Ральф похитав головою.

— Його нарешті звільнили з роботи, — повідомила Елен. — Учора. Вони терпіли, скільки могли… Він знавець своєї справи, до того ж фірма багато вклала в нього, але зрештою їхнє терпіння луснуло. Йому виплатили вихідну допомогу в розмірі тримісячної платні… Непогано для типа, що бив дружину й вікна, закидав жахливими ляльками жіночу клініку. — Елен постукала пальцем по газеті. — Ця вчорашня демонстрація стала останньою краплею. Відтоді як Ед зв’язався з «Друзями життя», його заарештовують утретє чи вчетверте.

— Ви когось впровадили до них? — запитав Ральф. — Саме тому ви так добре поінформовані?

Гретхен посміхнулася:

— Ми не єдині, хто впроваджує до них своїх людей; ми навіть жартуємо, що насправді немає ніяких «Друзів життя», а є всього лише купка подвійних агентів. Думаю, вони є й у поліцейського управління Деррі, і в поліції штату. Саме про них відомо нашому… Нашій людині. Чорт, швидше за все, до них впровадився й агент ФБР. Проникнути до «Друзів» було потрібно тому, що вони переконані, начебто в глибині душі всі на їхньому боці. Але ми вважаємо, що наша людина — єдина, кому вдалося проникнути майже у самий центр, і вона стверджує, що Далтон усього лише «хвостик» Еда Діпно.

— Я зрозумів це, коли вперше побачив їх разом по телебаченню, — сказав Ральф.

Ґретхен, підвівшись, зібрала кавові чашки й узялася за миття.

— Уже тринадцять років я беру активну участь у жіночому русі й багато чого надивилася, але ніколи не бачила нічого подібного. Він уселив цим недоумкам, що жінкам у Деррі роблять аборти поза їхньою волею, що половина з них навіть не знає про свою вагітність, коли вночі з’являється центуріон і висмоктує їхніх дітей.

— А чи розповідав він їм про крематорії в районі Ньюпорта? — запитав Ральф. — Про ті, у яких спалюють дітей?

Ґретхен повернулася до нього, зіниці її розширилися від подиву.

— А звідки про це відомо вам?

— О, мені про це не раз розповідав сам Ед починаючи ще з липня 1992 року. — Ральф, секунду повагавшись, коротенько розповів їм про свою зустріч з Едом біля аеропорту й про те, як Ед звинуватив водія пікапа в перевезенні мертвих дітей у діжках із добривами. Елен слухала мовчки, але очі її все дужче округлялися. — Про те ж тлумачив він і в той день, коли побив тебе, — закінчив Ральф. — Тільки на той час його розповідь була сповнена мало не фантастичних деталей.

— Можливо, це пояснює, чому він зациклився на вас, — зауважила Ґретхен. — Але, загалом, причини не такі уже й важливі. Справа в тому, що він поширив серед своїх найбільш божевільних прихильників список так званих центуріонів. Ми не знаємо всіх, хто потрапив у цю категорію, але там є моє ім’я, Елен і, звичайно ж, Сьюзен Дей… І ваше.

«Чому я?» — ледве було не запитав Ральф, але зрозумів, що це ще одне безглузде питання. Можливо, він потрапив під підозру Еда тому, що викликав поліцію, коли той побив Елен, але, швидше за все, це сталося з причини, яку годі збагнути. Ральф згадав, як читав десь, що Девід Берковіц — відомий також як синок Сема[26] — стверджував, що вчинив кілька вбивств за наказом свого собаки.

— Як ви гадаєте, що саме вони спробують? — поцікавився Ральф. — Збройний наліт, як у фільмах із Чаком Норрісом?

Він посміхнувся, але Ґретхен не відповіла йому посмішкою.

— На жаль, ми не знаємо, на що вони можуть зважитися, — сказала вона. — Більш імовірно, що вони взагалі нічого не почнуть. Але уявіть, що раптом Едові або комусь із його поплічників стрельне в голову спробувати викинути вас із вікна вашої ж кухні. У балончику всього лише сльозоточивий газ. Обережність не завадить.

— Обережність, — задумливо мовив Ральф.

— Ти опинився у вишуканій компанії, — сказала Елен. — Єдиний чоловік, крім тебе, внесений у цей список, — майор Коен.

— Йому ви теж вручили таке? — запитав Ральф, беручи в руки аерозоль. Балончик на вигляд був таким же безпечним, як безкоштовні зразки крему для гоління, які він іноді одержував поштою.

