Він зробив останню розпачливу спробу не послухатись, але вона не вдалася. Голова Ральфа продовжувала повертатися, і раптом виявилося, що він дивиться на свою матір, що вмерла від раку легень чверть століття тому.

Берта Робертс сиділа у плетеному кріслі-гойдалці на відстані метра-півтора за бортом кабіни літака. Вона в’язала, погойдуючись над поверхнею землі. На її ногах були тапочки, оторочені хутром норки, — Ральф подарував їх матері на день її п’ятдесятиліття. Плечі Берти вкривала рожева шаль. Значок з політичним гаслом — «ПЕРЕМОЖЕМО РАЗОМ З ВІЛКІ!»[57] — скріплював шаль на грудях.

«Усе правильно, — подумав Ральф. — Вона носила такі значки замість прикрас — це була її маленька пристрасть. Як же я міг забути?»

Єдиною невідповідністю, що вразила Ральфа (більше, ніж те, що вона була мертва, але в цю мить розгойдувалася в кріслі на висоті шести тисяч футів), було яскраво-червоне в’язання в її руках. Ральф ніколи не бачив, щоб матір в’язала, не був навіть упевнений, що вона володіла цим мистецтвом, однак мати справді в’язала. Спиці так і миготіли в її вправних руках.

(— Мамо? Ма? Це справді ти?)

Спиці завмерли, коли вона відірвалася від кривавого полотна. Так, це його мати — принаймні, такою запам’ятав її Ральф. Вузьке обличчя, брови дашком, карі очі й тугий вузол каштанового із сивими пасмами волосся. І лише стиснуті губи виказували підступ… Поки вона не посміхнулася.

(— Ральфе Робертсе! Я здивована твоїм питанням!)

Однак це не відповідь, подумав Ральф. Він хотів вимовити це вголос, але вирішив, що краще промовчати. Праворуч від Берти в повітрі зависла молочно-біла пляма. Коли Ральф глянув на неї, пляма потемніла, перетворившись у підставку для журналів, яку Ральф зробив у майстерні під час навчання в коледжі. На підставці стосик журналів «Рідерз дайджест» і «Лайф».

Тепер земля далеко внизу зникла, покриваючись коричневими й темно-червоними квадратиками, перетворюючись на лінолеум на підлозі кухні в будинку його дитинства на Річмонд-стріт у Мері-Мід. Спершу крізь підлогу просвічувала земля, геометричні смужки ферм, але потім це зникло. Примарна молочна пляма перетворилася на маминого ангорського кота, що лежав на підвіконні й спостерігав за чайками. Кіт пішов із життя приблизно в той час, коли Ден Мартін і Джеррі Льюїс перестали разом знімати фільми.

(— Той старий має рацію, мій хлопчику. Не треба втручатися в справи лонґ-таймерів. Подбай про свою маму і не думай про те, що тебе не стосується. Не переч мені.)

«Подбай про свою маму… Не переч мені!»

Ці слова прекрасно виражали погляди Берти Робертс на мистецтво виховання дітей. Чи це стосувалося заборони на купання раніше ніж через годину після їжі, чи купівлі картоплі в пройдисвіта Баверса, який намагався покласти на дно пакета гнилі овочі. Пролог («Подбай про свою маму») і епілог («Не переч мені») завжди були однакові. А якщо тобі не вдавалося подбати або не вдавалося не перечити, на сцену виступав Материнський Гнів, і тоді помагай тобі Бог.

Берта схопила спиці й знову заходилася в’язати, знімаючи червоні петлі пальцями, що відливали червонуватим світлом. Ральф вважав, що це лише ілюзія або просто фарба на шерсті виявилася нестійкою і перейшла на пальці матері.

Її пальці? Яка дурнувата помилка. Її пальці.

Ось лише… Над верхньою губою жінки пробивалися вусики. Довгі. Неприємні. І незнайомі. Ральф пам’ятав ніжний пушок над верхньою губою матері, але вусики! Ні. Це було щось нове.

«Нове? Нове? Про що ти думаєш? Вона вмерла через два дні після замаху на Роберта Кеннеді в Лос-Анджелесі, то що ж нового могло з’явитися в ній?»

