(— Та пішов ти, Шотті! Ця маленька сука належить мені!)

Ральф побачив, що Наталі здивовано й непевно дивиться на Луїзу. Він чув, як кричала Луїза, забороняючи дівчинці виходити на дорогу. Потім десь поблизу заговорив Лахесіс.

(— Піднімайся, Ральфе! Якнайвище! Швидко!)

Ральф відчув спалах у голові, потім нудоту в шлунку, а тоді весь світ моментально став яскравіший, наповнившись барвами. Він напівбачив, напіввідчував руки Луїзи, а потім почав віддалятись від неї — ні, його несли геть. Ральф відчув, як він уливається в потужний потік, і зрозумів: якщо й існує така річ, як Вища Визначеність, то він приєднався до неї.

Наталі й Розалі тепер стояли навпроти будинку, який Ральф колись ділив з Біллом Мак-Ґоверном. Наталі, непевно подивившись на Луїзу, помахала рукою.

— З Розі все гаразд, Луїзо, — бачиш, вона поруч зі мною. — Дівчинка погладила собаку по голові. — Не турбуйся, я переведу її через дорогу. — Потім, ступаючи на проїжджу частину, вона крикнула матері: — Ніяк не можу відшукати свою бейсбольну кепку! Здається, її хтось украв!

Розалі і далі сиділа на тротуарі. Наталі нетерпляче обернулася до неї:

— Ходімо, дівчинко!

Зелене авто наближалося до Наталі, але дуже повільно. На перший погляд, автомобіль нічим не загрожував. Ральф одразу ж упізнав водія, він не сумнівався у своїх почуттях і не вважав, що це галюцинація. У цей момент абсолютно правильним здавалося те, що за кермом зеленого «форда-седана» сидить колишній рознощик газет.

— Наталі! — крикнула Луїза. — Наталі, ні!

Атропос, стрибнувши вперед, штовхнув Розалі № 2 під хвіст:

— Забирайся звідси, скотино! Забирайся, поки я не передумав!

Атропос востаннє посміхнувся Ральфу, коли Розалі, пискнувши, кинулася на дорогу… Просто перед «фордом», який вів шістнадцятирічний Пітер Саллівен.

Наталі не бачила машини, вона дивилася на Луїзу, яскраво-червоне обличчя якої перетворилося на маску жаху. Нарешті до Наталі дійшло, що Луїза кричить зовсім не через собаку.

Піт помітив гончу, що бігла; не побачив він лише маленьку дівчинку. Він вивернув убік, щоб не зачепити Розалі, і цей маневр скерував машину просто на Наталі. За вітровим склом Ральф побачив двоє переляканих облич, йому здалося, що місіс Саллівен кричить. Атропос застрибав од радості, плескаючи в долоні:

(— Гей ти, шот-таймере! Старий дурню! Казав же я, що помщуся тобі!)

Дуже повільно Елен упустила батон.

— Наталі! Бережи-и-и-и-сь! — крикнула вона. Ральф рвонувся з місця. І знову виникло відчуття лише уявного пересування. А коли він наблизився до Наталі, стрибаючи з витягнутими руками, усвідомив, що машина — відбиті сонячні промені, що пробивалися крізь темний саван, сліпили очі — зовсім поруч. Ральф викликав внутрішній спалах, який востаннє опустив його у світ шот-таймерів. Він упав у світ, що розривався від звуків: крики Елен і Луїзи, вереск «форда». А над усім цим, немов яструб, ширяв уїдливий регіт Атропоса.

Ральф побачив на мить величезні блакитні очі Наталі, а потім з усієї сили штовхнув її в груди й живіт, відкидаючи якнайдалі. Дівчинка приземлилася на узбіччя, розметавши волосся по тротуару, але жива і здорова. Звідкись іздалеку почувся лютий крик Атропоса. Дві тонни металу, що все ще рухалися зі швидкістю тридцять кілометрів на годину, врізалися в Ральфа, і одразу всі звуки вмерли. Він підскочив угору, описуючи повільну дугу — принаймні, зсередини всі рухи відчувалися уповільненими, — на щоці, немов татуювання, залишився відбиток колеса, а зламана нога мляво обвисла. Ральф устиг помітити під собою тінь, що ковзнула бруківкою у формі літери «X»; Ральф устиг побачити над собою розсип червоних плям і подумати, що, мабуть, Луїза забризкала його фарбою дужче, ніж він припускав. Ральф устиг побачити Наталі, що сиділа на тротуарі, плакала, але була ціла… І відчути Атропоса, що потрясав із люті кулаками.

«Здається, для старого дурня я діяв чудово, — подумав Ральф. — Ось тепер можна й відіспатися».

