Луїза, глухо: (— О Боже, маленький хлопчик, що кричав: «Рятуйте, вовк!»).

Клото: (— Абсолютно правильно, Луїзо).

Ральф: (— І він уже заклав бомбу?)

Яскраве світло залило дах, відкидаючи тіні від вентиляторів. Клото й Лахесіс глянули на тіні, а потім засмучено подивилися на схід, де з-за обрію зринув краєчок сонця.

Лахесіс: (— Ми не знаємо, та це й неважливо. Ви мусите запобігти виступу, а це можливо зробити лише так: ви повинні переконати відповідальну за все жінку скасувати запрошення Сьюзен Дей. Зрозуміло? Вона не повинна з’явитися в Громадському центрі сьогодні ввечері! Ви не можете зупинити Еда і не смієте наближатися до Атропоса, тому ви зобов’язані зупинити Сьюзен Дей).

Ральф: (— Але…)

Однак не сонячне світло закрило йому рота і не все дужчий страх маленьких лисих лікарів. Це зробила Луїза. Вона рішуче поплескала його рукою по щоці:

(— Досить. Нам час униз, Ральфе. Негайно).

Запитання, мов комарі, кружляли в його голові, але якщо вона сказала, що часу нема, отже, часу справді більше нема. Ральф глянув на сонце, ствердно кивнув і обійняв Луїзу за талію.

Клото, стривожено: (— Не підведіть нас, Ральфе і Луїзо, будь ласка).

Ральф: (— Не варто нас підбадьорювати, карлики. Це ж не футбольний матч).

Не чекаючи відповіді, Ральф заплющив очі й сконцентрувався на переміщенні у свій світ.

Відчуття внутрішнього спалаху — і ранковий холодний вітер ударив Ральфові в обличчя. Він розплющив очі й глянув на жінку, що стояла поруч. Усього мить він бачив ауру, що розвівалася мов газова бальна сукня, а далі це була просто Луїза, з виду років на двадцять молодша, ніж тиждень тому… І абсолютно недоречна на лікарняному даху в легкому осінньому пальті й строгому костюмі.

Ральф міцніше пригорнув до себе жінку, що тремтіла від холоду. Клото й Лахесіса не було й близько.

«Хоча, можливо, вони десь тут, зовсім поряд, — подумав Ральф. — Швидше за все, так воно і є».

Несподівано він знову згадав приказку ярмаркових заманювачів про те, що потрібно платити, якщо хочеш грати, так що підходьте, панове, і викладайте свої грошики. Але найчастіше розігрують саме тебе. Розводять, немов лоха. Цікаво, чому це почуття виникло саме зараз?

«Тому що про деякі речі ти так ніколи й не довідаєшся, — почувся всередині нього голос Керолайн. — Вони провели тебе багатьма дуже цікавими, але кружними стежками, не підпускаючи до головного, поки не стало занадто пізно для запитань, на які їм не хотілося відповідати… Не думаю, щоб усе це відбулося випадково, чи не так?»

Так, Ральф був згоден із нею.

Відчуття, що якась невидима рука підштовхує до темного тунелю, де його може чекати що завгодно, посилилося. Відчуття, що ним маніпулюють. Він почував себе маленьким… Уразливим… Переляканим.

— Ось м-ми й уд-дом-ма, — стукаючи зубами, мовила Луїза. — Як ти гадаєш, котра година?

Зважаючи на все, близько шостої, але, глянувши на годинника, Ральф помітив, що той зупинився, адже його не заводили з вівторка. Простеживши за поглядом Луїзи, Ральф побачив Громадський центр, що стояв островом серед океану автостоянки. Величезний саван, який щойно оточував будинок, зник.

«О, ні. Не обманюй себе, друже. Зараз ти, може, й не бачиш, але він і далі тут».

— Ще рано, — відповів Ральф, притискаючи до себе Луїзу, і вітер змахнув йому волосся з лоба — тепер майже зовсім без сивини. — Але нам треба поквапитися, щоб не стало занадто пізно.

Луїза розуміюче кивнула:

— А де Л-Лахесіс і К-к…

— На рівні, де вітер не пронизує до кісток. Ходімо. Пошукаймо двері, щоб вибратися із цього клятого даху.

Луїза, тремтячи від холоду, дивилася на місто.

— Що ж він зробив? — тихо запитала вона. — Якщо не підклав бомбу, тоді що він придумав?