— Ні, — відповіла Ґретхен, знову глянувши на годинника. Елен помітила цей жест і підвелася, тримаючи сонну дитину на руках. — У майора є ліцензія на носіння зброї.

— Звідки вам відомі такі подробиці? — поцікавився Ральф.

— Ми перевірили списки в муніципалітеті, — відповіла Ґретхен і посміхнулася. — Дозвіл на носіння зброї обов’язково фіксується.

— Он як. — Раптом йому спало на думку: — А як же Ед? Його ви перевірили? У нього є дозвіл?

— Немає. — Ґретхен похитала головою. — Але такі, як Ед, зазвичай не звертаються за дозволом, коли вони доходять до певної межі… І вам це добре відомо.

— Так, — відповів Ральф, також підводячись. — А як же ваші хлопці? За ними ви стежите?

— Звичайно.

Ральф кивнув, але вдоволення не відчув. У голосі Ґретхен проступали злегка заступницькі нотки, начебто він поставив дурне запитання. Але питання не було дурне, і якщо вона не усвідомлювала цього, вона і її друзі могли потрапити в біду. У велику біду.

— Сподіваюся, що так, — мовив він. — Можна мені знести Наталі вниз, Елен?

— Краще не треба — ти її розбудиш. — Голос Елен звучав серйозно. — Обіцяй, що носитимеш балончик із собою, Ральфе. Я не переживу, якщо ти постраждаєш через те, що намагався допомогти мені, а в Еда поїхав дах.

— Я про це подумаю. Добре?

— Добре. — Елен уважно подивилася на Ральфа. — Ти маєш вигляд набагато кращий, ніж під час нашої останньої зустрічі. Ти знову добре спиш?

Ральф посміхнувся:

— Правду кажучи, зі сном у мене й далі проблеми, але я, певно, справді почуваю себе краще, тому що ти не перша говориш мені про це.

Елен, підвівшись навшпиньки, поцілувала його в куточок рота.

— Ми будемо бачитися, правда? Вірніше, ми й далі будемо бачитися.

— З мого боку жодних заперечень, мила, якщо тільки ти не проти.

Елен посміхнулася:

— Можеш розраховувати на це, Ральфе, — ти найкращий з центуріонів-чоловіків, яких я знаю.

Утрьох вони так голосно розсміялися, що розбудили Наталі, яка уп’ялася на них сонними здивованими вічками.

Провівши жінок («Я ЗА ВИБІР, І Я ГОЛОСУЮ» — стверджував напис на задньому бампері авта Ґретхен Тіллбері), Ральф знову повільно піднявся на другий поверх. Утома пудовими гирями висіла на його ногах. Зайшовши на кухню, він найперше глянув на квіти, намагаючись побачити той дивний зелений туман, що піднімається від стебел. Нічого не було. Він взяв аерозоль і почав розглядати картинку. Жінка, що героїчно пручається, і кремезний чоловік у масці й крислатому капелюсі. Ніяких тонів і півтонів, усе чітко й зрозуміло.

Ральф подумав, що божевілля Еда заразне. По всьому Деррі жінки — і Ґретхен Тіллбері, і його мила Елен також — ходили з такими ось балончиками в сумочках, і ці бляшанки насправді волали про одне: «Я боюся. У Деррі прибудуть погані чоловіки, у масках і крислатих капелюхах, і я боюся».

Ральф не хотів у цьому брати участь. Підвівшись навшпиньки, він поклав газовий балончик на кухонну шафу, потім одягнув стару шкіряну куртку. Він ішов на майданчик для пікніків у надії зіграти в шахи.

Або в карти.

Уже на порозі кухні він подивився на квіти, намагаючись змусити з’явитися той зелений туман. Однак нічого не відбулося.

«Але він був тут. І ти його бачив і Наталі теж».

Але чи бачила вона насправді? Малята завжди на що-небудь дивляться. Їх усе дивує, тому чи є підстави для впевненості?

— Я просто впевнений, — повідомив Ральф порожньому будинку. Правильно. Зелений туман був тут, і всі аури були тут, і… — І вони як і раніше тут, — закінчив Ральф, не знаючи, чи радіти цій твердій впевненості, що пролунала в його голосі, чи засмучуватися.

«А чому б тобі поки не залишити все як є, любий?»

Думка його, голос Керолайн, чудова порада.

Ральф зачинив двері й пішов до Старих Шкап Деррі.