— Виходить, я ходив у сні, коли шукав бінокль? Саме така твоя думка?

— Можливо. Швидше за все, так воно й було.

— І те саме з газовим балончиком у кишені моєї куртки? Старий Дор не має до цього жодного стосунку?

— Мене не хвилює балончик чи старий Дор! — крикнув Мак-Ґоверн. — Мене хвилюєш ти! Ти страждаєш безсонням із квітня або травня, після смерті Керолайн ти пригнічений і засмучений…

— Я не пригнічений! — закричав Ральф. На протилежному боці вулиці зупинився листоноша й подивився на них, тоді пішов далі.

— Добре, скажемо інакше, — мовив Мак-Ґоверн. — Ти не був пригнічений. Але ти не спав, ти бачив аури, людей, що вибираються із зачинених будинків глупої ночі… — А потім оманливо веселим голосом Білл вимовив те, чого так боявся Ральф: — Тобі слід бути дуже обережним, старий. Ти починаєш міркувати в стилі Еда Діпно.

Ральф обернувся. Гаряча, пульсуюча кров бухнула в обличчя.

— Ну чому ти такий? Чому ти так зі мною розмовляєш, чому ти мене переконуєш?

— Я не переконую тебе, Ральфе. Я намагаюся допомогти тобі. Бути тобі другом.

— Але виглядає це інакше.

— Іноді правда ранить, — спокійно зауважив Мак-Ґоверн. — Хоч зрідка варто прислухатися до того, що намагаються сказати твій розум і тіло. Дозволь запитати — це єдиний тривожний сон, що наснився тобі останнім часом?

Думка Ральфа перелетіла до Керол, закопаної по шию в пісок, яка кричить про сліди людини в білому. До жуків, що струменіють відгодованим потоком з її голови.

— Мені взагалі останнім часом не снилися кошмари, — глухо відповів він. — Гадаю, ти цьому не повіриш, тому що тоді руйнується твій настільки прекрасно розроблений сценарій.

— Ральфе…

— Дозволь запитати тебе. Ти справді вважаєш побачених мною людей і смерть Мей Лочер простим збігом?

— Може, й ні. Очевидно, через фізичне й емоційне перенапруження створилися умови для короткочасного функціонального психічного розладу.

Ральф мовчав.

— Я вірю, що такі речі трапляються час від часу, — підводячись, мовив Мак-Говерн. — Можливо, це звучить кумедно з вуст настільки раціонального птаха, як я, але це так. Я не стверджую, що тут відбулося саме це, але припускаю таку можливість. Та в одному я абсолютно впевнений — тих двох чоловіків, яких, як тобі здається, ти бачив, узагалі не існує в реальному світі.

Ральф дивився на Мак-Ґоверна, засунувши руки в кишені й відчуваючи, як вони стискаються в кулаки. Від напруги м’язи в нього тремтіли.

Мак-Ґоверн, зійшовши з ґанку, обережно взяв Ральфа за руку трохи вище ліктя:

— Я думав…

Ральф так різко висмикнув руку, що Мак-Ґоверн зойкнув від подиву й похитнувся.

— Я знаю, що ти думаєш.

— Ти не слухаєш, що я…

— О, я почув достатньо. Більш ніж достатньо. Повір мені. І вибач — мені краще прогулятися. Просто необхідно провітритися. — Ральф відчував, як кров відлинає від скронь і обличчя. Він намагався думати про інше, щоб позбутися безглуздої сліпої люті, але йому це не вдавалося.

Ральф почував себе майже так само, як після кошмару про Керолайн. Думки металися від жаху й сум’яття, а коли він зробив кілька кроків, його охопило відчуття, що він не йде, а падає, як тієї страшної ночі, коли він упав з ліжка.

— Ральфе, тобі необхідно звернутися до лікаря! — крикнув навздогін Мак-Ґоверн, і Ральф уже не зміг переконати себе, що не чує ноток дивного, сварливого задоволення в голосі Мак-Ґоверна. Турбота, що перекриває їх, можливо, й була щирою, але це нагадувало солодку поливу на кислому пирозі.

— Не до фармацевта, не до гіпнотизера, не до голковколювача! Тобі необхідно звернутися до твого власного сімейного лікаря!

«Так, до того, хто вгробив мою дружину, — подумки вигукнув Ральф. — Того, хто закопав її по шию в пісок і хто сказав, що їй не варто ні про що турбуватися, якщо вона прийматиме валіум або тиленол-3».

