— І що сталося? — з цікавістю запитав Ральф. Луїза болісно розсміялася:

— Зі мною чи з нею?

— З вами обома.

— Міна підстрибнула й ляснула себе по шиї. «На мені жучок! — вигукнула вона. — Він укусив мене! Зніми його, Лу! Допоможи, будь ласка!»

Звичайно, ніякої комашки там не було — я була цією комашкою, — але я однаково змахнула з її шиї невидимого жучка, опустила скло й сказала, що він полетів. Мені ще пощастило, що я обмахнула її шию, а не вишибла мізки — настільки я була переповнена енергією. У мене було відчуття, начебто я легко можу пробігти всю дорогу додому.

Ральф кивнув. Луїза, помовчавши, виснувала:

— Це було чудово… Занадто чудово. Як у телевізійних історіях про наркотики — спочатку вони підносять тебе в рай, а потім скидають у пекло. А якщо ми вже не зможемо зупинитися?

— Так, — погодився Ральф. — І якщо ми завдаємо людям шкоди? Я весь час думаю про вампірів.

— А знаєш, про що весь час думаю я? — Луїза перейшла на шепіт. — Про те, що говорив Ед Діпно. Про центуріонів. А якщо це ми, Ральфе? Якщо це і є ми?

Ральф, пригорнувши жінку до себе, поцілував її у маківку. Луїза, вимовивши вголос найжахливіші його думки, полегшила біль його серця, але й змусила задуматися над тим, що самотність — найстрашніше в старості.

— Розумію, — відповів Ральф. — Те, що я вчинив із місіс Перрін, було під впливом моменту — я взагалі не роздумував над цим. А ти?

— Саме так усе й відбувалося. — Луїза поклала голову йому на плече.

— Ми не можемо чинити так і далі, — сказав він. — Тому що це справді може стати поганою звичкою. Бо все, що аж настільки добре, обов’язково перетворюється в наркоманію, погоджуєшся? Ми зобов’язані постаратися налаштувати якийсь захист проти таких неусвідомлених учинків. Бо, по-моєму, я користувався цим даром, адже так? Саме тому…

Його перервав скрип гальмуючих шин. Луїза й Ральф стривожено подивилися одне на одного, а звук не припинявся. Коли стих скрегіт, почувся глухий удар. Потім був чи то дитячий, чи жіночий крик, Ральф не зміг точно визначити. Вигук: «Що сталося?» Потім: «Аварія!» — і тупіт ніг по тротуару.

— Залишайся на дивані, — сказав Ральф і поспішив до вікна у вітальні. Коли він підбіг до нього, на нього впала тінь Луїзи, яка стала поруч. У душі Ральф схвалив її вчинок. За таких обставин так само вчинила б і Керолайн.

Вони дивилися на нічний світ, що переливався і пульсував у дивному світлі. Ральф знав, що вони побачать Білла, знав це — Білла, збитого машиною, яка проїжджала, мертвого Білла, що лежить на вулиці з панамою біля його витягнутої руки. Він міцніше пригорнув до себе Луїзу, а вона схопила його за руку.

Але у світлі фар «форда» розпластався не Білл, а Розалі. Її ранковим експедиціям настав кінець. Вона лежала в калюжі крові, з перебитим у кількох місцях хребтом. Коли водій, що збив її, опустився на коліна біля старої приблуди, безжалісне сяйво вуличного ліхтаря освітило його особу.

Водієм виявився Джо Вайзер, фармацевт із «Райт-Ейд», по краях його жовтогарячої аури металися червоно-сині, спалахи. Він гладив собаку по боці, і з кожним погладжуванням гидкої чорної аури, що обліпила Розалі, поле її руйнувалося.

Жах охопив Ральфа, обдав його хвилею холоду, перетворюючи яйця в одну щільну грудку. І раптом він знову перенісся в липень 1992 року: Керолайн умирає, постукує хронометр Вісника Смерті, а Ральф намагається втримати зазвичай такого врівноваженого чоловіка Елен від спроби вчепитися в горло здорованеві-садівнику.

І тут — вишенька на шарлотку, як сказала б Керолайн, — з’являється Дорренс Марстеллар. Старий Дор. І що ж тоді він сказав?

«Я б не став більше доторкатися до нього… Я й так уже не бачу твоїх рук».

Не бачу твоїх рук.

— О Господи, — прошептав Ральф.

До реальності Ральфа повернула Луїза, яка похитувалась і готова була в будь-яку секунду зомліти.

— Луїзо! — різко скрикнув Ральф, хапаючи її за руку. — Луїзо, як ти себе почуваєш?

