Коли другого жовтня Ральф підходив до свого будинку з кількома вестернами Елмера Келтона в руках, на ґанку він побачив відвідувача, теж із книжкою. Той, однак, не читав; він мрійливо дивився, як невгамовний теплий вітер збирає врожай золотистого листя з дубів і трьох ще не облетілих тополь на протилежному боці Гарріс-авеню.

Ральф підійшов ближче. Тонке сиве волосся чоловіка, що сидів на ґанку, куйовдив вітерець, верхня частина тулуба плавно переходила у живіт і стегна. Його вузька фігура з худою шиєю, впалими грудьми й довгими, тонкими ногами, обтягнутими старими зеленими фланелевими штанами, скидалася на циліндр. Навіть на відстані ста п’ятдесяти ярдів не залишалося ні найменшого сумніву, хто цей відвідувач: звичайно, Дорренс Марстеллар.

Зітхнувши, Ральф Робертс здолав відстань, що залишилася. Дорренс, немов загіпнотизований виглядом барвистого листя, яке зривав вітер, і бровою не повів, поки на нього не впала тінь Ральфа. Одразу ж старий обернувся, схиливши сиву голову набік, і посміхнувся своєю милою, дивно хвилюючою посмішкою. Фей Чепін, Дон Візі й деякі інші старожили із майданчика для пікніків (які перебираються в більярдну на Джексон-стріт з настанням холодів) уважали цю посмішку ще одним підтвердженням того, що старий Дор, незважаючи на незмінну книжку віршів у руках, геть-таки втратив розум. Дон Візі називав Дорренса Вождем Тупоголових, а Фей якось сказав Ральфові, що не буде здивований, якщо старий Дор прожив уже двічі по дев’яносто. «Люди, у яких не вистачає меблів на верхньому поверсі, завжди живуть довше за інших, — пояснив він. — Їм же нема про що турбуватися. Тому в них і тиск нормальний, і з серцем усе гаразд».

Ральф, однак, сумнівався в справедливості цього. На його думку, добродушна посмішка зовсім не робила старого схожим на божевільного; вона надавала йому якогось неземного і в той же час всезнаючого вигляду… Такого собі провінційного Мерліна.[27] Але, незважаючи на все сказане, цього дня Ральф цілком міг би обійтися без візиту старого. Сьогодні зранку він поставив новий рекорд, прокинувшись о 1.58, і почував себе геть розбитим. Він бажав тільки одного: сісти у своє крісло й, присьорбуючи каву, спробувати заглибитися в один із вестернів, які він придбав у центрі. Пізніше, можливо, спробувати здрімнути.

— Привіт, — мовив Дорренс. Книжка, яку він тримав у руках, називалася «Цвинтарні ночі», написав її Стівен Добінс.

— Привіт, Доре, — одізвався Ральф. — Цікава книжка?

Дорренс глянув на книжку так, начебто взагалі забув про неї, та потім, посміхнувшись, кивнув:

— Так, дуже. Він пише вірші, які нагадують розповіді. Мені це не завжди подобається, але читати цікаво.

— Чудово. Послухай, Доре, я дуже радий тебе бачити, але прогулянка дуже мене втомила, так що, може, нам краще зустрітися в інший…

— О, нічого, нічого, — підводячись, мовив Дор. Від нього війнуло слабким ароматом кориці, який завжди асоціювався у свідомості Ральфа з єгипетськими муміями, що їх він бачив у музеї. На обличчі старого зморшок майже не було, крім гусячих лапок у куточках очей, але його вік не викликав ані найменшого сумніву (і трохи лякав): блакитні очі вицвіли, набувши водянисто-сірого відтінку квітневого неба, а чиста шкіра немов просвічувала, що нагадало Ральфові тонку шкіру Наталі. Губи його, майже фіолетового відтінку, ніколи не змикалися. Коли Дор говорив, чулося неголосне чмокання. — Усе нормально, я прийшов до тебе не з візитом, а передати послання.

— Яке послання? Від кого?

— Я не знаю, від кого, — відповів Дор, окинувши Ральфа красномовним поглядом, який свідчив, що Ральф або прикидається, або розігрує дурника. — Я не втручаюся в справи лонґ-таймерів. Те саме я радив і тобі, хіба ти не пам’ятаєш?

Ральф справді щось пам’ятав, але що саме? Та це його й не цікавило. Він утомився, до того ж вислухав цілу промову про Сьюзен Дей від Гема Дейвенпорта, який намагався навернути Ральфа у свою віру. У нього не було ані найменшого бажання на довершення до всього вести філософські бесіди з Дорренсом Марстелларом, незважаючи на всю принадність суботнього ранку.

