Однак вигуків більше не було. Ральф хотів обернутися й перевірити, куди подівся Мак-Ґоверн, але потім вирішив, що це зайве. Якщо Білл побачить, що Ральф оглянувся, він може почати все спочатку. Тому краще йти собі далі. Ральф знову неусвідомлено рушив до аеропорту. Він ішов, опустивши голову, намагаючись не слухати піаніно, намагаючись не бачити старих дітей, що марширують навколо стільців, силкуючись не помічати їхніх переляканих поглядів під маскою майже правдоподібних усмішок.

І поки Ральф ішов, він зрозумів, що його надії й молитви відкинуті. Його й далі вело до тунелю, а навколо згущалася темрява.

Деррі Старих Шкап був не єдиним таємним містом, яке спокійно існувало в місці, що Ральф Робертс завжди вважав своїм домом. Ще дитиною Ральф, який виріс у Мері-Мід, де зараз розташовані різні будови Олдкейп, відкрив для себе, що нарівні з Деррі, яке належить дорослим, існує й те, що цілковито віддане в розпорядження дітей. Поряд із залізничним депо на Нейболт-стріт стояв покинутий будинок, у якому бездомні знаходили собі нічліг, тут іноді можна було відшукати напівпорожню банку томатного супу або недопиту пляшку пива; за театром «Аладдін» тяглася алея, де під кронами старих кленів закурювалася перша дешева сигарета, а іноді розпивалась і пляшечка вина; над рікою схилився величезний в’яз, із якого ватаги хлопчаків і дівчаток училися пірнати.

Ці таємні вулиці й стежки були поза досяжністю дорослих, і відповідно ті нічого не знали про таємне місто… Хоча й бували винятки. Одним з них був поліцейський Алоїз Нелл, містер Нелл для молодшого покоління Деррі, — і лише зараз, уже наближаючись до майданчика для пікніків, Ральф подумав, що Кріс Нелл, можливо, син старого містера Нелла… Тільки навряд чи це так, тому що поліцейський, якого Ральф уперше побачив у компанії Джона Лейдекера, занадто молодий для сина старого містера Нелла. Швидше за все, онук.

Ральф довідався про інше таємне місто — те, що належало старим, — коли вийшов на пенсію, але він не почував себе його рівноправним громадянином, поки не вмерла Керолайн. Те, що відкрилося йому, уявлялося потаємною географією, яка дивовижно нагадує ту, яка була відома йому в дитинстві, — уявлялося місцем, зазвичай ігнорованим світом, що квапиться на роботу або ж на гру. На узбіччі Деррі Старих Шкап існувало ще одне таємне місто — Деррі Проклятих, жахливе місце, населене в основному п’яницями, жебраками й ідіотами, яких не потрібно тримати під замком.

Саме на майданчику для пікніків Лафайєт Чепін познайомив Ральфа з одним із найбільш важливих своїх міркувань… Про те, як перетворюєшся на справжню Стару Шкапу. Це міркування мало відношення до теперішнього життя. Розмова виникла, коли чоловіки щойно познайомилися. Ральф поцікавився, чим займався Фей до того, як почав приходити на майданчик для пікніків.

— Ну, в моєму справжньому житті я був теслею й столяром, — відповів Чепін. оголюючи в широкій посмішці вцілілі зуби, — але все закінчилося майже десять років тому. — Ральф ще подумав тоді, що вихід на пенсію подібний до укусу вампіра — він відправляє тих, хто пережив його, в країну мертвих. І якщо говорити відверто, це було недалеко від істини.

Тепер, залишивши Мак-Ґоверна позаду (принаймні, сподіваючись на це), Ральф пройшов попри кілька рядів дубів і кленів, що відокремлювали майданчик для пікніків від шосе. Після його ранкового візиту на майданчику зібралося близько десятка завсідників, більшість прихопили з собою пакетики з ленчем. Дві сім’ї — Еберлі й Зелли — саме розкидали колоду старих, затертих карт, які зберігалися тут таки, в дуплі старого дуба; Фей і Малер, що був ветеринаром, грали в шахи; непрошені порадники в парі переходили від одного гравця до іншого.

В іграх і полягала роль майданчика для пікніків — як і більшості місць, що належать місту Старих Шкап, — але Ральф вважав, що ігри — так би мовити, лише каркас, обрамлення. Насправді люди приходили сюди, щоб переконати (хоча б тільки себе) в тому, що вони всі ще живуть хоч якимось життям, справжнім чи іншим.

