«Тільки б із нею все було гаразд, — подумав Ральф. — Тільки б із нею — і з тією, що була поруч у домі, — усе було гаразд».

У дверях з’явився детектив, і серце Ральфа впало, коли той жестом підкликав чоловіків, що стояли за машиною швидкої допомоги. Двоє з них взяли носилки, третій залишився стояти. Чоловіки з носилками безшумно пішли до будинку, але не бігцем, а коли санітар, що залишився біля машини, дістав пачку сигарет і закурив, Ральф зрозумів — раптово, однозначно й безсумнівно, — що Мей Лочер мертва.

Стен і Ґеоргіна Еберлі підійшли до низького живоплоту, що відокремлював їхній дворик від галявини місіс Лочер. Там вони й стояли, обійнявши одне одного за талію, схожі на близнюків Боббсі, лише постарілих, гладших і переляканих.

Виходили й інші сусіди, чи то розбуджені мовчазними відблисками блимавок, чи тому, що телефонний зв’язок на цьому невеликому відрізку Гарріс-авеню вже перетворився на гарячу лінію. Більшість тих, що повиходили на вулицю, були старі («У нас золотий вік», — любив приказувати Білл Мак-Ґоверн… Як завжди, іронічно підводячи брову) — чоловіки й жінки, чий відпочинок такий непевний і чуйний. Ральф несподівано усвідомив, що Ед, Елен і крихітка Наталі були наймолодшими мешканцями їхньої околиці… А тепер Діпно тут більше не живуть.

«Я можу зійти вниз, — подумав Ральф. — Я чудово впишуся там, просто ще один із золотого віку Білла».

Але він не міг. Його ноги немов свинцем налилися, і Ральф був цілком певен, що якби він підвівся зараз, то одразу ж купою кісток звалився б на підлогу. Тому він залишився в ролі спостерігача, стежачи крізь вікно за п’єсою, що розгорталася перед ним на сцені, яка зазвичай пустувала в цей час… Крім поодиноких появ Розалі. Це була його п’єса, він став її автором завдяки одному-однісінькому анонімному телефонному дзвінку. Знову з’явилися санітари з носилками, цього разу вони рухалися повільніше, тому що на носилках лежала накрита простирадлом фігура. Тривожні червоно-сині відблиски блимавок ковзали по простирадлу, по обрисах ніг, стегон, рук, шиї, голови.

Ральф, здавалося, знову поринув у сон. Під простирадлом він побачив свою дружину — не Мей Лочер, а Керолайн Робертс, у будь-який момент голова її могла розколотися, і чорні жуки, які розжиріли, харчуючись хворими клітинами її мозку, почнуть вибиратися назовні.

Те, що вирвалося в нього з грудей, не піддавалося визначенню — це були невимовні звуки суму й люті, жаху й утоми. Він довго сидів у такій позі, бажаючи тільки одного — взагалі ніколи нічого не бачити — і сліпо сподіваючись, що навіть якщо й існує той невідомий тунель, йому зовсім не обов’язково входити туди. Аури таємничі й красиві, але краса всіх їх, разом узятих, не могла переважити навіть однісіньку мить того кошмарного сну, в якому він побачив свою дружину, закопану по підборіддя в пісок; їхня краса не могла затьмарити жаху болісних годин нічного безсоння або страху від вигляду накритої простирадлом фігури.

Він не просто жадав фіналу цієї вистави, — сидячи в кріслі, притиснувши подушечки пальців до заплющених очей, він прагнув, щоб усе скінчилося — усе, усе, усе. Уперше за двадцять п’ять тисяч днів свого життя він бажав померти.

На стіні тісного квадратного приміщення, що служило кабінетом інспекторові Джону Лейдекеру, висів дешевий плакат. Колись він зображував слоника Дембо з величезними вухами. Тепер же голову Дембо закривала збільшена фотографія, з якої дивилася Сьюзен Дей. Рот і підборіддя були акуратно вирізані, щоб помітно було хобот слона.

— Прекрасно, — іронічно зауважив Ральф.

Лейдекер розсміявся:

— Політично не дуже правильно, як ви гадаєте?

— М’яко сказано, — відповів Ральф, міркуючи, що зробила б із таким плакатом Керолайн, як учинила б вона в цьому випадку. Була без чверті друга пополудні; понеділок видався холодним. Ральф і Лейдекер щойно прийшли з будинку окружного суду, де Ральф зробив заяву з приводу вчорашнього інциденту із Чарлі Пікерінґом. Питання Ральфові задавав помічник окружного прокурора, і це мало такий вигляд, начебто бритва знадобиться йому не раніше ніж за рік-два.