А потім у смертельному падінні він ударився об бруківку й покотився — дроблячи череп, ламаючи хребет, дірявлячи легені осколками кісток, перетворюючи печінку на безформну масу, розриваючи нутрощі.

І нічого не боліло.

Узагалі нічого.

Луїза ніколи не забувала жахливого гуркоту, що ознаменував повернення Ральфа на Гарріс-авеню, і кривавого сліду, що тягнувся за ним, поки тіло Ральфа котилося до автобусної зупинки. Вона хотіла закричати, але не посміла; якийсь внутрішній, щирий голос підказав їй, що коли вона закричить, то від шоку, жаху й літньої спеки знепритомніє, а коли отямиться, Ральф буде вже недосяжний для неї.

І замість того щоб закричати, Луїза кинулася вперед, гублячи туфлю, принагідно зауважуючи, що Пітер Саллівен вибирається з «форда», що завмер майже на тому ж місці, на якому машина Джо Вайзера — теж «форд» — збила Розалі № 1 кілька років тому. Вона невиразно усвідомлювала, що Пітер кричить.

Луїза впала на коліна біля Ральфа, завважуючи, що зелений «форд» якимось чином змінив його, що тіло під знайомими штанами й заляпаною фарбою сорочкою значно відрізняється від того, яке вона тримала в обіймах менше хвилини тому. Але очі Ральфа були розплющені, він був при пам’яті.

— Ральфе?

— Так. — Голос його був чистий і звучний, без найменших ознак зніяковілості чи болю. — Так, Луїзо, я чую тебе.

Вона хотіла було обійняти його, але завмерла, згадавши, що не можна тривожити тяжкопоранених, бо цим можна заподіяти їм ще більшого болю і навіть убити. Потім Луїза знову подивилася на Ральфа, на кров, що струменіла з куточків уст, відзначила, що нижня частина його тіла перекручена стосовно верхньої, і вирішила, що вже неможливо поранити Ральфа ще дужче. Вона обняла його, нахиляючись ближче, вдихаючи запах біди: крові й кисло-солодкого ацетонового дурману адреналіну, яким відганяв його подих.

— Усе ж таки ти зробив по-своєму? — Луїза поцілувала Ральфа в щоку, в брову, що сочилася кров’ю, у лоба, шкіра на якому була зрізана аж до кістки. Вона заплакала. — Поглянь на себе! Сорочку порвав, штани порвав… Чи ти гадаєш, одяг на деревах росте?

— Він живий? — почувся позаду голос Елен. Луїза не обернулася, але на асфальті побачила тіні: Елен, що обіймає за плечі заплакану дочку, і Розалі, що притиснулася до правої ноги Елен. — Він урятував Наталі життя, я навіть не помітила, звідки він з’явився. Будь ласка, Луїзо, скажи, що він…

Потім тіні змістилися, коли Елен перейшла на місце, звідки могла бачити Ральфа, — і тоді вона, пригорнувши до себе голову Наталі, заридала.

Луїза схилилася ще ближче до Ральфа, гладячи його по щоці, бажаючи сказати йому, що вона теж збиралася піти з ним — вона справді цього хотіла, так, але він виявився занадто прудким. Наприкінці він випередив її.

— Люблю тебе, мила, — сказав Ральф, потягнувшись уперед і теж погладивши її по щоці. Він спробував підняти й ліву руку, але не зміг. Луїза цілувала його долоню, шепочучи:

— Я теж люблю тебе, Ральфе. Завжди любила. Дуже.

— Я мусив це зробити. Розумієш?

— Так. — Луїза не знала, чи розуміє й чи зрозуміє коли-небудь… Але вона знала, що він умирає. — Так, розумію.

Ральф хрипло зітхнув — Луїза знову відчула солодкуватий запах ацетону — і посміхнувся.

— Пані Чесс? Я хотів сказати, пані Робертс? — Це, задихаючись, мовив Пітер. — 3 паном Робертсом усе гаразд? Будь ласка, скажіть, що я не поранив його!

— Іди собі, Піте, — не обертаючись, відповіла Луїза. — 3 Ральфом усе добре. Він просто трохи порвав штани й сорочку… Правда, Ральфе?

— Так, — відповів він. — Ще б пак. Тобі варто добряче мені…

Ральф, замовкнувши, перевів погляд у цятку ліворуч від Луїзи. Там нікого не було, але Ральф усе одно посміхнувся.

— Лахесісе! — мовив він.

Він простягнув тремтячу закривавлену руку, і, як побачили Луїза, Елен і Пітер Саллівен, вона двічі піднялася й опустилася. Погляд Ральфа знову змістився, цього разу праворуч. Він заговорив згасаючим голосом: