Моторошне відчуття невагомості й запаморочення, — Ральфу здавалося, що його зараз знудить. Слідом за цим почуття виснаження, немов з нього висмоктували силу, запозичену в Луїзи. Швидше за все, так воно й було. Урешті-решт, це якась форма телепортації, такої популярної серед письменників-фантастів, — а ця штука вимагає витрати величезної кількості енергії.

Запаморочення минуло, проте його змінило ще більш неприємне відчуття — що він розколотий навпіл. Тепер Ральф бачив повну картину світу, що розпростерся під ним.

«Господи, що ж це сталося зі мною? Що не так?»

Органи чуттів Ральфа раптом відповіли, що нічого особливого не сталося, просто він сягнув неможливого. Кабіна літака була шістдесяти дюймів заввишки. А це означало, що будь-якому пілотові, вищому від Клото й Лахесіса, доведеться згинатися, пробираючись до крісла. Ральф не просто опинився в літаку під час польоту — він потрапив у нього, випроставшись на весь зріст, і зараз так і стояв поза двома кріслами в кабіні пілота. Причина ж його розширеного кругозору була жахаюче проста: голова Ральфа піднімалася над корпусом літака.

Це нагадало Ральфові його старого пса Рекса, який так само висовував голову з відчиненого вікна, нашорошував вуха і дослухався до сонного міста. Ральф заплющив очі.

«А раптом я впаду? Якщо я зможу просунути голову крізь корпус літака, то що завадить мені прослизнути через низ і при цьому не гепнутися з такої висоти на землю? Чи, можливо, крізь землю, а потім і крізь саму “планету”?»

Але нічого не сталося, таке неможливе — принаймні, на цьому рівні, — і йому залишалося лише пам’ятати, з якою легкістю вони з Луїзою піднімалися крізь лікарняні поверхи і як стояли на даху. Якщо він не забуде про це, з ним нічого поганого не станеться. Ральф спробував сконцентруватися на цій думці й, узявши себе в руки, розплющив очі.

Якраз під ним виступало вітрове скло літака. А за склом видавався вперед ніс, увінчаний ртутним мазком пропелера. Гніздо світла, яке Ральф бачив раніше у дверцятах туалетної кабіни, тепер було набагато ближче.

Ральф присів, і його голова безперешкодно прослизнула крізь верх кабіни літака. Присмак металу в роті, наїжачені волоски в носі, немов від електричного розряду, — і ось уже Ральф стояв на колінах між кріслами першого й другого пілотів.

Ральф не замислювався над тим, яке почуття викличе зустріч з Едом за таких дивних, навіть екстравагантних обставин, одначе приступ каяття — не просто жалю, а саме каяття, що охопило його, — дивував. Як і того далекого літнього дня 1992 року, коли Ед зіткнувся з ним, він був у старенькій футболці замість застебнутої на всі гудзики строгої сорочки. Ед дуже схуд — на перший погляд, фунтів на сорок, — що, втім, справляло ефект не виснаження, але героїзму в романтичному стилі. Шкіра Еда була бліда, мов папір, зелені очі за круглими скельцями окулярів а lа Джон Леннон блищали («як смарагди при місячному світлі», — подумав Ральф), губи здавалися яскраво-червоними, немов нафарбованими. Білий шарф із японськими ієрогліфами був зав’язаний навколо голови, вільні кінці його спадали на спину. Оточене грозовими завихреннями аури розумне, жваве обличчя Еда палало лютою рішучістю. Він був прекрасний — прекрасний! — і сильне почуття deja-vu охопило Ральфа. Він розумів, що зараз перед його внутрішнім зором миготять події того дня, коли він став між Едом і здорованем-садівником. Ральф знову ясно бачив той день. Дивитися на Еда, загубленого всередині тайфунної аури, з якої не злітала вгору «мотузочка», було все одно, що бачити розбиту вщент безцінну китайську вазу часів династії Мін.

«По-моєму, він не бачить мене на цьому рівні. Не може бачити».