— Здається… Добре… Але, Ральфе… Ти бачиш…

— Так, це Розалі. Гадаю, вона…

— Я не маю на увазі її, я кажу про нього! — Вона показала праворуч.

Лікар № 3 стояв, опираючись об багажник «форда» Джо Вайзера, панама Білла Мак-Ґоверна з’їхала на його лису потилицю. Він дивився на Ральфа й Луїзу, зухвало посміхаючись, потім повільно підняв маленьке рученя й показав їм «носа», помахуючи коротенькими пальчиками.

— Ах ти, покидьку! — закричав Ральф, у розпачі вдаряючи кулаком об стіну. До місця події збігалися люди, але вони нічим не могли допомогти: собака вмирав. Чорна аура згущувалася, перетворюючись на подобу паленої цегли, вона огортала собаку чорним покривалом, і щоразу рука Вайзера зникала, коли той проводив нею по цьому жахливому савану.

Тепер лікар № 3 виставив уперед вказівний палець і схилив голову набік, мовби кажучи: «Увага!» Він навшпиньках пройшов уперед — абсолютно непотрібний жест, все одно його ніхто не бачив, але карлик, мабуть, мав пристрасть до театру — і потягнувся до задньої кишені штанів Джо Вайзера.

Карлик оглянувся на Ральфа й Луїзу, мовби перевіряючи, дивляться вони чи ні. Тоді так само навшпиньках пройшов далі, витягнувши вперед ліву руку.

— Зупини його, Ральфе, — простогнала Луїза. — Будь ласка, зупини його.

Повільно, немов під дією снодійного, Ральф підняв руку, а потім різко опустив її. Із пальців бризнув потік синього світла, але одразу розсіявся, розтікшись по склу. Бліда туманна хмарка вирвалася з будинку Луїзи, а потім зникла. Лисий лікар погрозив пальчиком. «Ну-ну, нечемний хлопчик», — промовляв його жест.

Лікар № 3, знову потягнувшись уперед, дістав щось із задньої кишені штанів Джо Вайзера, у той час як той стояв перед збитим собакою. Ральф не міг із певністю сказати, що це таке, поки чудовисько в брудному халаті не зірвало панаму Мак-Ґоверна з голови й не зробило вигляд, що проводить нею по неіснуючому волоссю. Створіння заволоділо чорним гребінцем, який можна купити в будь-якому магазині за долар двадцять дев’ять центів. Потім воно підстрибнуло в повітря, клацнувши каблуками, немов злісний ельф.

Зачувши наближення маленького лікаря, Розалі підняла морду. Потім повільно поклала голову на асфальт і вмерла. Аура, що оточувала її, моментально зникла — не розчинилася, а луснула, мов мильна булька.

Вайзер звівся на ноги, повернувся до чоловіка, що стояв на узбіччі, й почав пояснювати йому, як усе сталося, як собака несподівано кинувся під машину. Ральф навіть розібрав кілька слів, що вилетіли з вуст Вайзера: «…собака немов з’явився нізвідки».

А коли Ральф ковзнув поглядом по крилу машини, виявилося, що саме туди й повернувся лікар-карлик.

Ральфові вдалося завести старенький «олдсмобіль», але треба було кілька хвилин, щоб доїхати до міської лікарні, розташованої в східній частини Деррі. Керолайн розуміла сумніви Ральфа з приводу його водійської майстерності й намагалася поспівчувати, але за натурою вона була імпульсивною, усе квапилася, навіть роки не змогли зм’якшити цю якість її характеру. У далеких поїздках вона ніяк не могла стриматися від докорів. Спершу Керолайн мовчки вичікувала, вибираючи підходящий час для критики. Якщо її особливо дратувала швидкість їхнього пересування, вона цікавилася, чи допоможе йому клізма, щоб упоратися із запором. Вона була мила, але язичок — мов бритва.

Заохочуваний такими зауваженнями, Ральф завжди пропонував — ніколи не відчуваючи злості й роздратування — помінятися місцями. Пропозицію Керолайн завжди відхиляла. Вона вважала, що справа чоловіка вести машину, а дружина повинна вносити в це заняття здоровий критицизм.

Ральф чекав, що Луїза теж висловлюватиметься щодо швидкості або його незграбної манери водіння, але вона нічого не говорила — просто сиділа на тому ж місці, де колись Керолайн, і тримала на колінах сумочку, як і Керолайн. Плями світла — неонові вивіски магазинів, ліхтарі світлофорів — веселкою ковзали по обличчюиуккккккчкРННН Луїзи. Її темні очі були холодні й замислені. Після смерті Розалі вона ридала ридма, просячи Ральфа опустити жалюзі.