— Чорт забирай, Білле, — пробурмотів Ральф, входячи в похмурий коридор і нервово оглядаючи сходи. Легко було уявити, як Ед Діпно прослизнув усередину навіть серед білого дня. Ральф зачинив вхідні двері й почав підніматися сходами.

Хвилюватися, звичайно, не було причини. Він пережив неприємну мить, коли йому здалося, що в далекому кутку вітальні хтось стоїть, але це виявилася його стара куртка. Ральф, переодягаючись, повісив її на вішалку, замість того щоб звично кинути на спинку дивана; не дивно, що така недбалість зробила йому погану послугу.

Ральф пройшов на кухню й, засунувши руки в кишені штанів, задивився на календар. Понеділок був обведений кружечком, а поруч пам’ятний запис: «ГОНҐ — 10.00».

«Я повинен був передати, щоб ти скасував візит до людини, яка встромляє голки. І я це зробив. Усе інше залежить від тебе».

На мить Ральфові здалося, що він незбагненним чином випав із життя, щоб оглянути поглядом усю фреску, яку воно виписало, а не лише деталі одного дня. Те, що він побачив, злякало його: незнайома дорога, що веде до темного тунелю, де його чекає невідомість. Усе, що завгодно.

«Тоді поверни назад, Ральфе!»

Але навряд чи він міг так учинити. У Ральфа виникло передчуття, що йому призначено ввійти в невідомий тунель, хоче він цього чи ні. Мало того — його не ведуть туди, а радше штовхають уперед сильні невидимі руки.

— Не звертай уваги, — пробурмотів він, нервово потираючи скроні й далі дивлячись на обведену кружечком дату — через два дні — у календарі. — Це безсоння. Саме тому все навколо починає здаватися…

Починає здаватися яким?

— Дивним і вигадливим, — пояснив він порожній кімнаті. — Саме тому все набуває таких дивних форм.

Так, і надприродних. Багато явної дурні, але ось аури, які він бачив, — найбільш таємничий феномен. Холодне сіре сяйво — схоже на ожилий морозець — струменіло навколо чоловіка, що читав газету в кафе, де вони сиділи разом з Вайзером. Мати й син, що йшли в кафетерій, і їхні з’єднані аури, що завитками піднімалися від сплетених рук. Елен і Наталі, оточені дивовижною хмарою кольору слонової кості. Наталі, що хапає слід, який залишила його рука в повітрі, — легкі лінії, бачити які могли тільки вона й Ральф.

А тепер ще й старий Дор, що з’явився на порозі його дому в ролі старозавітного пророка… Ось лише замість каяття він вимагає скасувати зустріч з акупунктуристом, якого Ральфові порекомендував Джо Вайзер.

Усе це було б смішно, якби не було так сумно. Вхід до тунелю, що наближається з кожним днем. Чи існує насправді цей тунель? І якщо існує, то куди він веде?

«Якби ж я знав, що може чекати мене там, — подумав Ральф. — Чекати в темряві».

«Тобі не слід було втручатися, — сказав Дорренс. — Але тепер уже занадто пізно».

— Готову булочку не спекти заново, — пробурмотів Ральф і раптом вирішив, що більше не хоче дивитися масштабно; від цього йому ставало не по собі. Краще бачити все поблизу й розглядати деталь за деталлю, починаючи з візиту до акупунктуриста. Чи піде він на прийом, чи послухається старого Дора, що з’явився, немов привид батька Гамлета?

Ральф вирішив, що це питання не варто обмірковувати занадто довго. Джо Вайзер доклав стільки зусиль, щоб умовити дівчину в приймальні Гонга знайти для нього місце на початку жовтня, і Ральф має намір спробувати. Якщо з тупика й існував якийсь вихід, то, швидше за все, це був спокійний сон уночі. Тому відвідування Гонга ставало логічним кроком.