— Можливо, він установив бомбу, але собаки з натренованим нюхом ще не виявили її. А може, це така речовина, яку собаки взагалі не можуть зачути. Каністра з бензином, схована на даху, або щось маленьке, закладене в туалетний бачок. Зрештою, він заробляв собі на життя хімією… Поки не покинув роботу, щоб стати цілодобовим психом. Можливо, він хоче отруїти їх газом, як пацюків.

— О Боже, Ральфе! — Луїза, приклавши руку до грудей, подивилася на нього стривоженими, розширеними від жаху очима.

— Ходімо, Луїзо. Час вибиратися.

Тепер Луїза відгукнулася доволі охоче. Ральф підвів її до дверей… Гарячково сподіваючись, що вони відчинені.

— Дві тисячі людей, — майже простогнала жінка, коли вони наблизилися до дверей. Ральф відчув полегшення, коли ручка піддалася, але Луїза крижаними пальцями схопила його за зап’ястя, перш ніж він устиг відчинити двері. Її звернене вгору обличчя світилося божевільною надією. — Може, маленькі чоловічки збрехали нам, Ральфе, — можливо, у них якісь свої корисливі цілі, сенсу яких нам ніколи не осягнути, і тому вони нам збрехали.

— Не думаю, що вони можуть обманювати, — повільно відповів він. — Що найжахливіше, Луїзо, — вони не можуть цього. До того ж є ще й це. — Ральф указав у бік Громадського центру, оповитого брудною мембраною, яку вони вже не бачили, але знали, що вона є. Луїза не обернулася туди. Замість цього вона стиснула холодною долонею його пальці, відчинила двері й пішла сходами вниз.

Ральф, відчинивши двері внизу сходів і виглянувши в коридор шостого поверху, побачив, що там нікого нема, і вивів Луїзу. Вони рушили було до ліфта, але зупинилися біля відкритих дверей з табличкою «КІМНАТА ВІДПОЧИНКУ». Там нікого не було, але працював телевізор, і їхня давня знайома Лізетт Бенсон вела ранкову програму новин. Ральф згадав той день, коли він, Луїза й Білл сиділи у вітальні Луїзи, їли спагетті з сиром і дивилися репортаж про інцидент, коли Центр допомоги жінкам закидали ляльками. Це було менше місяця тому. Раптом він згадав, що Білл Мак-Ґоверн ніколи більше не побачить Лізетт Бенсон, як і не зможе забути зачинити вхідні двері; відчуття втрати, таке ж гостре, як листопадова буря, охопило його. Він ніяк не міг повірити в це. Як сталося, що Білл помер так швидко, без церемоній? «Йому не сподобалося б, — подумав Ральф, — і не лише тому, що смерть у лікарняному коридорі від серцевого приступу здалася б йому нечемною».

Але він бачив, як усе відбулося, а Луїза відчула, як Білл розкладався зсередини. І це навело Ральфа на думку про саван, що огорнув Громадський центр, і про те, що станеться, якщо вони не зупинять виступ Сьюзен Дей.

Він пішов до ліфта, але Луїза потягнула його назад. Вона заворожено дивилася на екран телевізора.

— …відчують величезне полегшення, коли виступ захисниці права на аборт Сьюзен Дей стане історією, — говорила Лізетт Бенсон, — але так вважає не тільки поліція. Очевидно, як захисники життя, так і прихильники вибору відчувають, що вони на грані конфлікту. А зараз репортаж Джона Кіркленда в живому ефірі з Громадського центру Деррі. Джоне?

Блідий похмурий чоловік, що стояв поруч із Кірклендом, виявився Деном Далтоном. На сорочці його виднівся значок, де в червоному перекресленому колі було зображено скальпель, націлений на дитину, що згорнулася клубочком. Ральф побачив півдюжини поліцейських машин і два новеньких фургони, один з емблемою Ен-Бі-Сі. По газону йшли двоє поліцейських із собаками — бладгаундом і німецьким шефердом — на повідку.

— Привіт, Лізетт, я веду репортаж із Громадського центру. Загальний настрій можна охарактеризувати як схвильованість і рішучість. Поряд зі мною Ден Далтон, президент організації «Друзі життя», яка так затято протестує проти виступу міс Дей. Пане Далтоне, ви згодні з характеристикою ситуації?

— Що в повітрі витають занепокоєння й рішучість? — запитав Далтон. — Так, можна сказати й так. Ми занепокоєні, що зусилля Сьюзен Дей, найкривавішої злочинниці країни, можуть мати успіх, бо це спричиниться до щоденного вбивства дванадцяти-чотирнадцяти безпомічних ненароджених дітей лише тут, у Деррі.