Ральф сів на лавку біля огорожі, бездумно водячи пальцем по порізаній поверхні — імена, ініціали, лайки, — і почав спостерігати за тим, як майже через рівні проміжки часу сідають літаки. Він розсіяно прислухався до розмов. Раз у раз згадувалося ім’я Мей Лочер. Дехто з присутніх знав її, і загальна думка, здавалося, збігалася з думкою місіс Перрін — нарешті Господь виявив свою милість і припинив її страждання. Однак в основному розмови крутилися навколо майбутнього візиту Сьюзен Дей. Як правило, Старих Шкап, що воліють обговорювати функціонування кишечника або серцеві напади, не дуже цікавила політика, але навіть тут тема абортів давала єдину можливість відчути причетність до життя.

— Вона вибрала невідповідне місто для свого візиту і, що найжахливіше, навряд чи здогадується про це, — мовив Малер, уважно оглядаючи шахівницю, коли Фей Чепін взяв штурмом захист його короля. — У нас постійно щось відбувається. Пам’ятаєш пожежу в Блек-Спот, Фею?

Фей гумкнув і вбив останнього Малерового слона.

— А ось я зовсім не розумію оцих платтяних вошей, — сказала Ліза Зелл, беручи зі столу газету й показуючи на фотографію перебраних пікетників біля Центру допомоги жінкам. — Невже вони хочуть повернути ті дні, коли жінки робили собі аборт за допомогою спиць?

— Саме цього вони й домагаються, — вступила в розмову Джорджина Еберлі. — Вони знають: жінка побоїться вмерти, вона народить дитину. Схоже, їм ніколи не спадало на думку, що іноді жінка дужче боїться народити дитину, ніж проткнути себе спицею, щоб позбутися її.

— А яке відношення до всього цього має страх? — запитав один із непрошених порадників, старий з лопатоподібним обличчям на прізвище Педерсен. — Убивство є вбивство, чи дитина всередині чи зовні, така моя точка зору на проблему. Навіть якщо воно таке маленьке, що розгледіти його можна лише під мікроскопом, це однаково вбивство. Тому що воно стало б дитиною, якби йому дали спокій.

— Гадаю, саме це робить тебе Адольфом Ейхманом щоразу, коли ти дрочиш у кулачок, — зауважив Фей і пересунув свого ферзя. — Шах.

— Ла-фай-єт Че-пін! — вигукнула Ліза Зелл.

— Гратися з самим собою — зовсім інша річ, — почервонівши, огризнувся Педерсен.

— Невже? Хіба не покарав Господь одного хлопця з Біблії за виливання сімені на землю? — запитав другий порадник.

— Напевно, ви кажете про Онана, — почувся голос позаду Ральфа. Здивувавшись, Ральф обернувся й побачив старого Дора. У руці той тримав книжку з великою цифрою «5» на м’якій обкладинці. «Звідки ж ти взявся?» — подумав Ральф. Він міг присягнутись, що хвилину назад там іще нікого не було.

— Онан, Шмонан, — мовив Педерсен. — Сперма — не те саме, що дитина…

— Невже? — награно здивувався Фей. — Тоді чому католицька церква забороняє користуватися презервативами? Поясни мені.

— Це ж просте неуцтво, — сказав Педерсен. — І якщо ти не розумієш…

— Але Онана покарали не за мастурбацію, — високим, проникливим старечим голосом мовив Дорренс. — Він був покараний за відмову запліднити дружину свого померлого брата, щоб продовжити його насіння. Аллен Ґінзберґ написав цілу поему…

— Заткнися, старий дурню! — пискнув Педерсен, метнувши розлютований погляд на Фея Чепіна. — І якщо ти не бачиш різниці між чоловіком, що грається своєю плоттю, і жінкою, що викидає в туалет дитину, яку Господь помістив у її лоно, виходить, ти такий же дурень, як і він.

— Огидна розмова, — зауважила Ліза Зелл, однак, судячи з тону, їй було радше цікаво, ніж неприємно. Глянувши поверх її плеча, Ральф побачив, що в огорожі бракує декількох планок, швидше за все, відірваних підлітками, які окуповують це місце ввечері. Це все через таємничість, не інакше. Він не помітив Дорренса, тому що старий не був на майданчику; він нипав довкола.