— Що ж, тоді передай мені послання, — сказав він, — і я піднімуся до себе. Як щодо такої пропозиції?

— Звичайно, звичайно. — Але тут Дорренс завмер, уп’явшись на протилежний бік вулиці, коли новий порив вітру спіраллю зметнув у яскраве жовтневе небо оберемок листя. Його вицвілі очі були широко відкриті, і щось у них знову нагадало Ральфові маленьку принцесу Наталі — те, як вона схопила сіро-блакитні сліди, залишені його пальцями, і те, як вона дивилася на гаснучі у вазі квіти. З тим же виразом обличчя Дор годинами спостерігав, як літаки сідають або злітають.

— Доре? — Ральф зважився порушити мовчання. Ріденькі вії Дорренса здригнулись.

— Ага! Правильно! Послання! Послання таке… — Старий, насупившись, подивився на книжку, яку тримав у руках. Потім обличчя його прояснилося, і він знову глянув на Ральфа. — Послання таке: «Скасуй призначений візит».

Тепер була черга Ральфа насупитися:

— Який візит?

— Тобі не слід було втручатися, — повторив Дорренс, важко зітхаючи. — Але тепер уже занадто пізно. Готову булочку не спекти заново. Просто скасуй візит. Не дозволяй цьому хлопцеві встромляти в тебе голки.

Ральф, який уже рушив до дверей, знову повернувся до Дорренса:

— Гонґ! Ти кажеш про Гонґа?

— Звідки мені знати? — роздратовано відповів питанням на питання Дорренс. — Я ні в що не втручаюся, як я вже казав. Просто час від часу я передаю послання, як зараз, наприклад. Я повинен був передати, щоб ти скасував зустріч із людиною, яка встромляє голки, і я це зробив. Усе інше залежить від тебе.

Дорренс знову дивився на дерева, дивне обличчя старого сяяло. Осінній вітер, що посилився, ворушив сиве волосся, немов морські водорості. Коли Ральф торкнувся його плеча, старий охоче обернувся, і тут Ральфа осінило: те, що Фей Чепін та інші завсідники майданчика для пікніків сприймали за ідіотизм, насправді було радістю. Якщо це так, то помилка красномовніше свідчила про них, ніж про старого Дорі.

— Дорренсе?

— Що, Ральфе?.

— Це послання — хто тобі його дав?

Дорренс подумав — або тільки зробив вигляд, що думає, — а потім простягнув Ральфові «Цвинтарні ночі»:

— Візьми це.

— Ні, тут я пас, — відповів Ральф. — Я не дуже люблю поезію, Доре.

— Тобі сподобається. Ці вірші більше схожі на розповіді…

Ральф ледве стримував бажання схопити старого за комір і трясти, поки його кості не затріщать, як кастаньєти.

— Я щойно купив кілька книжок у центрі. Я хочу знати, Доре, хто передав тобі це послання щодо…

Дорренс тицяв книжку віршів у праву руку Ральфа — руку, вільну від вестернів, — з дивною наполегливістю.

— Один із них починається так: «Я кваплю себе щомиті, щогодини — встигнути б усе здійснити, що визначене долею».

І перш ніж Ральф устиг вимовити хоч слово, старий Дор пішов собі. Він звернув ліворуч і рушив у бік аеропорту, зводячи обличчя до блакитного неба, у якому шалено кружляло зірване вітром листя, немов поспішаючи на якесь рандеву, призначене за обрієм.

— Дорренсе! — крикнув Ральф, несподівано розсердившись. Сью, що підмітала опале листя біля дверей «Червоного яблука», від вигуку Ральфа завмерла, здивовано задивившись на нього. Відчувши себе дурнем — відчувши себе старим, — Ральф зобразив на обличчі щось, що, як він сподівався, скидатиметься на добродушну посмішку, і привітально помахав їй рукою. Сью помахала у відповідь і знову заходилася підмітати. Дорренс тим часом безтурботно йшов собі, здолавши вже півкварталу.

Ральф вирішив дати старому спокій.

Він піднявся сходами ґанку, переклавши книжку, яку дав йому Дорренс, у ліву руку, щоб дістати ключі, але це виявилося зайвим — двері були не просто відкриті, а розчинені. Ральф постійно дорікав Мак-Ґоверну за його безтурботність, і, як він вважав, йому нарешті вдалося втокмачити роззяві-сусідові, що вхідні двері слід зачиняти. Однак Мак-Ґоверн знову забув.