Естер Перрін велично простромила поглядом репортера, що шанобливо мовчав, — так ботанік простромлює шпилькою метелика, попередньо обробивши його хлороформом.

— Я не хочу сказати, що було схоже, начебто він з’явився нізвідки, хлопче, хоча можу побитися об заклад, що саме так і надрукують у вашій газеті.

Вона схилилася до репортера, не зводячи з нього очей, і знову повторила:

— Він з’явився нізвідки, — щоб урятувати це маля. Ви мене чуєте? Нізвідкіля.

Наступного дня нещасний випадок удостоївся першої сторінки «Деррі ньюс». Естер Перрін була особливо колоритною, фотограф Том Метью помістив фотографію, яка робила її схожою на матір Джоуду з «Ґрон гніву».[67] Заголовок стверджував: «“БУЛО СХОЖЕ, ЩО ВІН З’ЯВИВСЯ НІЗВІДКИ”, — СТВЕРДЖУЄ ОЧЕВИДИЦЯ ТРАГЕДІЇ».

Прочитавши це, місіс Перрін зовсім не здивувалася.

— Зрештою я отримав те, чого хотів, — сказав Ральф, — але тільки тому, що Клото й Лахесіс — на кого б з верхніх рівнів вони там не працювали — неодмінно хотіли зупинити Еда.

— Верхні рівні? Які рівні? Який будинок?

— Неважливо. Ти просто забула, але спогади нічого не змінять. Головне ось що, Луїзо: вони хотіли зупинити Еда не тому, що загинуть тисячі людей, якщо він спікірує на Громадський центр. Вони хотіли зупинити його, бо там була одна людина, чиє життя необхідно було зберегти за будь-яку ціну… Принаймні, на їхнє переконання. Коли нарешті вдалося довести, що мені так само дорога моя дитина, як їм їхнє дитя, ми уклали угоду.

— Саме тоді вони розрізали тобі руку? І ти дав їм слово, обіцянку. Ту, про яку говорив уві сні.

Ральф метнув на неї розгублений, зовсім хлоп’ячий погляд. Але Луїза спокійно витримала його.

— Так, — сказав він і витер лоба. — Здається, тоді. — Повітря, як бритвою, різало його легені. — Життя за життя, така була ставка: життя Наталі Діпно в обмін на моє. І…

(Агов! Не намагайся ухилитись! Покинь це, Ральфе, інакше я зроблю твою сраку квадратною!)

Ральф замовк при звуках пронизливого, хуліганського, жахливо знайомого голосу — голосу, якого не чув жоден із перехожих на Гарріс-авеню, крім нього, — і подивився на протилежний бік вулиці.

— Ральфе? Що…

— Ш-ш-ш!

Ральф покрився потом; усе його тіло вкрилося липким, їдким потом, важким, мов моторне мастило; він відчував, як кожна його залоза скидала свій вантаж у кров. У роті з’явився огидний присмак. Луїза простежила за його поглядом.

— Розалі! — скрикнула вона. — Розалі, що ти робиш тут?

Чорна, з підпалинами гонча, яку вона подарувала Ральфові на їхнє перше Різдво, стояла (хоча точнішим словом було скулилася) на під’їзній доріжці перед будинком, у якому жили Елен і Наталі до того, як Ед остаточно звихнувся. Уперше гонча нагадала Луїзі Розалі № 1. Здавалося, Розалі № 2 зовсім сама на протилежному боці вулиці, однак це не заспокоїло Луїзу, раптово охоплену жахом.

«О, що я тоді зробила, — подумала вона. — Що ж я зробила!»

— Розалі! — гукнула вона. — Розалі, йди сюди!

Розалі почула — Луїза бачила, що це так, однак та не зрушила з місця.

— Ральфе? Що там відбувається?

— Ш-ш-ш! — знову вимовив він, а потім трохи попереду Луїза побачила щось, через що в неї перехопило подих. Її остання невисловлена надія, що все це плід уяви Ральфа, результат їхніх колишніх переживань, зникла, тому що тепер у їхнього собаки з’явився компаньйон.

Зі скакалкою в правій руці шестирічна Наталі Діпно підійшла до крайки тротуару й подивилася на дім, у якому жила ще зовсім маленькою, на галявину, де колись її батько, непередбачуваний гравець Ед Діпно, сидів серед перехресних веселок поливу, насолоджуючись музикою, тоді як крапля крові висихала на лінзі його окулярів а lа Джон Леннон. Наталі щасливо посміхалася Розалі, яка, часто дихаючи, дивилася на дівчатко нещасними, переляканими очима.

«Атропос не бачить мене, — подумав Ральф. — Він зосередився на Розалі… І, звичайно, на Наталі… І він не бачить мене».