Дві площини, стикаючись, розпливалися обабіч Берти Робертс, утворюючи стіни кухні, у якій вона проводила стільки часу. На одній стіні висіла знайома Ральфові картина, що зображала сімейство за обідом — батько, мати і двоє діток. Вони передавали один одному картоплю й качани кукурудзи, згадуючи, здавалося, кращі дні. Ніхто з них не помічав п’яту людину — бородатого чоловіка в білому. Причаївшись у кутку, він спостерігав за ними. «ХРИСТОС, НЕВИДИМИЙ ВІДВІДУВАЧ» — було написано внизу картини. Хоча Ральф пам’ятав, що Христос був добрим, соромливим і навряд чи годився на роль таємного підслуховувача й підглядача. Ця версія Христа, однак, мала вигляд холодно замислений… Оцінюючий… На щоках цього чоловіка в білому горів рум’янець, немов він почув щось, що викликало в ньому лють.

(— Мамо? Ти…)

Жінка знову поклала спиці на червоне полотно — дивно сяюче червоне полотно — і рухом руки зупинила його.

(— Мама чи не мама, яка різниця, Ральфе, — просто послухай мене. Не втручайся не в свою справу! Занадто пізно. Ти можеш усе зіпсувати.)

Голос був схожий, але обличчя… В основному шкіра. Гладка, без зморщок шкіра була єдиним об’єктом марнославства Берти Робертс. Шкіра ж створіння, що сиділо у кріслі, здавалася грубою… Більш ніж грубою. Вона була лускатою. А на шиї виднілися дві припухлості (чи це всього лише ранки?). Вигляд цих ранок спричинив жахливий спогад

(«зніми це з мене, Джонні, будь ласка, ЗНІМИ»)

у глибинах мозку Ральфа. І… Її аура. Де її аура?

(— Не думай про мою ауру, не думай про ту стару шльондру, з якою ти зв’язався останнім часом… Можу побитися об заклад, що Керолайн перевертається в гробу.)

Рот жінки в кріслі (не жінки, це щось інше, а зовсім не жінка) більше не був маленький. Нижня губа дуже розпухла. Рот кривився в презирливій усмішці. У дивно знайомій усмішці.

(«Джонні, воно кусає мене. КУСАЄ МЕНЕ!)

Щось неприємно знайоме у вусиках над верхньою губою.

(«Джонні, будь ласка, його очі, чорні очі».)

(«Джонні не допоможе тобі, мій хлопчику. Він не допоміг тобі тоді, не зможе допомогти й тепер.)

Звичайно, не зможе. Його старший брат Джонні помер шість років тому. Помер від серцевого нападу, можливо, такого ж випадкового, як і той, що забрав життя Білла Мак-Говерна і…

Ральф подивився ліворуч, але крісло пілота також зникло разом з Едом Діпно. Ральф побачив стару плиту, на якій його мати готувала в будинку на Річмонд-стріт (заняття, яке не подобалося матері й не виходило в неї все життя), і двері, що вели в їдальню. Він побачив кленовий обідній стіл. У центрі його скляна ваза з вогненно-червоними трояндами. У кожної троянди було обличчя… Криваво-червоне обличчя, що задихалося…

«Але це неправильно, — подумав Ральф. — Усе неправильно. Ніколи в будинку матері не стояли троянди — у неї була алергія на квіти й особливо троянди. Коли мати проходила повз троянди, вона чхала як божевільна. Я бачу троянди тому…»

Він глянув на створіння в кріслі-качалці, на червоні пальці, які, сплавляючись разом, перетворювалися на плавці. Ральф уп’явся в червоне полотно, що лежало на колінах істоти, і шрам на його руці почав поколювати.

«Що ж тут відбувається?»

Але, звичайно, він знав, що саме відбувається; йому досить було лише перевести погляд від червоного «чогось», що сиділо в кріслі, на картину, що висіла на стіні, — ту, що зображала червонолицього сердитого Ісуса, що підглядає за сімейною трапезою. Ральф був не в своєму старому будинку в Мері-Мід і не в літаку, що летів над Деррі.

Він був при дворі Кривавого Царя.

Не роздумуючи, чому і з якою метою він так чинить, Ральф опустив руку в кишеню і стиснув у долоні одну з сережок Луїзи. Здавалося, його рука дуже далеко й належить комусь іншому. Цікава річ: виявляється, досі він не розумів, що таке страх. Звичайно, він думав, що боїться, але це було ілюзією — єдиний раз Ральф наблизився до страху в публічній бібліотеці Деррі, коли Чарлі Пікерінґ застромив у нього ніж і пообіцяв випустити кишки. Однак у порівнянні з тим, що переживав Ральф зараз, це уявлялося лише короткочасним дискомфортом.

«Прийшла зелена людина… Він здавався хорошим, але я можу й помилятися».