І немов у відповідь на цю думку, Ед обернувся й подивився просто на Ральфа. У його широко відкритих очах застиг насторожений вираз безумця, у куточках красиво окресленого рота блищала слина. Ральф відхитнувся, подумавши, що він усе ж помітний, але Ед не відреагував на різкий рух Ральфа. Він підозріло оглянув чотири порожніх пасажирські сидіння, немов почув звук звідтіля. Одночасно простягнув руку до картонної коробки, пристебнутої ременем безпеки до крісла другого пілота. Рука погладила коробку, потім потягнулася до голови й поправила шарф. Упоравшись із цим, Ед знову заспівав… Від слів цієї пісні по спині Ральфа струмком побіг холодок:

«Правильно, — подумав Ральф. — Відповідь отримаєш від Аліси, коли вона стане на три метри вищою».

Серце тріпотіло у нього в грудях — навіть піднімаючись на три метри над кабіною пілота, він не був так наляканий, як у момент несподіваного повороту Еда. Ральф був упевнений, що Ед не бачить його, однак той, хто стверджував, що в божевільних почуття більш загострені, аніж у нормальних людей, знав, що каже, — і саме тому Ед усвідомлював, що щось змінилося. Запищало радіо, змусивши обох чоловіків здригнутися.

— Повідомлення для «Чирокі». Ви входите в повітряний простір Деррі на висоті, яка вимагає реєстрації літака. Повторюю, ви входите в контрольований повітряний простір над територією міста. Підніміться на висоту 16 000, «Чирокі», і перейдіть на 170 — один, сім, нуль. А поки що, будь ласка, ідентифікуйте себе, назвіть…

Ед почав люто бити кулаком по панелі. Скло тріснуло, бризнули фонтанчики крові. Вона забризкала приладову дошку, фотографію Елен з Наталі на руках і сіру футболку Еда. Він продовжував бити по радіо, поки голос не перетворився на гуркіт статичних розрядів, а потім узагалі змовк.

— Чудово, — тужливим голосом людини, що звикла розмовляти сама з собою, мовив Ед. — Набагато краще. Ненавиджу всі ці питання. Вони лише…

Побачивши свою закривавлену руку, Ед замовк. Він підняв її, уважно оглянув, потім знову стиснув у кулак. Величезний осколок скла упився в плоть над першою фалангою середнього пальця. Ед витяг його зубами, виплюнув, тоді (у Ральфа від цього жесту кров застигла в жилах) провів кривавим кулаком спершу по одній, потім по другій щоці, залишаючи червоні мітки. Він потягнувся до прикріпленої на стіні еластичної кишені, дістав дзеркальце й помилувався зразком бойового живопису. Мабуть, отримав задоволення, бо посміхнувся й кивнув, перш ніж покласти дзеркальце назад.

— Пам’ятай, що сказав цей соня, — низьким, тужливим голосом порадив собі Ед, а потім надавив на штурвал. Ніс «Чирокі» спрямувався до землі, стрілка альтиметра повільно відступала назад. Тепер просто під ними розкинувся Деррі. Місто скидалося на жменю опалів, розкиданих по темно-блакитному оксамиту.

З отвору в коробці, що розмістилася на кріслі другого пілота, виходили два тонких дротики, приєднані до дверного дзвінка, прикрученого до підлокітника Едового крісла. Ральф вважав, що як тільки в полі зору з’явиться Громадський центр Деррі, Ед покладе палець на білу кнопку, почавши у такий спосіб свій акт камікадзе. А перед самим тараном будинку натисне на кнопку. Бабах — і прощай, життя.

«Розірви дроти, Ральфе! Від’єднай їх!»

Чудова ідея, але був один недолік: на цьому рівні Ральф не міг порвати навіть павутину. А це означало, що йому доведеться опуститися в країну шот-таймерів. Та щойно він приготувався до спуску, як праворуч від нього пролунав м’який голос, що окликнув його на ім’я:

(— Ральфе).

Праворуч? Неможливо. Праворуч нічого не було, крім крісла другого пілота, борту літака й сутінкового повітря Нової Англії. Поздовжній шрам на руці Ральфа почав поколювати, як нитка розжарювання в електрообігрівачі.

(— Ральфе!)

Не дивися. Взагалі не звертай уваги.

Але він не міг. Якась величезна, потужна сила налягла на нього, і голова почала повертатися. Він пручався, усвідомлюючи, що кут крену літака збільшується, але й це не допомогло.

(— Ральфе, подивися на мене — не бійся.)