічел була жіночка сміхотлива й свавільна, з якою Роджер познайомився вже біля підніжжя корабельного трапа, в порту, в той день, коли вони прибули. Настрій у дружини консула не погіршився ані тоді, коли вона побачила, в якому жалюгідному стані перебуває їхній новий будинок, ані тоді, коли вперше увійшла в нього. Негайно, навіть ще не почавши розпаковувати багаж, вона все тут помила й очистила своєю енергією та добрим гумором.
Роджер мав тривалу розмову зі своїм старим другом і колегою Джорджем Мічелом у віталеньці містера Стірса. Він змалював йому ситуацію в усіх її барвистих подробицях і не приховав від нього жодної з проблем, які постануть перед ним на новій службі. Мічел, досить повний і дуже жвавий сорокарічний чоловік, який виявляв не меншу енергію, ніж його, дружина, в усіх своїх жестах і рухах, заносив нотатки до свого записника, роблячи невеликі паузи, щоб попросити Роджера дати те або інше роз’яснення. Потім, замість розгубитися перед тими перспективами, які чекали на нього в Іквітосі, й понарікати на свою долю, він обмежився тим, що сказав із широкою усмішкою: «Тепер я бачу, про що тут ідеться, і готовий до битви».
Протягом двох останніх тижнів в Іквітосі Роджером знову невтримно заволодів демон сексу. В останньому порту, коли плив сюди, він був дуже обачний, але тепер, навіть знаючи, з якою ворожістю до нього ставиться стільки людей, пов’язаних із комерцією каучуку, і розуміючи, що вони можуть улаштувати на нього засідку, він, не вагаючись, виходив ночами прогулятися по набережній, біля річки, де завжди можна було зустріти жінок і чоловіків, що полювали на клієнтів. Так він познайомився з Алсівіадесом Руїсом, якщо таким справді було його ім’я. Він привів його в готель «Амазонас».
Нічний портьє не став заперечувати, й Роджер нагородив його щедрими чайовими. Алсівіадес погодився ставати для нього в пози класичних статуй, які він йому показував. Після невеличких торгів він погодився роздягтися. Алсівіадес був метисом білого з індіанкою, так званий чоло, й Роджер зазначив у своєму щоденнику, що така расова суміш дає тип чоловіка великої фізичної краси, кращий навіть за «кабокло» Бразилії, чоловіків з екзотичними рисами, в яких змішуються м’якість і ніжність аборигенів із чоловічою грубістю нащадків іспанців. Алсівіадес і Роджер цілувалися й доторкалися один до одного, але не кохалися ані першого дня, ані наступного, коли той знову прийшов до готелю «Амазонас». Це було вранці, й Роджер зміг сфотографувати його голим у кількох позах. Коли той пішов, він записав у щоденнику: «Алсівіадес Руїс. Чоло. Рухи балерона. Тонкий і довгий, набубнявівши, він вигнувся, наче арка. Увійшов у мене, як рука в рукавичку».
Тими днями на головного редактора «Ель Орієнте» Ромуло Паредеса напали на вулиці. Коли він вийшов із друкарні своєї газети, до нього підійшли троє бевзів із бридкими пиками, від яких смерділо алкоголем. Як розповів він Роджерові, з яким прийшов побачитися до готелю відразу після інциденту, вони вбили б його ударами кулаків, якби він не був озброєний і не сполохав трьох нападників, вистреливши в повітря. Він тримав у руках течку. Дон Ромуло був такий розгніваний, що не захотів супроводжувати Роджера, коли той запропонував йому вийти на вулицю й перехилити по чарці в якомусь барі. Його гнів та обурення діями Португальської Амазонської компанії не мали меж:
— Я завжди чесно співпрацював із фірмою Арани й у всьому їм догоджав, — поскаржився він. Вони сиділи на двох кутках ліжка й розмовляли в напівтемряві, бо вогник лампового пальника ледь освітлював один із кутів кімнати. — І коли я був суддею, і коли взявся видавати «Ель Орієнте». Я ніколи не суперечив їхнім вимогам, хоч нерідко вони й були бридкими для моєї совісті. Але я реаліст, сеньйоре консул, і знаю, що деякі битви не можна виграти. Мені було дуже не до вподоби доручення судді Валькарселя поїхати в Путумайо й провести там розслідування. Я знав, що заплутаюся в ньому. Вони мене примусили виконати цю роботу. Пабло Сумаета сам від мене зажадав, щоб я туди поїхав. Я здійснив цю подорож, лише виконуючи його наказ. Перш ніж передати префектові свій звіт, я дав його прочитати сеньйорові Сумаеті. Він мені повернув його без коментарів. Чи це не означало, що він його схвалив? Лише тоді я передав його префекту. А в результаті вони тепер оголосили мені війну й хочуть убити мене. Цей напад — попередження, щоб я забирався геть з Іквітоса. А куди? Я маю дружину, п’ятеро дітей і двох служниць, сеньйоре Кейсмент. Чи ви бачили коли-небудь таку невдячність, з якою до мене поставилися ці люди? Я рекомендую, щоб і ви втікали звідси якомога скоріше. Ваше життя в небезпеці, сер Роджер. Досі з вами нічого не траплялося, бо вони думають, що коли вб’ють англійця, та ще й дипломата, то це призведе до міжнародного скандалу. Але ви не дуже сподівайтеся, що так триватиме довго. Така стриманість може зникнути після будь-якої пиятики. Послухайтеся моєї поради й тікайте звідси, мій друже.
— Я не англієць, я ірландець, — лагідно поправив його Роджер.
Ромуло Паредес передав йому течку, яку приніс із собою.
— Тут ви знайдете всі документи, які я зібрав у Путумайо і на яких побудував свій звіт. Я правильно зробив, що не віддав їх префектові Адольфо Ґамаррі. Їх би чекала та сама доля, що й мій звіт: вони припадали б пилюкою в префектурі Іквітоса. Заберіть їх, я знаю, ви використаєте їх, як треба. Пробачте, що навантажую вас зайвою вагою, але думаю, що так треба.
Роджер поїхав через чотири дні, після того як попрощався з Омаріно та Аредомі. Містер Стірс прилаштував їх у теслярську майстерню в Нанеї, де вони не тільки працювали на хазяїна, болівійця, а й були учнями в його майстерні. У порту, куди прийшли його проводжати Стірс і Мічел, Роджер довідався, що кількість каучуку, відправленого на експорт за останні кілька місяців, перевищила позначку попереднього року. Чи можна було знайти кращий доказ, що нічого тут не змінилося й що вітото, бора, андуки та інші аборигени Путумайо експлуатуються невблаганно й нещадно?
Протягом п’яти днів подорожі до Манауса він майже не виходив зі своєї каюти. Почувався деморалізованим, хворим і зневажав сам себе. Майже нічого не їв і виходив на палубу тільки тоді, коли спека в тісній каюті ставала нестерпною. Мірою того як корабель спускався вниз по Амазонці й русло річки ставало дедалі ширшим, а береги відступали так далеко, що їх не було видно, він думав, що вже ніколи не повернеться в цю сельву. І також думав про парадокс, — багато разів він думав про те саме в Африці, коли мандрував по річці Конго, — що посеред цього величного краєвиду, з цими табунами рожевих чапель і галасливих папуг, які іноді пролітали над кораблем, і кільватерним слідом із маленьких рибок, які переслідували корабель, вистрибуючи та сновигаючи на струменях води, наче хотіли привабити уяву пасажирів, загніздилося моторошне страждання, спричинене скнарістю тих жадібних і кривавих двоногих створінь, з якими він запізнався в Путумайо. Він пригадував спокійне обличчя Хуліо С. Арани на зборах директорату Перуанської Амазонської компанії, які відбулися в Лондоні. Він знову заприсягнувся собі, що боротиметься до останньої краплі енергії, яка залишиться в його тілі, аби здобув якесь покарання цей прилизаний чоловічок, що запустив у дію і був головним користувачем системи, яка нещадно перетирала людські створіння на порох, щоб погамувати його голод на гроші. Хто тепер наважиться сказати, що Хуліо С. Арана не знав, що діється в Путумайо? Він створив справжній спектакль, щоб обманути весь світ — перуанський уряд і британський уряд передусім — з тим, щоб вичавлювати каучук із тієї сельви, з якої знущалися так само нещадно, як і з аборигенів, що її населяли.