— Готову булочку не спекти заново, — повторив він і пішов у вітальню читати один із куплених вестернів. Але замість цього він взявся гортати книжку, залишену йому Дорренсом, — «Цвинтарні ночі» Стівена Добінса. Дорренс виявився правий у двох своїх твердженнях: більшість віршів справді нагадували есе, і Ральфові вони й справді сподобалися. Вірш, процитований старим Дором, називався «Прагнення» і починався так:

Ральф двічі перечитав вірш. Уражений, він подумав, що його варто було б прочитати й Керолайн. Керолайн він сподобається, це було так добре, і вона буде задоволена з того, що Ральф (а він зазвичай читав тільки вестерни й історичні романи) знайшов такого вірша і приніс їй, як букет квітів. Він уже зібрався підвестися, щоб зробити для неї закладку, коли зрозумів — Керолайн уже півроку як померла, і розридався.

Ще з чверть години Ральф просидів у кріслі, тримаючи «Цвинтарні ночі» на колінах і витираючи очі тильною стороною долоні. Нарешті він пройшов у спальню, ліг і спробував заснути. Годину полежавши, Ральф устав, зварив собі каву й почав дивитися футбол по телевізору.

У неділю публічна бібліотека працювала з першої до шостої, і наступного дня після відвідин Дорренса Ральф пішов туди — насамперед тому, що більше не мав чим зайнятися. Зазвичай у читальному залі з високою стелею сиділи такі ж старі, як і він, переглядаючи недільні газети, — але, пройшовши мимо стелажів, Ральф побачив, що він у залі сам. Учорашнє чудове блакитне небо затягло нудотною сірістю, сіявся дрібний дощ, прибиваючи опале листя до асфальту. Вітер не вгамовувався, тепер він налітав зі сходу гострими, ріжучими поривами. Старі, у яких ще вистачало розуму (або щастя), сховавшись у теплих будинках, дивилися по телевізору останню в цьому сезоні гру «Ред сокс», займалися онуками або, можливо, дрімали після смачного, ситного обіду.

Ральфа не цікавила «Ред сокс», у нього не було ні дітей, ні онуків, і він, здавалося, втратив здатність до сну. Тому він сів у маршрутний автобус і дістався до бібліотеки, шкодуючи, що не одягся тепліше — стара шкіряна куртка не зігрівала в прохолодній темряві читального залу. Камін був порожній, а холодна безмовність батарей центрального опалення свідчила про те, що до опалювального сезону ще далеко. Чергова бібліотекарка не потрудилася ввімкнути електрику. Денне світло, якому вдавалося пробитися в кімнату, замертво падало на підлогу, у кутках ховалися тіні. Дроворуби й гвардійці, барабанщики й індіанці на старих картинах були схожі на зловмисних примар. За вікнами зітхав і стогнав холодний дощ.

«Треба було залишитися вдома», — подумав Ральф, у глибині душі, однак, не погоджуючись із цим, тому що вдома тепер було ще гірше. До того ж тут він відшукав цікаву книжку: «Структура снів» Джеймса А. Гола, доктора медицини. Ральф увімкнув світло, яке зробило похмурий зал бібліотеки менш лиховісним, сів за один зі столів і незабаром повністю поринув у читання.

«Перш ніж усвідомити розбіжності між нормальним і анормальним сном, — писав Гол, — учені з’ясували, що повна відсутність певної стадії сну веде до розладу особистості…»

«Саме це й відбувається з тобою, друже, — подумав Ральф. — Не можеш відшукати навіть коробку з бульйонними кубиками».

«…відсутність ранніх стадій сну наводить на думку, що шизофренія може бути визначена як патологія, внаслідок якої відсутність сновидінь уночі згодом приводить до порушення всього процесу сну й, отже, ходу повсякденного життя».

Ральф згорбився над книгою, поставивши лікті на стіл і притиснувши стиснуті кулаки до скронь, наморщене чоло й зведені в одну лінію брови свідчили про цілковиту концентрацію. Він міркував, чи не мав на увазі Гол аури, хай і не усвідомлюючи цього. Утім, Ральфові дотепер снилися сни дуже яскраві й живі. Так, минулої ночі він танцював у сні в старому Павільйоні Деррі (тепер його вже немає; будинок зніс ураган, як і більшу частину центру міста вісім років тому) з Луїзою Чесс. Здається, він запросив її, маючи намір запропонувати руку і серце, але йому намагався перешкодити Тріґер Вашон.