А вголос вимовив:

— Мені необхідно прогулятися. Ось що мені потрібно, і це єдине, що мені потрібно. — У скронях болісно стукотіло, ніби всередині били відбійним молотком, — ось такі, подумав Ральф, напевно, і бувають серцеві напади. Якщо він якомога швидше не візьме себе в руки, то з ним станеться те, що його батько називав «апоплексичним ударом від люті». Ральф чув, як за ним плівся Мак-Ґоверн. «Не займай, Білле, — подумки попросив Ральф. — Не торкайся мене, бо якщо ти це зробиш, я можу розвернутися і врізати тобі межиочі».

— Невже ти не розумієш, що я намагаюся допомогти тобі?! — вигукнув Мак-Ґоверн. Листоноша на протилежному боці вулиці знову зупинився й глянув на них, а біля «Червоного яблука» Карл, що працює зранку, і Сью, яка змінює його вдень, здивовано дивилися на них. Карл тримав у руках пакет з гамбургерами. Так, у такі моменти помічаєш дивні речі… Однак не настільки дивні, як ті, що він бачив уранці.

«Речі, що, як тобі здавалося, ти бачив, Ральфе», — м’яко прошептав зрадницький голос у його голові.

— Прогулянка, — з розпачем пробурмотів Ральф. — Усього лише прогулянка. — Перед внутрішнім зором прокручувалася стрічка кіно. Це було неприємне кіно. Ральф намагався не ходити на такі фільми, навіть якщо весь репертуар кінотеатру він уже переглянув. Звукова доріжка цього уявного фільму жахів відтворювала «Еники-беники — плесь!»

«Дозволь мені дещо сказати, Ральфе, — у твоєму віці розумові розлади — річ поширена. У твоєму віці подібне частенько відбувається з людьми, так що СХОДИ ДО СВОГО ЛІКАРЯ!»

На веранді свого будинку стояла місіс Бенніґен, і далі одягнена в яскраво-червоне осіннє пальто. Вона дивилася на них, відкривши рота від подиву.

— Ти чуєш мене, Ральфе? Сподіваюся, що чуєш! Сподіваюся!

Ральф пришвидшив крок, піднявши плечі, начебто опирався сильним поривам вітру. «А якщо він буде продовжувати кричати все голосніше й голосніше? А якщо він сунутиме за мною через усю вулицю!»

«Якщо він зробить це, люди подумають, що то він збожеволів», — сказав Ральф сам собі, але й ця думка не могла заспокоїти його. У голові звучала мелодія дитячої пісеньки — здавалося, хтось награвав на піаніно — ні, не по-справжньому грав, а спотикався на кожному такті, немов мелодію підбирала дитина, яка лише недавно відкрила для себе принадності музики:

Тепер Ральф думав про літніх мешканців Гарріс-авеню — тих, хто купує страховку в компаніях, рекламованих кабельним телебаченням; тих, хто має камені в жовчному міхурі й рак шкіри; тих, чия пам’ять скоротилася, а простата збільшилася; тих, хто живе лише на пенсію і дивиться на світ крізь катаракту, що все товщає, а не через рожеві окуляри. Це люди, що прочитують усю періодику й уважно вивчають за каталогом у супермаркеті склад консервованих продуктів і заморожених обідів. Він бачив їх, одягнених у гротескно короткі шорти й короткі спідниці, кепки й футболки із зображенням героїв мультфільмів. Одне слово, він бачив найстарших у світі дошкільнят. Вони марширували навколо подвійного ряду стільців, у той час як маленький лисий чоловічок награвав «Еники-беники — плесь!» на піаніно. Другий лисий чоловічок прибирав один стілець, і коли музика змовкала, всі швидко всідалися, але одному не залишалося місця — на цей раз не пощастило Мей Лочер, а хто наступний — чи не Мак-Ґоверн? Зайвий мусить покинути кімнату. І Ральф чув сміх Мак-Ґоверна. Білл сміявся, тому що йому знову дісталося місце. Мей Лочер померла, Боб Полгерст помирає, Ральф Робертс утрачає розум, але з ним усе гаразд, Вільям Д. Мак-Ґоверн, есквайр, як завжди у формі, не згорблений і не сутулий, чудово харчується і спроможний відшукати собі стільця, коли обривається музика.

Ральф іще пришвидшив крок, ще вище підняв плечі, проігнорувавши ще один залп порад і застережень. Він подумав, що навряд чи Мак-Ґоверн піде за ним по вулиці, хоча хтозна. Якщо Мак-Ґоверн достатньо злий, він і не таке може — буде переконувати, умовлятиме не дуріти й сходити до лікаря, нагадуючи йому, що піаніно може замовкнути в будь-який момент, що якщо він, Ральф, не знайде стільця, поки це ще можливо, то удача відвернеться від нього назавжди.