Усе повторювалося з жахаючою бездоганністю. Будинок був тут, Розалі була тут, Атропос теж був тут, у головному уборі, зсунутому на потилицю, що робило його схожим на чепуристого репортера з картин п’ятдесятих — поставлених, можливо, їдою Лапіно. Тільки цього разу на голові Атропоса була не панама Мак-Ґоверна з відкушеними полями; тепер це була кепка з емблемою «Бостон Ред сокс», маленька навіть для Атропоса, бо ремінець, що регулював розмір, був застебнутий на останню дірочку. А як же інакше, адже це кепка з голови маленької дівчинки.

«Єдиний, кого нам тепер не вистачає, — листоноша Пітер, і вистава вийде чудовою», — подумав Ральф. — Фінальна сцена «БЕЗСОННЯ», або «ЖИТТЯ ШОТ-ТАЙМЕРІВ НА ГАРРІС-АВЕНЮ», трагікомедії в трьох актах. Усі кланяються й зникають за правою кулісою».

Собака боявся Атропоса так само, як і Розалі № 1, і головною причиною, через яку лисий карлик не помітив Ральфа й Луїзу, було те, що він намагався втримати собаку на місці, поки не приготується. І тут з’явилася Наталі, йдучи до найулюбленішого собаки у світі, Розалі Ральфа й Луїзи. Її скакалка

(шість-сім-вісім. Іди до біса)

звисала з руки. Дівчинка здавалася неймовірно гарною і дуже тендітною в блузочці з матроським комірцем і блакитних шортах. Зібране у хвостик волосся розгойдувалося.

«Усе відбувається занадто швидко, — подумав Ральф. — Усе відбувається неймовірно швидко».

(— Зовсім ні, Ральфе! Ти чудово діяв п’ять років тому, і зараз у тебе теж усе вийде).

Схоже на голос Клото, але оглядатися довкола не було часу. По Гарріс-авеню повільно їхала зелена машина, рухаючись із агонізуючою обережністю, яка означала, що водій або дуже старий, або занадто молодий. З обережністю чи ні, та безсумнівно це була саме та машина; брудна мембрана саваном зависла над нею.

«Життя — це колесо, — подумав Ральф, і йому здалося, що ця думка не вперше приходить йому в голову. — Рано чи пізно все, що вже, здавалося б, позаду, з’являється знову. На краще чи на гірше, але воно виникає знову».

Розалі зробила ще одну спробу звільнитись, а коли Атропос смикнув собаку назад, гублячи бейсбольну кепку, Наталі схилилася над гончою й погладила її.

— Ти загубилася, дівчинко? Вийшла погуляти сама? Ну, нічого, я відведу тебе додому. — Наталі пригорнула собаку, маленьке рученя пройшло крізь руку Атропоса, гарне личко дівчатка було лише за кілька дюймів від потворного, ощиреного обличчя Атропоса. Потім Наталі підвелася. — Ходімо, Розі! Ходімо, люба!

Розалі пішла по тротуару до Наталі, оглянувшись на потворне ощирене створіння, і пискнула. На протилежному боці Гарріс-авеню з «Червоного яблука» вийшла Елен, і в такий спосіб була виконана остання умова в ситуації, яку показав Ральфові Атропос. У руці Елен тримала хліб. На голові в неї червоніла кепка з емблемою «Ред сокс».

Ральф обійняв Луїзу й ніжно поцілував.

— Я люблю тебе всім серцем, — сказав він. — Пам’ятай про це, Луїзо.

— Я знаю, — спокійно відповіла вона. — А я люблю тебе. Ось чому й не можу тобі дозволити цього.

Луїза обхопила його за шию мертвою хваткою, і Ральф відчув, як міцно пригорнулися до нього її груди, коли жінка зробила глибокий вдих.

— Забирайся геть, смердючий виродку! — крикнула вона. — Я не можу тебе бачити, але знаю, що ти тут! Забирайся геть! Іди, дай нам спокій!

Наталі, завмерши на місці, здивовано дивилась на Луїзу. Розалі, нашорошивши вушка, зупинилася поруч із дівчинкою.

— Не виходь на дорогу, Наталі! — крикнула дівчинці Луїза. — Не…

І в цей момент її руки, що обвивали шию Ральфа, опинилися в порожнечі. Він зник як дим.

Атропос глянув туди, звідки почувся тривожний крик, і побачив Ральфа з Луїзою, що стояли на протилежному боці Гарріс-авеню. І що більш важливо, він зрозумів — Ральф бачить його. Очі Атропоса розширились, а губи розтиснулися в оскалі ненависті. Рука карлика зметнулася в захисному жесті до лисої маківки в шрамах від ран, завданих його ж власним скальпелем.