Лейдекер дотримав одну свою обіцянку — він склав Ральфові компанію, мовчки просидівши в кутку кабінету помічника окружного прокурора. Але друга його обіцянка — почастувати Ральфа кавою — виявилася радше стилістичним прийомом, жахливим на вигляд варивом з автомата, установленого в кутку захаращеної кімнати чергових на другому поверсі. Ральф зробив обережний ковток і підбадьорився, зрозумівши, що смак цього пійла не набагато кращий, ніж його вигляд.

— Цукор? Вершки? — запитав Лейдекер. — Чи пістолет?

Ральф посміхнувся й похитав головою:

— Чудово… Хоча навряд чи можна покладатися на мій смак. Минулого літа я перейшов на дві чашечки в день, і тепер мені видається смачною будь-яка кава.

— Те саме в мене із сигаретами — що менше я курю, то кращими вони мені здаються. Заборонений плід солодкий. — Лейдекер дістав з кишені коробочку із зубочистками, вийняв одну й затис губами. Потім, поставивши свою чашку з кавою на процесор комп’ютера, підійшов до плаката з Дембо й заходився витягувати кнопки.

— Не варто робити цього через мене, — мовив Ральф. — Це ж ваш кабінет.

— Помиляєтеся. — Лейдекер відклеїв акуратно вирізану фотографію Сьюзен Дей із плаката й, зім’явши її, викинув у кошик. Потім заходився згортати і сам плакат.

— Справді? Тоді чому на дверях табличка з вашим іменем?

— Ім’я моє, але кабінет належить вам і вашим колегам — платникам податків, Ральфе. А також будь-якому репортерові, що придибає сюди з камерою, і якщо плакат потрапить у програму теленовин, мені будуть непереливки. Я забув його зняти ще в п’ятницю ввечері, а був відсутній я майже весь вікенд — дуже рідкісний випадок у моїй практиці, мушу зазначити.

— Я зрозумів, що не ви повісили його. — Ральф прибрав якісь папери зі стільця й присів.

— Звичайно, не я. Невідомі доброзичливці влаштували для мене щось на кшталт вечірки в п’ятницю. Повний набір з пирогом, морозивом і сюрпризом.

Лейдекер, порившись у столі, знайшов гумку, надів її на скручений плакат і, весело підморгнувши Ральфові, кинув трубочку в кошик.

— Мені презентували набір трусиків з вирізаною промежиною, балончик для вагінальних спринцювань із ароматом полуниці, добірку антиабортної літератури, яку випускають «Друзі життя» — до неї входить і книжка коміксів під назвою «Небажана вагітність Денізи», — і цей плакат.

— Сподіваюся, вечірку влаштували не на честь вашого дня народження?

— Ні. — Лейдекер, зітхнувши, хруснув кісточками пальців. — Так хлопці відзначили доручення мені особливої справи.

Ральф бачив слабкі спалахи блакитної аури навколо голови й плечей Лейдекера, але зараз він не намагався розшифровувати їхнє значення.

— Справи, пов’язаної із приїздом Сьюзен Дей? Ви повинні охороняти її під час перебування в місті?

— Пряме влучення. Звичайно, поліція штату теж буде поруч, але в подібних ситуаціях вони занадто багато уваги змушені приділяти контролю за вуличним рухом. Приїдуть і представники ФБР, але вони в основному займаються тим, що валандаються всюди, фотографують і пред’являють одне одному секретні значки.

— Але ж у цієї пані мусять бути й свої охоронці, хіба не так?

— Так, але мені невідома ні їх кількість, ні якість. Сьогодні я розмовляв з їхнім представником, він справив на мене приємне враження, але до п’ятниці ми повинні організувати й власну охорону. Згідно з наказом, нас мусить бути п’ятеро. Я плюс четверо добровольців. Нашою метою є… Секундочку… Вам це сподобається… — Лейдекер, порившись у паперах на столі, знайшов потрібний листок і прочитав: «…зберігати посилену присутність і високий ступінь видимості».

Він поклав папір на стіл і посміхнувся Ральфу. Однак посмішка вийшла далеко не веселою.

— Інакше кажучи, — пояснив Лейдекер, — якщо хтось зважиться застрелити цю заразу або влаштувати їй кислотний душ, нам буде потрібна Лізетт Бенсон або інший репортер, щоби принаймні зафіксувати факт того, що ми були поблизу.